16 липня 2009 року закрилася четверта сесія Верховної Ради України шостого скликання. Це скупе інформаційне повідомлення не містило ані крихти неправди. Але водночас у ньому практично повністю відсутня та змістовна наповненість, що, власне, і зветься правдою. Адже хіба це «закриття», коли група депутатів спершу намагається заблокувати голову парламенту в його кабінеті, а потім прагне поламати йому мікрофон – щоб не міг виконувати свої обов’язки? Хіба це «сесія», коли новий парламентарій з фракції БЮТ змушений не зі своєї вини складати депутатську присягу з місця в ложі для гостей, а не з трибуни, як належить за регламентом? Зрештою, хіба це «парламент України», коли більшу частину свого робочого часу останні місяці це зібрання у своїй масі займалося або питанням довічного закріплення влади в державі за найбільшими фракціями, або блокуванням найпотрібніших для подолання кризи законів, або відверто популістськими рішеннями, що розхитують і без того непевний рух латаного-перелатаного човна української економіки?

Утім, хоч би як там було, емоції в залі засідань вщухли, Рада завершила роботу, депутати офіційно роз’їхалися на відпочинок (хоча і без того їх 16 липня було не надто густо, особливо від фракції Партії регіонів – утім, це звична практика цієї фракції, яка складається не з найбіднішого люду), працівники парламентського апарату теж переводять дух... І не лише вони. Аналітики також зробили свою роботу – вихлюпнули ядучі чи апологетичні коментарі і зайнялися іншими справами (багато з них також поїхало у відпустку). Отож саме час спокійно, розважливо підбити підсумки діяльності Верховної Ради за останнє півріччя.

Цифри свідчать

Кількісні показники роботи українського парламенту виглядають непогано. Принаймні, на перший погляд. Триває бурхлива законотворчість. Загалом на опрацюванні в комітетах 1984 законопроекти, найбільше – у Комітеті з питань бюджету – 1352, у Комітеті з питань європейської інтеграції – 1330, у Комітеті з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України – 923 (один законопроект зазвичай опрацьовується одночасно в кількох комітетах, напрями роботи яких пов’язані зі змістом цього проекту). Навіть за останній тиждень роботи Ради зареєстрований 41 проект законів та постанов парламенту. Упродовж сесії ухвалено 709 законів та постанов. Проведено аж 7 парламентських слухань. Працює 13 тимчасових слідчих комісій Ради, у яких задіяні близько сотні депутатів. Іншими словами – попри певні тимчасові труднощі, український парламент працює, аж дим іде...

Щоправда, при ближчому розгляді показники виявляються не такими вже й гарними. Скажімо, із 709 ухвалених на сесії законів та постанов 557 – це постанови, у тому числі немало й таких, як-от: «Постанова Верховної Ради України про призначення позачергових виборів Яришівського сільського голови (Яришівська сільська рада Могилів-Подільського району Вінницької області) від 05.02.2009». Звісно, слід приймати і такі постанови, це місія Ради, закріплена Конституцією, але ж головне, очевидно, законотворчість (у тому числі й корекція чинних законів, які не відповідають вимогам часу) та контроль за виконанням законів, у тім числі і за надходженнями та витратами державних фінансів. А от щодо ефективності цього є серйозні проблеми. Та й велика кількість зареєстрованих проектів законів і постанов – чи це свідчення ефективної роботи, а чи не надто великого професіоналізму значного числа законотворців, які готують чимало зайвих проектів державних актів?

Ну, а з виконанням значною частиною депутатів однієї з їхніх головних місій – особистої участі в пленарних засіданнях Верховної Ради та в голосуваннях за закони та постанови, – справи зовсім кепські. Скажімо, впродовж сесії аж дев’ятеро депутатів (з них 8 представників Партії регіонів) з невідомих причин не брали участь у пленарних засіданнях понад 60 разів. Це повідомив заступник голови парламенту Микола Томенко на прес-конференції, присвяченій попереднім підсумкам сесії. І тільки 18 парламентаріїв не пропустили жодного засідання Верховної Ради впродовж цієї сесії.

При цьому, за словами віце-спікера, «кидаються в очі суттєві розбіжності в діяльності комітетів Верховної Ради». За півроку кожний парламентський комітет мав провести 12 планових засідань. Результат? Комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (голова – Олександр Омельченко, фракція НУ-НС) провів 20 засідань, Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (Віктор Швець, БЮТ) – 16. А от Комітет з питань транспорту і зв’язку (Володимир Козак, Партія регіонів) провів всього три засідання, а Комітет з питань свободи слова та інформації (Ганна Герман, Партія регіонів) – п’ять. Не інакше, з транспортом, зв’язком та свободою слова в України проблем немає...

При цьому впродовж сесії понад 30 депутатів жодного разу не брали участь у засіданнях тих комітетів, до яких вони зараховані і за роботу в яких одержують чималу зарплату.

Микола Томенко проаналізував і «дисципліну парламентської діяльності» тих народних депутатів, які заявили про намір балотуватися на посаду президента. Так, Інна Богословська пропустила 48 пленарних засідань Ради та 14 із 14 засідань відповідного комітету, Віктор Янукович – 38 пленарних та 8 із 9 засідань комітету, Арсеній Яценюк – відповідно, 31 та 5 із 14.

