Депутатські привілеї й пільги, як і в цілому система гарантій здійснення ними своїх обов’язків, у всьому світі є предметом політичних спекуляцій окремих “суб’єктів виборчого процесу”. Надто вже ця тема дотична до прагнень вихованих у демократичних традиціях європейської людності (і – ширше – представників так званого “західного світу”) й не схвального їх ставлення до будь-чиїх особливих привілеїв.

Ще більш життєдайний ґрунт для неї являють посттоталітарні країни, де розрив між рівнем життя окремих верств населення значно більший, ніж у країнах усталеної демократії. Тут надання додаткових пільг тим, чиї життєві потреби і так задовольняються відчутно краще, ніж потреби більшості населення, викликає значне соціальне роздратування. Отож далеко не кожна політична сила здатна втриматися від спокуси набрати на цій темі додаткові електоральні бали. Україна тут не становить винятку, вирізняючись хіба тим, що бажання поспекулювати на цій ниві раз по раз виникає в усіх найрізноманітніших за ідеологією політичних сил.

Однак за політичними баталіями проблема пільг і привілеїв депутатів якось відійшла на другий план. А даремно. Опозиції саме її варто не випускати зі свого поля зору. Адже привілеї українських депутатів – виняткові. З огляду ж на те, що користуються ними люди наразі дуже не бідні, оприлюднення фактів щодо цього й надання гарантій скасування цих суперпільг могло би сприяти популярності опозиції й збільшувати кількість її прибічників. Поки ж помаранчева  опозиції сперечається з біло-блакитною владою щодо дати виборів, ми дозволимо собі надати читачеві інформацію про те, чому депутатський кусень хліба є таким ласим. 

Розумна міра і козирна карта

Не дивно, коли до скасування депутатської недоторканності разом з іншими організаційними, матеріальними тощо гарантіями безперешкодного здійснення законодавцями своїх повноважень закликають ліві. Лівиці з її принциповим гаслом рівності всіх і уся популізм притаманний за визначенням. І, як і будь-який популізм, він органічно поєднується з реальною практикою протилежного напрямку. 

Значно екстравагантніше виглядають заклики до “скасування депутатських привілеїв” у решти політгравців, у інших питаннях не помічених ані в  ігноруванні світового досвіду, ані в нерозумінні того, що специфіка законодавчої діяльності вимагає цілковитого убезпечення депутатів від будь-якого тиску, можливостей переслідувань, або ж  і тих побутових негараздів, які відволікатимуть їх від повноцінної роботи.

Саме з огляду на це, на необхідність створення якнайкращих умов для неупередженої законотворчої роботи, позбавленої впливу будь-яких чинників, окрім власних переконань, у всіх без винятку країнах світу запроваджено більший чи менший обсяг додаткових гарантій для носіїв законодавчої й представницької влади. Дискусії ж навколо цього питання, якщо вони не забарвлені в популістські тони, точаться лише про “розумну міру” в наділенні депутатського корпусу професійними привілеями.

Ту саму “розумну міру”, яка є фігурує в більшості правових норм і юридичних документів демократичних країн, і яка з погляду посттоталітарної людини є незрозумілим, оскільки не чітко окресленим, поняттям. Привчена до жорсткої регламентації, до того, що існування будь-якої норми, не “розписаної” за кількісними й якісними параметрами, обов’язково тягне за собою її порушення, посттоталітарна людина не може втямити, як може щось означене “розумним”, бути ще й загально зрозумілим. Адже “розумність” чогось є для неї не об’єктивною ознакою, а виключно суб’єктивним судженням. Відкидаючи критерій “розумної міри”, вітчизняна політична еліта впадає в крайнощі, коливаючись між безмежним розширенням “гарантій депутатської діяльності” і таким самим необмеженим їх запереченням, намаганням урівняти роботу депутата з будь-якою іншою.

Проте, за мірою соціальної значущості, впливу й відповідальності діяльність депутата є, принаймні, не менш вагомою, ніж, скажімо, журналіста чи працівника правоохоронних органів. Прикметно, що законодавче закріплення за цими професійними категоріями деяких особливих, не наданих представникам іншим професій прав, без надання яких виконання їхніх обов’язків стає проблематичним, заперечень не викликає.

