Останнім часом серед інтелектуалів України курсують дивовижні, на мій погляд, ідеї: неначе за доби кризи будь-який активний політик неодмінно «спалить» себе, борючись із суспільними лихами. Мовляв, хай інші борсаються, а розумна людина сидить у затінку і вже потім, коли криза йде на спад, виходить на арену і здобуває всі лаври.
Автори цієї ідеї, схоже, щиро вважають: виборці – це безпросвітні дурні і ними можна легко маніпулювати, підсовуючи бездіяльного і безплідного, але балакучого персонажа в найкритичніший момент. Але ж таке от недіяння за умов, коли твої співвітчизники потерпають як від кризових обставин, так і від невмілих дій керівництва держави, видається ледь не за зразок для наслідування. Аякже – так робив, мовляв, сам великий Франклін Делано Рузвельт, який пересидів у затінку пік Великої депресії, а потім вийшов на арену, добив засмиканого кризою свого попередника Герберта Гувера і став визнаним усім світом героєм-рятівником.
Шановні, але ж це – або невігластво, або відверта брехня.
Хоча б тому, що передкризового 1928 року, коли тільки найпрозірливіші економісти (скажімо, росіянин Микола Кондратьєв) передбачали лихоліття, обидва щойно згадані персонажі – і Герберт Гувер, і Франклін Рузвельт – одночасно були обрані на високі державні посади. Гувер – президентом США, Рузвельт – губернатором далеко не останнього за значущістю в країні штату Нью-Йорк. Й обидва зустріли Велику депресію на своїх посадах, й обидва у межах своїх повноважень та відповідно до своїх політичних та економічних поглядів намагалися їй протидіяти.
...Майже невідомі в нас подробиці: у середині 1920-х перспективний політик Франклін Рузвельт, який перед цим тяжко захворів на поліомієліт і не міг пересуватися інакше, ніж на милицях чи в інвалідному візку, вирішив повернутися до активної діяльності у своїй Демократичній партії, ставши її чільним експертом із зовнішньої політики. І розробив цілу низку концепцій, які стали в пригоді згодом, під час його президентства. Але мова не про те: Франклін Делано Рузвельт у свої неповні 46 років вже окреслив для себе і для Демократичної партії контури американської глобальної політики, коли партійні інтереси покликали його балотуватися в губернатори штату Нью-Йорк. Ані він сам, ані його команда в перемогу не вірили, але боролися за неї з максимально можливою енергією та винахідливістю. Одна лише деталь: Рузвельт не хотів з’являтися перед публікою в інвалідному візку (це зрозуміло, бо навряд чи його обрали б на будь-яку посаду, тож перша фотографія Рузвельта в такому візку – це 1945 рік, Ялтинська конференція, і навіть нацистська розвідка не знала до цього, що американський лідер практично не може ходити: на карикатурах художники з відомства Геббельса зображували його з товстим ціпком, проте на ногах!). Але в одному великому нью-йоркському залі, де мала відбутися зустріч з виборцями, не було зовнішніх дверей, що вели б за лаштунки, а відтак неминучим видавався проїзд через увесь зал до трибуни в інвалідному візку. Та Рузвельт знайшов вихід: він на руках піднявся пожежною драбиною до вікна, розташованого на третьому поверсі, а вже звідти зробив кілька десятків кроків до трибуни, спираючись на костур і при цьому посміхаючись.
...По всій країні 1928 року демократи програли вибори на всіх рівнях, і лише у штаті Нью-Йорк вони мали успіх. Проте не надто вражаючий: перевага Рузвельта над його супротивником становила лише 25 тис. голосів. Отож ані перечікувати кризу, спираючись на набутий політичний капітал, ані гучно критикувати владу з позиції незалежного інтелектуала він не міг: на момент початку Великої депресії (24 жовтня 1929 року) Рузвельт, по-перше, ще не був знаним загальнонаціональним діячем (треба було ним стати); по-друге, перебування на чолі одного з ключових штатів держави вимагало дій, і дій успішних, які перетворилися б на приклад для всієї країни; по-третє, слід було зробити так, аби про ці дії стало відомо всій країні.
