Очевидно, що кожний процес має свою внутрішню логіку, властиві йому етапи та можливі цілі. Не є винятком дійство примадонни сучасного українського історичного театру – економіки. Багато чого з того, що маємо нині, легко було спрогнозувати ще принаймні років 15–20 тому. Авангардні прояви сьогоднішніх загальних негараздів – матеріально-технологічної вбогості країни та духовно-інтелектуальної вбогості псевдоеліти – були видимі ще на початку 90-х. Зваживши на ці прояви тоді, можна було б уникнути такої гостроти кризи нині. Не взявши до уваги сьогоднішні сигнали з майбутнього, українці за 5–7 років знов пожинатимуть гіркі плоди чергової кризи.

Тепер – факти. Останніми роками українські ЗМІ переповнені інформацією на кшталт того, що «Укрзалізниця» потерпає від численних злодіїв, які, попри всі засоби охорони, примудряються пролазити у вагони та скидати з них вантаж. Зловмисники «обчищають» вагони цілими групами. Одна бригада «сідає» на вагон і розвантажує його. Інша тим часом спокійно збирає награбоване вздовж залізничної колії. Потім до них підключається третя група, яка завантажує здобич в автомобіль. Упіймати крадіїв на гарячому дуже важко.

А часом узагалі розбирають рейки на запасних коліях, аби здати їх на металобрухт.  А якісь підлітки розкрутили світлофори, щоб здати їх на метал і заробити гроші. У південних областях вже є кілька випадків, коли місцеві жителі розбирали обладнання електричних підстанцій і різали дроти високовольтних ліній електропередач – також для здачі на металобрухт.

Масове явище бізнесового рейдерства охопило всі сегменти економіки – від багатомільярдних комбінатів до ремісничих сімейних майстерень. Причому ані правоохоронці, ані влада в цілому нічого не можуть вдіяти з цим феноменом. Пограбування відділень банків поставлене на конвеєр і відбувається по всій країні (з Києвом включно), виконується воно явно професійно, із застосуванням засобів армійської розвідки і тактики.

Складається враження, що в Україні почали масово діяти мобільні партизанські групи економічних месників, що борються з чинним режимом за власне виживання. І що тут дивного? Адже факти, узяті в сукупності, вимальовують картину зубожіння більшості населення України, коли на одному соціальному полюсі – капітали, чималі навіть за світовими масштабами (пригадаймо, що на сьогодні не тільки Ахметов і Пінчук, а й деякі їхні колеги-олігархи «заробили» десятки мільярдів доларів), а на іншому – мільйони людей, позбавлених можливості заробити на нормальну їжу та гідне існування для себе та своєї родини. Однак навіть не це є головним висновком, що об’єднує ці факти і змальовує динамічну картину перебігу процесів українського життя. Факти свідчать про глибинні соціо-психологічні зміни, що відбулися в суспільстві.

Україна протягом, принаймні, останніх 15 років (від початку правління режиму президента Леоніда Кучми) пройшла щаблями вниз до трансформації на позірно ринкове і квазідемократичне суспільство. За такої економіки і такого суспільства мільйони людей, не бажаючи переходити до грабунку своїх ближніх, скочуються до способів виживання, які не корелюють з потребами держави і суспільства в цілому.

Соціальні зачистки, витіснення громадян з їхніх соціальних ніш та позбавлення свободи дій – основної громадянської свободи – призводять до того, що частина людей примусово опиняється нижче соціальної ватерлінії. Масове безробіття (головним чином приховане, жертвами якого є вчителі, лікарі, науковці, які одержують зарплату на рівні, що унеможливлює їхню повноцінну роботу), непевність у завтрашньому дні, безперспективність існування в постійному режимі харчового фізіологічного мінімуму, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія тощо – все це стало постійним супутником життя тих, хто не зумів вписатися в економічні умови пострадянського перехідного (куди саме?) і вельми затяжного періоду.

