Черговий «день Х» минув. Російський «Газпром» не припинив постачання газу в Україну 8 березня, як погрожував. Дивною була ця погроза: адже російська сторона вимагала від української сплати до згаданої дати боргів за лютий. А пролунала вона саме в лютому, коли місяць ще не завершився. Це знову переконало: Росія оголосила Україні інформаційну війну.

Січневу газову інформаційну війну Україна програла. Ні, мова не про те, що вона невчасно чи непереконливо подавала інформацію про свою позицію країнам Євросоюзу та світовій спільноті. Мова про те, що Україна з тріском програла цю війну тут, удома. Попри реальну загрозу газового голоду, події навколо газових стосунків із Росією не об’єднали націю, а розкололи її. Кількість громадян України, схильних, попри будь-які аргументи, підтримувати позицію Росії, була неочікувано високою.

Роз’єднаність наших політиків, готових хоч на краю прірви з’ясовувати стосунки й радіти, коли опонент звалиться в ту прірву на дві секунди раніше, ніж вони самі, – то лише одна з причин поразки. Набагато важливішими є дві інші причини. Перша з них – наші ЗМІ й те, що вони звуть «інформаційним форматом». У даному разі з небаченою раніше очевидністю виявилося: наші засоби масової інформації зовсім не цікавив конфлікт навколо газу сам по собі. Він цікавив їх лише остільки, оскільки обіцяв нову серію нескінченного політичного видовища під назвою «Хто кого з’їсть». Тепер можна з упевненістю сказати: якби наші політики не сварилися одне з одним не гірше за літературних Івана Івановича та Івана Никифоровича, телебаченню не стало б про що повідомляти, а газетам – про що писати. Інші теми їх геть не цікавлять. Другою причиною є неможлива як для держави, що нібито має за мету побудову демократії, закритість політики. Причини ці є взаємопов’язаними: коли пресу не цікавить ніщо, окрім базарних розборок еліти, розкривати зміст політичних подій та рішень немає навіщо. Суттєві питання однаково нікого не цікавлять. Попиту немає – точнісінько як на червону ікру в СРСР.

Тим часом газові переговори ще на крок просунули Україну до канцлерської республіки. У Росії головний – Путін, він – прем’єр-міністр. Тож, за протоколом, і переговори з ним мусив вести прем’єр-міністр України – без варіантів. Були в газової війни й не оцінені досі міжнародні наслідки. Вона помітно просунула до Європи нашу південно-західну сусідку: чи не вперше Молдова виступала «єдиним фронтом» з країнами ЄС. А ще чи не вперше, тим більше в ситуації, коли однією з дійових осіб була Росія, не виступало як окремий суб’єкт міжнародного права Придністров’я – і навіть претензій на це не було чути.

Навряд чи буде помилкою стверджувати: з боку Росії газова війна мала відчутний внутрішній аспект. Російська економіка перебуває в кризі. Не в такій, як українська (адже попит на російську нафту та газ у світі завжди буде), але однаково у відчутній. А тут на самому початку року Україна буцімто заблокувала експорт стратегічного російського експортного продукту. Росія недоотримала грубезні гроші, не вклала їх в економіку, як планувала... Тож тепер російська влада завжди матиме під рукою чудове пояснення кризи: в усьому винна Україна. Можливо, не позбавлені справедливості й зовсім екстравагантні припущення: невдоволення Європи Росією – тим більше, якщо щось подібне повторюватиметься більш-менш регулярно – сприятиме гіпотетичному поверненню Володимира Путіна на президентську посаду. Мовляв, Дмитро Медведєв не впорався і міжнародний імідж Росії впав.

Що ж до суто українського виміру газової проблеми, то за останні роки накопичилося багато запитань, відповідей на які пересічному українцеві не знайти. Скажімо: якщо донедавна газ, який купувала Україна, належав швейцарській фірмі «РосУкрЕнерго», то чому переговори завжди вели з Росією? Якими були й чи були взагалі контракти «Нафтогазу» з «РосУкрЕнерго», а чи ця фірма фігурувала в договорах із російським «Газпромом» як третя сторона?

