Всі канали телебечення та радіо протягом минулого понеділка передавали сенсаційну інформацію: десяти соціологічним центрам буцімто було надіслано вказівки публікувати фальшиві рейтинги кандидатів у президенти, де перше місце посідав би Віктор Янукович, а друге – Арсеній Яценюк. Надав цю інформацію народний депутат від БЮТ Андрій Кожемякін, на якого всі випуски новин добросовісно посилалися.

 Так це насправді чи ні – ніхто розбиратися не став. І справді, навіщо – адже будь-що, сказане політиками, в наших ЗМІ й є найголовнішою інформацією! У якій є свій психологічний підтекст: посилання на політика – автора інформації аудиторія дуже швидко забуде, якщо взагалі зверне на нього увагу. А зміст мовленого політиком залишиться в пам'яті й працюватиме саме так, як тому політикові потрібно. Тут навіть на два ходи наперед нічого не треба прораховувати: політик сказав, ЗМІ поширили, в суспільстві закарбувалося. Жодних інших варіантів бути не може, й отак от легенько можна навіяти суспільству все що завгодно. Розбиратися, що й до чого, ЗМІ однаково не стануть – висловлювання політиків давно вже стали для більшості з них тим замінником інформації, який цілковито заступив собою справжню інформацію.

 Поміж тим, політики, як і журналісти, можуть володіти помилковою інформацією. Як і багато журналістів, вони можуть видавати власні висновки та умовиводи за достеменні факти. Пригадаймо скандальне зимове засідання РНБОУ, про яке свого часу писала «Українська правда»: щойно Віктор Ющенко висував претензії (обґрунтовані чи ні – не в тому зараз річ) до Юлії Тимошенко, як вона виходила на ґанок та заявляла журналістам, мовляв, президент хоче зберегти «Росукренерго» та віддати газову сферу до рук олігархів. Може й хоче, може й ні – ані словом Ющенко про це тоді не обмовився. Цілком імовірно, що в Юлії Тимошенко склалося таке от цілковито щире враження. Але ж враження – то не доконаний факт!

Здавалося б, нещодавні події з утворення широкої коаліції мусили внести значні корективи в журналістську діяльність. Здавалося б, усі висловлювання та дії політиків ЗМІ мали б тепер висвітлювати з поправкою на зовсім нещодавні події. Ну, хоча б не сприймати слова політиків за істину в останній інстанції. Або хоча б побачити: учасники невдалої широкої коаліції знаходять (а то й штучно створюють) тепер будь-який інформаційний привід, аби лише відновити попередню репутацію, аби лише змусити аудиторію забути про таємні домовленості та факт їхньої наявності, аби реабілітуватися. Цих інформаційних приводів стало надто багато – чи не ознака це того, що в їхньому потоці намагаються втопити згадки про невдалу спробу поділити країну на двох?

Можна погоджуватися з визначенням спроби створення широкої коаліції як «нового ГКЧП», можна не погоджуватися, можна навіть твердити, що й у справжньому ГКЧП не було нічого особливого. От тільки чи можна уявити, щоб одразу після провалу ГКЧП тодішні ЗМІ (які вже сповна відчули перебудову, які вже звикли не підлаштовуватися під будь-кого) тільки й рясніли, що думками та висловами Янаєва, Павлова, Язова та інших «поважних політиків»? Тим більше, коли інформаційні приводи були б вочевидь штучними? Ні, мова не про те, щоб оголосити певних політиків «персонами нон-ґрата» на телебаченні та у пресі. Йдеться про те, що конспіративні, приховані від суспільства переговори БЮТ та Партії регіонів дали чималенький привід сумніватися в надійності інформації, що надходить від цих політичних сил. Один маленький приклад: 7 червня завершилися невдачею переговори двох політичних сил, зокрема, про те, щоб президентом України став Віктор Янукович. Перше ж після цього число бютівської газети «Вечерние Вести» вийшло з анонсом на першій шпальті: заради нової Верховної Ради Віктор Ющенко хоче зробити президентом Януковича! Геть, мовляв, і ганьба!

