Вибори до обласної ради в Тернопільській області ще довго годуватимуть політологів, соціологів та іншу інтелектуальну публіку. От тільки дивно: тиждень минув, а високочолі мешканці телеекранів так і не пояснили українській публіці, що саме сталося й чому сталося саме так. Які наслідки матимуть тернопільські вибори – незалежно від того, чи буде їх визнано легітимними, чи ні? Які загрози несуть із собою їхні результати? Аналітиків на сьогодні цікавить зовсім інше: рейтинги провідних політичних сил, хто з них кого перехитрив, хто збільшив, а хто зменшив шанси стати наступним президентом. Ніби не політики та політологи виступають, а брокери, ніби не про країну йдеться, не про нас з вами, а про якийсь божевільний тоталізатор.

У даному разі всі рейтинги, перемоги та поразки не варті ламаного шеляга. 34%, здобуті ВО “Свобода”, – от що приголомшує, і не звертати на це уваги, топити цей факт у рейтингах політичних грандів – злочинно.

Понад третину активних виборців області віддали свої голоси за політичну силу, головною ідеєю якої є зовсім трішечки завуальоване “Геть жидів та москалів”. Розпалювання міжетнічної ворожнечі – от що є “фірмовим брендом” “Свободи”. За великим рахунком, саме тут виникають певні запитання. Що то за прізвище таке – Тягнибок? Якщо воно українське, то мало б бути Тягнибік. Закритий склад, “о” мусить чергуватися з “і”. Може, це “москальське” прізвище? А ще німецько-російський словник дає такий переклад: “Bock – 1. Козел, баран...”. З ідишу, мови українських євреїв, це слово, найімовірніше, перекладається так само. То невже Тягнибок має “жидівських” предків, а його прізвище доречніше виглядало б як Тягницап? А може, Фаріон – то є взірцеве прізвище для чистої українки до тридцять восьмого коліна? Та шо ві говорітє? А чи прізвище Бенюк не вказує на те, що започаткував цей рід добродій на ім’я Беня?

А все ж чим пояснити такий високий результат, отриманий тягнибоківцями? Найперше, що спадає на думку, – це фальсифікації. Хоч би як там було, але повірити, що Партія регіонів отримала на Тернопільщині 10% голосів, неможливо. Не може такого бути, бо бути такого не може. Деякі оглядачі пояснюють високі результати ПР зусиллями предстоятелів Почаївської лаври, які підтримували цю політичну силу. Дуже вже непереконливо: у регіоні, більшість мешканців якого є греко-католиками, агітація з боку Московського патріархату могла тільки погіршити результат його протеже, але ніяк не поліпшити. До того ж, Почаївська лавра підтримувала ПР далеко не вперше – то чому ж тоді раніше її агітація не спрацьовувала? Треба було подивитися, як торжествувала в ефірі “Шустер-лайв” екзкальтована Ганна Герман, щоб зрозуміти: щось тут не те.

Та й 14% “Єдиного центру” – звідки вони могли взятися в політичної сили, яка не дала собі клопоту хоча б оприлюднити основні засади своєї ідеології?

Не буде помилкою стверджувати: причини високого результату тягнибоківців марно шукати лише у сфері політичних технологій. Так само не пояснює його відмова голосувати багатьох прихильників БЮТ. Перетікання голосів від БЮТ та НУНС унаслідок самих лише тактичних прорахунків останніх – то теж не таке вже переконливе пояснення. Хоча й не можна не відзначити дивного факту: мені так і не пощастило почути від будь-якого представника БЮТ переконливого пояснення наполягання на скасуванні виборів. Комунікація з суспільством виявилася слабким місцем українських демократів – хоча демократична політика не мусила б обмежуватися з’ясуванням стосунків у внутрішньополітичному середовищі: хоч би якою поважною була мотивація того чи іншого кроку, вона мусить бути зрозумілою для суспільства. Здавалося б, давно вже засвоєний урок: примітивна пропаганда на рівні “піпл схаває” дає лише зворотний результат. Наша політика натомість із катастрофічною швидкістю перетворюється на річ у собі, “чорний ящик”, у якому відбуваються якісь процеси, до яких не допускають суспільство.

Суспільство, як неважко було передбачити, далеко не завжди погоджується з роллю “третього зайвого” й шукає різноманітні “треті сили”. Десь це будуть добрі знайомі – Блок Литвина, наприклад. На деяких місцевих виборах на Сході того ж таки 15 березня йому вдалося навіть обіграти Партію регіонів! Десь це будуть радикали та інші екстравагантні утвори. Десь – “вовки в овечій шкурі”: в ефірі телепрограми “Свобода слова” 16 березня засвітився такий собі пан Семиноженко, один зі стовпів режиму Кучми. Він тепер теж грається у “третю силу”. І не біда, що його довга промова у програмі була до неможливого позбавлена конкретики й нагадувала виступ Остапа Бендера перед “Обществом меча и орала”. Але ж аудиторія його підтримувала!

Результат тягнибоківців засвідчує: такими є суспільні настрої на Тернопільщині. Пригадалися кількарічної давнини відвідини Львова. На автовокзалі продавщиця газетної розкладки на повний голос обурювалася: “Везде – жиды! Захватили власть, бизнес, прессу и все, что можно!” Саме так – російською мовою. Її сусідка, продавщиця іншої розкладки, намагалася вгамувати її: “Та що ти таке верзеш?! Є патріоти, а є не патріоти, от і все”. Ця сценка доводить: зростання популярності націонал-радикалів є аж ніяк не простим, не прямолінійним процесом.