Натомість у випадку, коли йдеться про аналогічні додаткові гарантії забезпечення діяльності депутатів, зазвичай чуємо про формування чи не касти привілейованих осіб, про необхідність створення для них умов, у яких перебувають “пересічні громадяни”, тощо. При тому з уваги випадає проста річ: ідеться, власне, не про збільшення обсягу громадянських прав для депутатів порівняно з іншими громадянами, а про гарантії їхньої професійної діяльності. Щоправда, гарантії ці дійсно не повинні суперечити універсальним, рівним для всіх громадянським правам решти й не ущемлювати її, решти, соціальні права. Межа між надмірністю й розумною мірою дуже тонка. І щоб її визначити, варто звернутися до вже наявного досвіду інших.   

Руки геть від депутата!

Серед комплексу гарантій депутатської діяльності вирізняють кілька великих “блоків”: депутатський імунітет, парламентський індемнітет, організаційні й, нарешті, соціальні гарантії депутатської діяльності. Найбільшим предметом для дискусій та політичних спекуляцій є перший і останній “блоки”. До сьогодні вістря боротьби з депутатськими “привілеями” було спрямовано проти передусім імунітету – депутатської недоторканності.

Серед європейських держав положення про недоторканність депутатів вищого законодавчого органу країни не містять (хоч і не заперечують її можливість) лише Конституції Боснії та Герцеговини, Ватикану, Нідерландів, Сан-Марино (країн малих за територією) та конституційні акти Великобританії (правовий устрій якої є специфічним уже з огляду на відсутність у неї Конституції як такої). Конституція Швейцарії, не проголошуючи депутатського імунітету, на його можливість прямо вказує, а Данії – наголошує на недоторканності парламенту в цілому.

Лише Конституції Монголії та Угорщини не містять тлумачення недоторканності й опису механізму її здійснення, зазначаючи, що депутатська “недоторканність ...охороняється законом”.  Решта європейських країн, країн колишнього СРСР та більшість країн світу таку норму та механізм її дотримання містять.

Однак обсяги недоторканності здебільшого обмежено рамками певного часу, простору, кола діянь або цілей. Вона діє, наприклад, лише під час парламентських сесій (Бельгія, Ісландія, Корея, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Фінляндія, Японія) або лише в стінах парламенту та по дорозі до нього й назад (Ірландія, Норвегія, США) чи поширюється лише на дії, пов’язані з політичною діяльністю депутата (Австрія). Недоторканність не поширюється на певне коло злочинів: “тяжкі” (Албанія, Білорусь, Болгарія, Ірландія, Казахстан, Киргизія, США), “державну зраду” (Білорусь, Ірландія, США), “порушення миру” (Ірландія), “зазіхання на визначені конституційні основи” (Німеччина, Туреччина), “порушення суспільного порядку” (США).

Недоторканність може не поширюватися на дії, за які передбачено певний строк позбавлення волі: 5 років (Македонія, Словенія, Хорватія, Югославія, 3 роки (Португалія), 2 роки (Швеція), 6 місяців (Фінляндія), або ж і просто “суворе покарання” (Туреччина) чи злочин, при здійсненні якого особа не підлягає звільненню під заставу до суду (Бразилія).

Практично в усіх країнах недоторканність не поширюється на випадки, коли депутата затримано на місці злочину або ж за певний час після нього (упродовж доби – в Німеччині). Лише в Індії, Індонезії, Литві, Естонії, Туркменістані, Узбекистані та Україні депутатський імунітет є необмеженим, депутат у будь-якому випадку не може бути позбавленим недоторканності і притягається до відповідальності виключно за згоди парламенту. Дивний перелік, у якому знайшлося місце Україні, доводить, що запровадження необмеженої захищеності законодавців жодним чином не корелює зі ствердженням засад демократії та правової держави. Натомість з погляду численних обмежень депутатської недоторканності серед країн, Конституції яких проголошують депутатський імунітет, чи не найменш захищеними є депутати США.

З огляду на світовий досвід можна виснувати, що підстави для дискусій навколо обсягів недоторканності депутатів парламенту в Україні існують. І доволі вагомі. Однак заклики до її цілковитого скасування таких підстав не мають і є радше популізмом або ж спричинені політичною недалекоглядністю їхніх речників. 

“Ми самі нє мєстниє...”

Час після минулих парламентських виборів позначився в цьому сенсі цікавими новаціями. Вже після виборів депутати минулого скликання встигли відмовитись від своєї ж позиції піврічної давнини і позбавити недоторканності своїх колег з місцевих рад. Найцікавішим є тут дві обставини. Найактивнішими пропагандистами цієї дії були ті самі фракції, які у вересні 2005 року майже одностайно голосували за надання імунітету депутатам місцевим рад. Варто зауважити, що в європейських країнах на депутатів регіональних представницьких органів влади недоторканність поширено лише Конституціями Австрії та Бельгії. 