Ну, а про те, що в залі пленарних засідань регулярно сиділо значно менше депутатів, ніж голосувало депутатських карток, віце-спікер навіть не говорив. Така практика вже стала рутиною українського парламентаризму...

Кандидати-рятівники чи безвідповідальні балакуни?

Того ж дня, як була закрита парламентська сесія, голова Верховної Ради Володимир Литвин заявив, що він прийняв остаточне рішення щодо власної участі в президентських виборах. На його думку, ситуація в Україні з огляду на зростаючий хаос і безлад продовжує загострюватися, а восени слід очікувати піку політичного протистояння, олігархічних війн і зведення рахунків під гаслами забезпечення добробуту українського народу. «Натомість у нас, сказав він, – відбуватиметься погіршення економічної і соціальної ситуації в країні». При цьому «влада цілеспрямовано вводиться в параліч, демонструє свою повну неадекватність і бездіяльність». Усі спроби скоординувати діяльність різних владних інституцій, пробити стіну нерозуміння між ними безуспішні. «Саме через це я сьогодні заявляю про те, що остаточно прийняв рішення щодо участі у виборчій кампанії з виборів Президента України – для перемоги!» –заявив Володимир Литвин і додав: «Потрібно рішуче навести порядок, забезпечити відповідальну владу і дати можливість кожній людині відчути себе людиною».

Цікаво, що приблизно те саме говорять й інші депутати, які вже заявили про свій намір балотуватися на посаду Президента України, – Інна Богословська, Віктор Янукович, Арсеній Яценюк, тобто ті, хто сьогодні відверто нехтує своїми депутатськими обов’язками, а часом узагалі – як лідер фракції Партії регіонів – докладає всіх зусиль для паралічу роботи законодавчої гілки влади.

Цікаво й те, що Володимир Литвин, виявивши впродовж сесії очевидну неспроможність упоратися з 450 депутатами, тепер хоче ефективно керувати більш ніж 46-мільйонним народом.

А ще більш цікавим (і водночас сумним) є те, що виконання чи невиконання претендентами на президентську посаду їхніх депутатських обов’язків, якщо зважати на результати соціологічних досліджень, практично не впливає на виборчі рейтинги цих персонажів...

До цього можна додати, що фактом і далі є повсякденне, звичне, ледь не узаконене звичаєвим правом порушення депутатами тих норм Конституції, які, скажімо, вимагають особистого голосування парламентарія. Що робиться у Верховній Раді? Там у кожній фракції є «кнопкодави», які голосують, окрім своєї власної картки, ще і двома-трьома картками відсутніх депутатів. Коли в польському Сеймі кілька років тому двоє парламентаріїв проголосували картками двох своїх відсутніх колег, здійнявся страшний скандал: наступного дня всі ці депутати були виключені з відповідної фракції, а один міністр зопалу назвав їх, перепрошую, «гівнярами» – і ніхто не подав на нього до суду за образу особи. В Україні ж зовсім інакше. То чого дивуватися негативному ставленню людей до Ради – попри те, що в ній є певне число чесних і самовідданих парламентаріїв, які справді займаються законотворчістю й відстоюванням інтересів виборців?

Власне, маємо своєрідний діагноз: повага до парламенту і парламентаризму як такого в українському суспільстві за останній час настільки впала, що політиків оцінюють за будь-якими критеріями, крім їхньої ефективної чи неефективної роботи у Верховній Раді. Тому постає логічне запитання: а яку вагу матимуть ухвалені Радою закони, якщо до самої Ради немає довіри? І ще більш важливе: припустімо, чинний парламент ухвалив зміни до Конституції чи взагалі нову Конституцію. Яким буде ставлення громадян до Основного Закону, чи поважатимуть вони його і чи зважатимуть на нього взагалі?

І в цьому плані позачергова сесія Ради 24 липня тільки погіршила ситуацію.

Хоча номінально за деякі закони голосувало понад 300 депутатів, пряма телевізійна трансляція засідання засвідчила: реально в залі засідань було значно менше парламентаріїв, і багато хто голосував за своїх колег, відверто нехтуючи як статтею 84.3 Конституції («голосування на засіданнях ВРУ здійснюється народним депутатом України особисто»), так і рішенням Конституційного Суду від 07.07.98, яке підтверджує особистий характер голосування. А ще за цим рішенням «порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними»...

…Чергова, п’ята, сесія Верховної Ради України шостого скликання розпочнеться першого вересня 2009 року. На неї зберуться народні депутати, сповнені поваги до самих себе і до своєї суспільної місії. Та от питання – чи знайде в собі український парламент сили для того, щоб справді запрацювати в національних інтересах, чи зможуть його здорові сили бодай трохи відновити довіру громадян до інституту парламентаризму, чи все зведеться до чергових «розбірок», пов’язаних із виборчою кампанією, і довіра до Ради в суспільстві впаде, як то кажуть, нижче за плінтус?