Народний депутат від Партії регіонів Ганна Герман часто з’являється на телеекранах, де проникливо розповідає про свободу слова, правдиву журналістику та інші чесноти, пов’язані з демократичними ЗМІ у демократичній державі. Опоненти уважно її слухають, іноді намагаються щось заперечити, ще рідше вона дає їм таку можливість. Її обличчя в такі моменти осяює якийсь особливий вираз – вираз людини, що відчуває себе носієм абсолютної істини.

У ток-шоу, окрім політиків, завжди присутні журналісти. Зокрема, й такий ас влучних запитань, як Мустафа Найем. (От тільки чи лише здається, що час від часу його влучні запитання не так допомагають розкрити суть, як уводять від неї до другорядних, не таких уже й принципових аспектів?) А одна з ознак професійного журналіста – це якщо не володіння досьє, то принаймні вміння повернути політика до справ минулих, нагадати йому, що він казав або робив раніше.

Так от, майже п’ять років тому Ганна Герман, тільки-но обмінявши посаду голови київського відділення радіо “Свобода” на крісло прес-секретаря Віктора Януковича, заходилася нести в маси світлий образ свого нового шефа. Тоді й з’явилася на світ казочка “Чарівник смарагдового міста-2”. Зміст її був такий: мудрий та добрий керівник Донецької області на прізвище Янукович побудував для знедолених дітей, позбавлених батьківського піклування, містечко в одному з мальовничих куточків області. Містечко те було не просте, а зі школами, лікарнями, спортивними залами та всім, чого тільки може побажати дитяча душа. Саме так: зі школами й лікарнями, – у множині. Далеко не всі невеликі міста України мають більше ніж одну школу, не кажучи вже про лікарні. Тож ішлося не менше ніж про дитячий мегаполіс.

Тоді, 2004 року, журналісти помітили в розповідях Герман один істотний пробіл: вона так і не сказала, де саме міститься це казкове мегамістечко. Після чого Ганна Герман привселюдно пообіцяла: після перемоги Януковича на виборах (бо до неї, бачте, було обмаль часу) вона неодмінно влаштує для журналістів екскурсію до дитячого раю.

І от минуло п’ять років. Обіцяної екскурсії так і не відбулося. Ба більше: пані Герман так і не назвала його географічних координат, бодай приблизних. Мабуть, то є секретне містечко. Історія тоді набула значного розголосу. Тож цікаво було б, якби хоча б тепер пані Герман нарешті провела давно обіцяну екскурсію. Часу тепер удосталь, бо найближчим часом Януковичу не загрожує стати президентом. А якщо вона забула про свою обіцянку, хтось із її опонентів у телешоу міг би їй нагадати.

От тільки цікаво: якщо того містечка не існує, на що сподівалася Герман 2004 року? На те, що її шеф таки не переможе на виборах? Чи, будучи досвідченою журналісткою, вона достеменно знала: повертатися до цієї красивої казочки ніхто з її колег ніколи не стане?

Ще однією зіркою екрану є інша депутатка від Партії регіонів – Інна Богословська. Її експресивність та пасіонарність теж встигли стати легендарними, оскільки вони геть не дають їй змоги пам’ятати про бодай елементарну культуру поведінки у громадських місцях. Окрім експресивності, має вона ще одну перевагу: якщо послухати її, то знає вона геть усе стосовно економіки та юриспруденції. То вже точно їй нема рівних! Згадати хоча б, як вона виступала проти повернення заощаджень!

А ще три роки тому ми знали іншу Інну Богословську. Була вона тоді лідером такого собі “Віча”, що нібито відстоювало інтереси середнього класу. От було б цікаво, якби той самий Мустафа Найем як-небудь спитав Богословську: чи справді вона вважає, що демонстровані нею манери є типовими манерами поведінки середнього класу? Чи справді середній клас мусить протестувати проти повернення коштів, які держава в них... ну, скажімо, позичила, а повернути забула? Чи можливе, на її думку, існування середнього класу за умов, коли держава не вважає за потрібне платити по кредитах? Ні, ніхто не питає. Може, саме це й дає їй змогу поводитися так, немов... ну, скажімо, англійці кажуть про таку поведінку: “Вона – не леді”?

Не питають журналісти Тараса Чорновола: як він міг обиратися до парламенту від партії, очільники якої прямим текстом звуть усіх мешканців Галичини “бандерівцями”? Не пригадують іншим майстрам політичних кульбітів, що вони робили й казали кілька років тому.

Чи не саме тому в українській політиці панує брехня? Чи не тому політики вважають за можливе казати сьогодні одне, а завтра – цілком протилежне? Чи не тому не відчувають вони ніякої відповідальності, чи не тому поводяться, мов базарні торговки? (Теж, власне, середній клас!) Чи не бездіяльність “четвертої влади” породжує безкарність влади першої, другої та третьої?