Соціальне розшарування українського суспільства відбувається нечуваними темпами. А соціальні резервації, до яких загнано більшість українського населення, лише збільшують ту дистанцію, що утворилася між полюсами багатства і бідності. Викрививши суспільний простір, влада домоглася того, що розкол суспільства відбувся по лінії економічного відчуження незначного благополучного прошарку від решти громади. Ще в дорадянські часи основними пріоритетами українців були прагнення сімейного достатку та можливості ведення власного господарства.

Здавалося, що незалежність принесла кожному можливості реалізувати себе. Та насправді вийшло все з точністю до навпаки. Відбулося друге «розкуркулення» українців: держава фактично вилучила у своїх громадян правову можливість працювати й заробляти на достойне існування і підштовхнула їх до партизанського життя.

Однак партизанське суспільство не лише принципово відмінне від цивілізованого за структурою і способом функціонування. Воно має ще й таку надзвичайно важливу особливість, як принципова некерованість за допомогою механізмів та інституцій держави. Згадаймо хоча б Болівію чи Колумбію, де партизанськи-контрольована територія нерідко перевершує свій державно-контрольований відповідник. Легкість сповзання до партизанських способів виживання останні роки не раз демонструвала Аргентина, де після різкого зростання цін на харчі, накладеного на внутрішню фінансово-економічну кризу, стали масовими збройні напади на господарства, що мають бодай найменший харчовий запас. Причому це напади групові, із застосуванням армійської стрілецької зброї і військової тактики – повний відповідник партизанських рейдів.

Особливість сповзання України до партизанського суспільства небезпечна ще й тим, що перехід відбувається не «знизу» – від архаїчного суспільства, а «зверху» – від суспільства досить розвинутого й освіченого. Ще одна суттєва особливість українського переходу до «партизанізму» полягає в тому, що він фактично спровокований владою і відбувається внаслідок її дій.

Наведені особливості вказують на такі можливі риси новітнього українського партизанського ладу, як стійкість до зовнішніх впливів і високий структурний рівень розвитку. Подолати його буде важче, аніж відомі на сьогодні світові моделі. Практично це означає, що нинішня влада, нинішня держава будуть неспроможні нічого вдіяти з партизанським соціумом. За тих умов, звісно, якщо процес формування новітнього соціуму завершиться.

Українська влада продовжує перебувати у блаженному невігластві стосовно грізних наслідків збоїв у «третій природі – організаційно-системній». Усі глухі кути, конфлікти, помилки, організаційні патології (а їх ой як багато!) є надзвичайно небезпечними явищами для організаційного середовища людини в цілому та держави зокрема. Країни Європи, Америки і навіть нинішня Росія сьогодні вельми стурбовані цими явищами, створюють спеціальні комплексні програми й інституції для вивчення, моніторингу та подолання цих небезпечних чинників дезорганізації й хаосу. Стурбовані недаремно, оскільки безконтрольне панування дезорганізаційних та хаосогенних процесів може призвести до деструкції чи цілковитого знищення цілих пластів «організаційної природи» чи держави в цілому – як це не раз відбувалося в історії людства, та й на нашій пам’яті – з СРСР. Сьогоднішня українська влада не лише не стурбована цими небезпеками – вона їх породжує, часто не без особистого інтересу.

Якщо спробувати віднайти найближчі аналогії тому устрою, що гряде в деяких регіонах України, то згадуються моделі, закарбовані в апокаліптичних американських фільмах, які змальовують посткатастрофічне майбутнє – 3000-й рік чи, приміром, 2200-й. У цих трилерах змальоване суспільство тотальної боротьби за виживання, де панують закони джунглів, закони тайги. До перших етапів такого суспільства, коли громадяни ведуть партизанську боротьбу проти власної держави задля свого економічного виживання, Україна вже фактично прийшла. Чи зреалізується повною мірою змальоване в трилерах? Що ж буде далі?