У сьогоднішній Україні не знайти жодної політичної сили, яка б не використовувала ретранслятивного характеру української журналістики, коли в інформаційний простір можна вкинути будь-що – з гарантією, що це будь-що неодмінно буде поширено й розтиражовано, як тільки можна. Але саме Блок Юлії Тимошенко знайшов найкращий ключик від сердець ЗМІ, саме він користується вадами наших ЗМІ з максимальною потужністю.

Не занурюймося в далеку історію, пригадаймо лише не такі вже давні події. Осінь минулого року. Юлію Тимошенко викликали до Генпрокуратури. Вона заявила, що її переслідує Секретаріат президента, який прагне будь-що «пришити їй справу». Всі випуски новин на всіх телеканалах повідомили про це. І лише «Україна» та, здається, СТБ побіжно зазначили: Юлію Тимошенко викликали до Генпрокуратури як свідка – у справі отруєння Ющенка. Ні, сюжети про «переслідування» на цих каналах не акцентували увагу глядачів на цій «якості свідка», не привертали увагу до того, що Тимошенко сильно згустила фарби. Але бодай із формального погляду тільки ці два канали дали об'єктивну інформацію – всі решта дозволили маніпулювати собою.

Так само минулої осені сталася інша подія. Юлія Тимошенко заявила західній аудиторії, що світова економічна криза до України не завітала, все в нас іде найкращим чином, а йтиме ще кращим. Ані про ризики світової кризи, ані про те, як їх уникнути, – на все це в бадьорій доповіді не було й натяку. І от минуло близько двох тижнів. Президент видав указ про розпуск Верховної Ради. Прем'єр-міністр гнівно затаврувала його: та як же можна в розпал кризи витрачати кошти на непотрібні вибори! Нічого особливого за ці два тижні в економіці не сталося. Тільки то кризи не було, а то вона була в самому розпалі.

 Не знаю, може, хтось із журналістів і зіставив ці два висловлювання. Я такого не пригадую. Мов істину в останній інстанції, всі ЗМІ поширили перше й так само, мов істину в останній інстанції, – друге. Як то кажуть, вибирайте самі, що вам більше до вподоби. Мова не про те, на аудиторію якого рівня було розраховано обидва твердження. Йдеться про те, що рівень випусків новин на наших телеканалах дозволив механічне відтворення обох тез як цілком самостійних, ніяк не пов'язаних одна з іншою. Навіть на майбутнє ніхто не зробив ніяких висновків.

 Дивна традиція панує в наших ЗМІ. Хоч скільки ловили на, делікатно кажучи, неточностях того ж Нестора Шуфрича – а він однаково залишається на телеекранах бажаним ньюзмейкером та експертом: «Шуфрич сказав», «Шуфрич зазначив»... Повсякчас тільки й лунають звинувачення на адресу ледь не всіх: той краде, й той краде, а той ще й як краде! Чи бодай хто-небудь із політиків хоч одного разу довів бодай єдине подібне звинувачення? Та навіщо – коли в наших ЗМІ вони й без будь-якого доведення стають самодостатньою інформацією?

 Колись, коли я тільки починав працювати як журналіст, досвідчений колега навчав мене: не можеш перевірити правдивість інформації, не маєш такої змоги – дай її як цитату з якого-небудь політика; в такому разі журналіст відповідає лише за коректність викладення слів політика, а відповідальність за достовірність змісту інформації лягає на самого політика. Політики в нас, як відомо, відповідати вперто не хочуть. Ані за достовірність, ані за будь-що інше. А що ж журналісти? А вони, здається, тільки й роблять, що бояться відповідальності. Тільки й шукають, як перекласти свої прямі обов'язки на плечі політиків. Тільки й прагнуть, як би стати не джерелами, а лише ретрансляторами інформації – за що купив, за те й продав.

Страх висоти – от як це зветься. Страх злетіти у своїй професії на високий професійний рівень. Зігнутість колін та спини як професійна хвороба. Не висовуйся, бо вдарять – отаким ніби й сьогодні є правило журналістської діяльності. Готовність до того, щоби хтось використав – от про що свідчать зігнуті спини. А в результаті? Ремісництво замість творчості. Ерзац-інформація від політиків замість справжньої інформації про них. Їм, політикам, тільки й лишається, що вправно користуватися подарованою можливістю маніпулювати громадською думкою.