Улітку 2007 року, у розпал виборчої кампанії, довелося мені побувати в тому ж таки Тернополі. Увесь центр міста було уставлено агітаційними наметами різних політичних сил. От намет НУНС. Черговий активіст агітує виборців: “Усі біди України – від жидів!” А от неподалік намет БЮТ. “Україну захопили жиди!” – переконує публіку тамтешній активіст. Як писав колись Остап Вишня, “Господи, Ти ж бачив, кого Ти творив!” Отак і тут: лідери місцевих осередків демократичних сил – ви ж бачили, кого ви брали в активісти! Що ж тепер дивуватися, коли люди масово проголосували за політичну силу, яка висловлює ті самі ідеї вголос, без зайвої політкоректності? Чи не такі от активісти націонал-демократів виховували її виборців?

У чому полягає одна з основних помилок демократичних сил? Вони намагалися й намагаються запровадити в Україні типові для розвинених країн способи й методи керування економікою. Але сама економічна система при цьому залишається далекою від вільноринкової, українська економіка є економікою олігархічного типу. Намагання керувати олігархічною економікою за методами вільноринкової, досягти компромісів між інтересами олігархів та суспільства й призводить до того, що результати часто-густо виявляються неочікуваними й зовсім не схожими на ті, що було заплановано. Прописувані ліки не відповідають характеру хвороб. Не переформатувати нинішню економічну систему, а покращити її – от до чого зводиться левова частка зусиль сьогодні. ВО “Свобода” є чи не єдиною політичною силою, яка прямим текстом проголошує мету деолігархізації української економіки та робить наголос на розвиткові малого та середнього, і не лише базарно-торгівельного, бізнесу. Років п’ять тому про це вели мову й БЮТ, і “Наша Україна”, але те юнацьке заповзяття давно вже кудись поділося. А проблема залишилася й чекає на розв’язання. Власне кажучи, багато виборців побачили в тягнибоківцях із їхньою радикальною риторикою останній шанс на “чесну владу”.

Вісімнадцятий рік незалежності відзначатимемо ми цього року. Хоч би що там казали колишні дисиденти та інші політичні ветерани, але це – достатньо великий проміжок часу. Чому за вісімнадцять років Україна так і не стала по-справжньому незалежною, чому вона дедалі більше відстає від сусідніх Польщі, Словаччини, Угорщини, а тепер уже й від Румунії? Представники демократичних політичних сил не дають відповідей на ці запитання. Вони все більше зайняті поточними справами, нема коли спілкуватися з громадськістю, та ще й з ледь не філософських проблем. А от тягнибоківці дають простеньку відповідь: інородці винні.

Будь-яка криза й будь-який застій завжди стають сприятливими умовами для приходу до влади сил, що пропонують дуже прості відповіді на складні запитання. Кажете, в Україні системна криза, країна переживає болісний процес пошуку власного шляху й власного облаштування, та ще й глобальна економічна криза на це накладається? Та схаменіться, будьте простішими! Інородці в усьому винні – і крапка. Отакою є нехитра філософія тягнибоківців. Популярність політичних сил, що пропонують прості відповіді на найскладніші запитання – на кшталт “відібрати та поділити”, – завжди свідчить про незрілість суспільства. Коли ж оте незріле суспільство ще й переживає період розгубленості, нерозуміння того, що відбувається... Здавалося б, провідні політики мусили б пояснювати громадянам, чому відбувається саме так, а не інакше. Причому пояснювати не на рівні: “Винуватий Ющенко” чи “Винувата Тимошенко”, а детально й глибоко. Бо коли пояснення причин усіх негараздів зводяться до пошуків конкретних винуватців, коли вказування на “ворогів народу” стає єдиним способом спілкування політиків із громадянами, цими винуватцями у суспільній свідомості врешті-решт виявляються ті самі “жиди та москалі”. Або “хохли-націоналісти” – залежно від характеру місцевості. Ніхто інший, як демократичні політики, мусив був, і вже давно, пояснювати виборцям: пропонований тягнибоківцями шлях веде до тупика, до краху.

Відповіддю на перемогу “Свободи” у Тернополі стануть перемоги проросійських радикалів на Сході та Півдні. Загострення русинського та угорського питань на Закарпатті, румунського на Буковині – то будуть найм’якіші наслідки. Та й у Партії регіонів можуть перемогти “яструби” на кшталт Колісниченка та Левченка – за теорією Тягнибока, ці двоє, до речі, мусять вважатися за “полум’яних патріотів”, оскільки “за паспортом” є чистісінькими українцями.

Що ж далі? Перемога на місцевих виборах різноманітних “третіх сил” загрожує перетворити Україну на клаптикову державу й, не більше не менше, повернути назад історію української нації: знову, як і двісті років тому, переважатиме місцева або регіональна самоідентифікація людей як “тутешніх”.

На євроінтеграції України вже тепер поставлено жирну крапку: хай хоч скільки тягнибоківці ведуть мову про НАТО та Євросоюз, а європейська спільнота волітиме триматися подалі від країни, де на виборах перемагають ультрарадикали.

Головний урок виборів у Тернополі полягає, напевне, от у чому. Після помаранчевої революції здавалося, що, хоч би що сталося, Партія регіонів ніколи не стане просто звичайною політичною силою. Здавалося, їй, образно кажучи, ніхто більше не подасть руки. І хай її підтримували ледь не половина українців – це ні про що не казало. Ще довго після Другої світової війни чимало німців підтримували ідеологію націонал-соціалістів – ну то й що ж?! Але минуло зовсім небагато часу, й ПР повернулася до когорти “однієї з провідних політичних сил”, з якою ведуть переговори, про щось домовляються, щось разом планують. Біда української політики в тому, що в ній нема поняття “ніхто більше не подасть руки”. У ній нема поняття респектабельності й, відповідно, її відсутності. В Україні тепер не заведено вести мову про моральність політики. Вибори в Тернополі стали наслідком того.