Однак перед цим треба було ще переобратися на посаду губернатора (тоді такі вибори проходили щодва роки). Якраз у розпал кризи. З цим завданням Рузвельт упорався блискуче: восени 1930-го він знову стає губернатором зі значною перевагою – 725 тис. голосів. І у промові при повторному вступі на посаду формулює вже не регіональні, а загальнонаціональні проблеми і пропонує шляхи їх розв’язання: «Один із обов’язків держави полягає в піклуванні про тих своїх громадян, які виявилися жертвами несприятливих обставин, що позбавляють їх можливості отримувати навіть найнеобхідніше для існування без допомоги інших. Ці обов’язки мають визнаватися в кожній цивілізованій країні. Допомогу цим нужденним громадянам уряд повинен надати не у формі милостині, а в порядку справдження суспільного обов’язку... Ситуація нині серйозна. Настав час холоднокровно й конструктивно підійти до неї, уподібнившись ученому, який розглядає пробірку зі смертоносними бактеріями, намагаючись найперше зрозуміти їхнє єство, співвідношення причин та наслідків і, нарешті, шляхи перемоги над ними і техніку запобігання принесеним ними нещастям».
Уже під час першого губернаторського терміну навколо Рузвельта почала складатися та команда інтелектуалів, яка в подальшому забезпечила успіх його президентства: він одразу звернувся до низки професорів Колумбійського і Гарвардського університетів – юристів, економістів, знавців сільського господарства (серед них, до речі, був знаний український учений-агроном Володимир Тимошенко), які стали його «мозковим трестом». Якраз тоді до його команди прийшов Гаррі Гопкінс, без якого неможливо уявити собі політику «Нового курсу». Власне, самé це поняття з’явилося під час другого губернаторського терміну Рузвельта.
Штат Нью-Йорк став фактично експериментальним полігоном, на якому випробовувалися методи боротьби з Великою депресією. Криза, ясна річ, вдарила по всіх прошарках населення, але одні втратили лише частину своїх статків, інші – геть усе. Адже більш-менш дієве соціальне законодавство у США тоді було відсутнє; зарплатня трималася на досить низькому рівні, широко використовувалася праця жінок та дітей. Залишитися без роботи означало втратити всі джерела існування: безробітний не одержував нічого. Окремі штати, муніципальні органи, благодійні організації («Армія Спасіння», наприклад) намагалися допомагати злидарям, і ця допомога під час загального економічного зростання ще якось тримала їх «на плаву», але в добу кризи всі попередні заходи виявилися вкрай неефективними. До того ж, протестантська суспільна мораль засуджувала тих, хто втратив роботу: мовляв, сам винен, погано працював; перед лицем труднощів і випробувань, посланих людям Богом, треба боротися, діяти, а не скаржитися.
Команда Рузвельта вміло використала цю настанову, мобілізувавши людей на громадські роботи, спершу не надто навіть переймаючись їхньою суто практичною користю (недруги звали ці роботи «згрібанням листя»). Головне було – подолати зневіру, апатію, деструктивні настрої. І хоча мінімальна допомога безробітним також виділялася, але акцент був зроблений саме на громадських роботах, на розбудову за їхньою допомогою інфраструктури і на зароблений працею долар. Учасники цих робіт одержували 23 дол. на місяць (550 – за нинішнім курсом), тоді як допомога в інших штатах становила в кращому разі лише 2–3 дол.
У серпні 1931 року було знайдено й організаційну форму для цих робіт та допомоги тим, хто потрапив у скруту: Тимчасову надзвичайну допомогову адміністрацію очолив Гаррі Гопкінс. Кошти отримували від підвищення на 50% податку на доходи і диференційованого підвищення податку на нерухомість. І що цікаво: багаті у своїй масі погодилися поділитися з бідними. Рузвельт умів переконувати, а ще виборці бачили: руки губернатора і його команди справді нічого не крали...
Усе це супроводжувалося змінами в законодавстві штату, що їх запропонувала команда Рузвельта. Йшлося про допомогу фермерам та фермерським кооперативам, контроль за ринком сільгосппродукції, рішуче поліпшення трудового законодавства, підтримку освіти та охорони здоров’я, збереження природних ресурсів і раціональне використання земельного фонду, контроль за комунальними службами тощо. Губернатор тим часом не втомлювався повторювати, що зміни потрібні в масштабах усієї країни, що треба створити «прогресивну, нову, безстрашну, але не радикальну програму дій». Рубікон був перейдений 7 квітня 1932 року, коли Рузвельт по радіо звернувся до всієї нації з обґрунтуванням нагальної потреби в перегляді всієї стратегії уряду: «У наш тяжкий час потрібні плани, що покладають надію на забуту людину, яка перебуває в основі соціальної піраміди».
Й Америка підтримала ці плани. Бо ж люди за демократії зазвичай покладають надію саме на тих, хто довів своє вміння діяти для загального добра.