Якщо «РосУкрЕнерго» було посередником, це означало, що прямих стосунків між продавцем (Росією) та покупцем (Україною) не мало б існувати. Так само, як не існує прямих стосунків між громадянами – покупцями хлібу і хлібозаводами. На підставі чого тоді Росія звинувачувала Україну, а не РУЕ, у заборгованості та недоплатах? Чому Україна жодного разу не вказала Росії на те, що претензії – не за адресою?

«РосУкрЕнерго», як відомо, змішувало російський газ із середньоазійським. Як це було можливо, коли і той, і той газ надходив до України тими самими трубами, причому потрапляв він до цих спільних труб задовго до кордону? Тривале заглиблення в Інтернет так і не допомогло знайти відповіді.

Наступні запитання напевне видадуться провокативними або дилетантськими, але ж закритість політики мусить призводити до виникнення провокативних запитань. Отже, у який саме момент російський газ, призначений для України, переходить у власність останньої? На російсько-українському кордоні? Коли він викачується з магістральних газопроводів у місцеві? У якийсь інший момент? Чи не виникає ситуації, коли українськими трубами тече газовий потік, частина якого належить продавцеві (Росії), а інша частина – покупцеві (Україні)? Чи не природніше було б, щоб експортований Росією газ на кордоні з Україною переходив у спільну власність покупців – України та інших країн-імпортерів?

Ця проблема має ще один аспект. Це тільки з нашого погляду Україна є великим транзитером газу. З погляду наших західних сусідів, ситуація видається дещо іншою. Перебуваючи на території України, призначений для них газ залишається російським. Якщо уявити собі прилавок, з одного боку якого перебуває продавець, а з другого – покупці, то, з погляду європейських країн, Україна стоїть із того самого боку прилавку, що й Росія. Асистент продавця – от ким на сьогодні виступає наша країна в газових стосунках з Європою. Постачальник до неї російського газу. Підмайстерок Росії.

Сама імпортуючи газ, в очах Європи Україна є його постачальником. Чи не саме ця суперечність призводить до конфліктів, чи не саме вона ставить нас у завідомо невигідну ситуацію, чи не вона дає Росії змогу маніпулювати Україною?

От іще й з цього погляду Україні було б вигідно укласти партнерську угоду з іншими європейськими країнами – імпортерами газу. У такому разі країни Євросоюзу та Балкан з опонентів, контрагентів України перетворилися б на її партнерів зі спільними інтересами. Україна не мусила б вести відчайдушну і найчастіше приречену боротьбу на два фронти, сам на сам відбиваючи атаки як зі Сходу, так і з Заходу. Та й питання оплати транзиту треба було б вирішувати вже не з Росією, а із західними партнерами – такими самими імпортерами, як і Україна.

Якби так було, Росія скільки завгодно могла б не пускати міжнародні інспекції на свою територію й відмовлятися встановлювати лічильники на виході: інспекторам було б достатньо перевірити, що відбувається з газом на українському боці кордону з нею. Росія могла б робити з газом на своїй території все що завгодно – спільнота покупців отримувала б свій товар на вході в Україну й розподіляла б його поміж собою. Ситуації, коли Росія могла б звинувачувати Україну в блокуванні її газового експорту, стали б неможливими. Нинішня ситуація, натомість, є парадоксальною: Україна не може сама, без Росії, вести стосунки зі своїми західними партнерами. Якщо це не залежність, то що ж тоді?

Переговори про це треба вести не лише з Росією й насамперед не з нею, а з нашими західними сусідами. Це – якраз той випадок, коли успіху в східній політиці можна досягти, лише докладаючи зусиль на Заході.

Є в усьому цьому лише одне «але». Перейшовши на природніший для себе бік у газових стосунках, Україна вже не могла б вести мову про якісь там «братерські» ціни на газ. Утім, ми мали майже 18 років для того, щоб до цього підготуватися. Сьогодні мова йде про повний перехід на ринкові ціни в газових стосунках із Росією. То, здавалося б, самий час, аби цей перехід приніс не лише кількісні, а й якісні зміни.