Порівняння результатів голосування з цього питання демонструє дивовижні речі. Так,  прихильників посилення захисту діяльності місцевих депутатів серед фракції комуністів налічувалося 55 у вересні 2005 року, з яких 56 у квітні 2006-го перетворилися на його супротивників. Для БЮТ це співвідношення становить 34:41, Народної партії – 35:31, Української народної партії – 11:18, соціалістів – 25:26, Партії промисловців і підприємців України – 12:13. Цілковиту байдужість до питання виявили об’єднані соціал-демократи: з них за недоторканність восени не голосував жодний депутат, навесні проти неї – лише двоє. Найпослідовнішими, хоч і виразниками протилежних позицій, виявилися “Наша Україна” (4 “за” восени й 39 “проти” навесні) та “Регіони України” (відповідно – 48 проти 1).

“Нашоукраїнців” можна було б вважати найбільш “європейські орієнтованими” з цього питання, якби не те, що автором проголосованого у вересні законопроекту був “нашоукраїнець” Валерій Асадчев, а самий проект був внесений фракцією “Нашої України”. До того ж від “Нашої України” (як, утім, і від БЮТ) щодалі більше лунають заклики скасувати недоторканність депутатів усіх рівнів. Останнє жодним чином не узгоджується з європейською теорією і практикою парламентаризму.   

Сезонне коливання депутатських настроїв засвідчує не лише відсутність чіткої позиції з даного питання. Воно ставить під сумнів і обґрунтованість та щирість речників торішнього наступу на депутатські привілеї.

Ще більшу недовіру до того наступу, донедавна проголошуваного не лише традиційними поборниками загальної рівності – комуністами, а й представниками Блоку Юлії Тимошенко, вселяють події минулої весни. Торік у квітні, 4-го числа, скасувавши зранку недоторканність депутатів місцевих рад, ввечері депутати виявили неабияку одностайність у подоланні вето Президента на Закон “Про внесення змін до статті 20 Закону “Про статус народного депутата”. Змінами було передбачено, що колишні народні депутати, які після свого працевлаштування втратили роботу, серед іншого матимуть право на виплату матеріальної допомоги в розмірі 50% зарплатні з урахуванням всіх надбавок, які отримують народні депутати діючого скликання. Дія норми поширюється на всіх депутатів, незалежно від того, депутатами якого скликання вони були й через який час після закінчення своїх повноважень і наступного працевлаштування втратили роботу. Було підраховано, що за набуття тим законом чинності лише на одного колишнього нардепа потрібні будуть 120 тисяч гривень на рік.

Підрахунки показують, що в разі, коли від спокусливої пропозиції отримувати чималі гроші, не працюючи, раптом не відмовляться всі нардепи лише одного скликання, щорічні виплати з бюджету складатимуть 54 млрд грн. Якщо ж спокуса вразить народних обранців усіх п’ятьох скликань з нинішнім включно, сума сягатиме 240 мільярдів. Вето було подолане 307-ма голосами з 397 зареєстрованих.

За подолання вета одноголосно висловилися комуністи, майже одноголосно – соціалісти й “Регіони України”. “За” й 30 з 41-го члена “Нашої України”. Проти – лише фракція БЮТ. Хоч і тут були винятки і, що дивно, з числа не найбідніших депутатів: Богдан Губський, Євген Сігал, Олександр Єдін, Сергій Осика. Автор законопроекту – Сергій Сас, також бютівець. До того ж у раніше, коли за зміни в законі голосували в цілому, на його підтримку БЮТ віддав 31 голос, без яких законопроект би не пройшов.

Для довідки: у США, на досвід такої так полюбляє посилатися вітчизняна демократія, парламентарії можуть голосувати за збільшення обсягів їхніх гарантій і привілеїв, однак ці норми застосовуватимуться лише до депутатів наступного скликання.

Того ж таки квітневого дня рівно годиною раніше парламентарії не змогли подолати вета на закон щодо запровадження єдиних норм соціального захисту працівників освіти, культури та охорони здоров’я. “За” було подано 289 голосів. Закон передбачав уведення з 2007 року для лікарів, учителів та працівників культури, які працюють на селі, 25% надбавки до зарплат. Президент ветував закон тому, що він потребував 4,3 млрд грн щорічних витрат. Не підтримали подолання вета: “Наша Україна” (“за” – 3), Народний рух України (“за” – 0), Промисловці і підприємці (“за”– 3).

Зрозуміло, що на тлі правових новацій-2006, навіть без огляду на вже закріплені законом “Про статус народного депутата України” “матеріальні гарантії депутатської діяльності”, очевидним стає потужний дискусійний потенціал цього питання і політичний виграш від його педалювання.  

Бідність – не порок, багатство – не розкіш?

Ніхто чи майже ніхто з основних політичних гравців не оспорює необхідності парламентського індемнітету – невідповідальності за вислови й дії, пов’язані з виконанням депутатських функцій (за винятком наклепу, а в деяких країнах і образ), у тому числі й після закінчення терміну повноважень. А проте, в понятті індемнітету закладено ще й другий сенс, пов’язаний з організаційними та соціальними гарантіями депутатської діяльності: індемнітет передбачає необхідність компенсації депутатських витрат на професійну діяльність. Оскільки ж сфера професійного (публічного) життя депутатів межує зі сферою їх приватного життя, й до неї входять не лише безпосередня робота в стінах парламенту, зустрічі з виборцями чи отримання інформації, а й листування, поїздки, проживання тощо, її сприйняття суспільною думкою є вельми неоднозначним. Бо ж, справді, отут, на кордоні публічного з приватним, здійснюється перетворення розумного в нерозумне, а, відтак, вирують суспільно-політичні пристрасті.

Знову звернімося до світового досвіду й порівняймо прийняті в Україні стандарти “матеріальної частини” індемнітету з їх європейськими аналогами.

Ось далеко не повний перелік “матеріальних гарантій” депутатам ВР України. Заробітна платня – близько 15 тис грн. Стільки ж – на не оподатковувану компенсацію витрат, пов’язаних із забезпеченням депутатських повноважень. 45 діб відпустки з виплатою допомоги в розмірі подвійної зарплатні. Проїзд на всіх видах транспорту (крім таксі) і будь-яким класом –  безкоштовний. Безкоштовною є й парковка авта на всій території України. В межах Києва – транспорт службовий.

Безкоштовні всі форми медичного обслуговування. Як і путівки до санаторіїв та на курорти. Безкоштовно надається житло для депутатів та членів їхніх сімей: тимчасове службове в готелі поблизу Верховної Ради чи постійне – в межах столиці. Або ж – грошова компенсація на його придбання (близько 100 тис. грн). При виході на пенсію – допомога в розмірі 12 окладів працюючого колеги з усіма надбавками (15+15х12= 360 тис. грн?!) і пільги держслужбовця довічно.

Середня зарплата в Україні на момент введення останньої порції пільг – близько 1тис. грн (200 доларів), мінімальна становила – 332 грн (66 доларів). Різниця між зарплатнею депутата й мінімальною зарплатнею громадянина – 50 разів. Для порівняння: американський сенатор отримує до 12 тис. доларів на місяць у той час, коли мінімальна зарплатня американця – 800 доларів. Різниця – в 15 разів. Службове авто для нього не передбачено.

В Естонії та Росії, де рівень життя вищий за український (середня зарплатня в Росії – 300, мінімальна з травня ц.р. – 37 доларів), депутати отримують, як і в нас, близько 3 тис. у.о., однак це – з усіма надбавками. У Литві – менше 2 тис. Для довідки: середня зарплатня в Литві дорівнює 280 доларам, з них на податки йде 64 долара, квартплату и комунальні послуги –100 й транспорт — 20 доларів. На залишок у 96 доларів можна купити 45 кг хліба, 84 літри молока, 3,5 кіло м’яса й ковбаси.

У Словаків, де середня зарплатня схожа на українську – 140 євро, парламентарій після останнього підвищення зарплатні щомісячно отримує 350 євро. У Франції всі місячні витрати на депутата, включно з транспортом, зв’язком, житлом та службовими витратами, становлять 7 тис. євро, мінімальна зарплатня – близько 2 тис.євро. Місячні витрати на депутата Бундестага в Німеччині становлять 7 тис. євро плюс 3,5 тисячі – на решту витрат (житло, транспорт, службові витрати тощо), мінімальна зарплатня – 500 євро.

У Росії, починаючи з третього скликання Держдуми, житло для депутатів лише службове, приватизувати його неможливо, починаючи з депутатів 4-го скликання всі комунальні послуги оплачуються ними з власної кишені. В усіх західних країнах існують ліміти коштів на користування житлом, послуги зв’язку та транспортні послуги для депутатів.

Чи потрібні коментарі? Чи не очевидно, що з проблемою депутатських пільг і “гарантій” не все гаразд у рідній хаті?