“Самадзама” – (з японської) як багато всього...

І знову наближаються вибори… Будуть вони влітку чи восени – це питання для політичних баталій і залаштункових торгів. Та, з огляду на те, що країна з дня на день щодалі більше вповзає в ситуацію колапсу влади, вибори будуть обов’язково і незабаром. Отож виборцеві, безперечно, вже зараз варто придивитися, до того ідеологічного багажу, що його, як опізнавальний значок, чіпляють на себе політичні сили. Дедалі більше партійних утворів, народжених у часи витворення таких собі бізнес-холдингів (на кшталт СДПУ(о), Громади чи Партії регіонів), усвідомлюють потребу в ідеологічних “ідентифікаторах”, за якими виборець міг би розпізнати саме цю політичну силу, виокремити її поміж решти гравців на виборчому полі. Водночас винайдені “маркери” мали б слугувати своєрідною електоральною принадою, здатною не лише змалювати індивідуальне обличчя політичної сили, а й звабити виборця проголосувати саме за неї. Подеколи ці маркери є настільки далекими від щоденної практики самої партії, що виникає підозра, чи читали принаймні керівники цієї партії власну програму? Для мене особисто, вражаючим відкриттям було, наприклад, те, що нинішня програма Партії регіонів містить не лише вимогу будувати державу на ґрунті національної ідеї (цікаво б дізнатися, яку націю мали на увазі розробники програми), а й положення про необхідність поглиблення …співробітництва з НАТО. Відтак сьогодні ми розпочинаємо знайомити читача з програмово-офіційним (чи офіційно-запрограмованим?) обличчям партій – учасниць наступних виборчих перегонів. Розпочнемо з БЮТ.

Солідаризм: “політфішка” чи...?

Новітні програмові засади виборчого блоку Юлії Тимошенко були проголошені з трибуни з’їзду напередодні виборів 2006 і одразу отримали назву Маніфесту солідаризму. Проголошення Маніфесту миттєво викликало  шалені нападки на нього з боку відвертих супротивників БЮТ і більші чи менші застереження від багатьох її симпатиків. Інформаційним простором прокотилася запущена в обіг чутка: запропонована практика солідаризму межує з тоталітарним “однодумством”, а сама ця ідеологема є чи не одним з різновидів фашизму. Укупі з де в чому авторитарними нахилами чільника радикальної помаранчевої опозиції в парламенті, які й раніше помічала за нею громадськість, таке “викриття” мало б виглядати переконливим. Якби запущена “качка” не була такою неоковирною, що радше тягнула на дитячу “лякалку” на кшталт “чорного-чорного чоловіка в чорному-чорному лісі”. Та, попри відверту дискредитаційну спрямованість дези, своє завдання вона виконала, посіявши сумніви і деякий острах у колах інтелектуалів щодо позицій блоку взагалі та його лідерки зокрема. Отож варто звернутися до цієї теми детальніше і з’ясувати, на якій ділянці політичного спектру бажає розташовуватися політична сила, яка обирає собі за ідеологічну основу солідаризм, і де вона може опинитися, намагаючись на практиці рухатись у його річищі. 

“Я, ты, он, она: вместе – целая страна”

Від часів, що в науковців отримали назву Модерну, будь-які ідеологеми народжувались у тяжкому виборі між ствердженням пріоритету держави і – ширше – спільноти над її членами – підданими, громадянами тощо, або ж пріоритету людини, особистості над будь-якими формами її об’єднань. Радикальне обстоювання першості спільноти, хоч би в якому вигляді вона фігурувала в ідеологемі чи то філософському вченні, у витоків якого – ідеї Томаса Мора, Томазо Кампанелли і Гуго Гроція, оформилося зрештою в течії, що їх сьогодні називають тоталітарними – в ідеології фашизму (націонал-соціалізму) та комунізму (“індустріал”-соціалізму). Не менш радикальне ствердження вихідного становища людини-індивіда щодо держави, яке веде свій родовід ще від Джона Локка, відоме нині як лібералізм класичного зразка.

Між цими двома крайностями й розташувався весь багатий на ідеологеми та їх політичні екстраполяції й застосування набір можливих варіацій на тему стосунків особи й спільноти. Прикметно, що за цією шкалою звична поляризація на правих і лівих, як видно, є її певною аберацією, поширеною в Україні й у світі в цілому, де протилежний лівим полюс обіймають не ліберали, а консерватори, позицію яких за першою шкалою було б розташовано значно ближче до центру, ніж, скажімо, помірковано ліберальну.

Не менш прикметним є й те, що ліберальні та лібералістські концепції, роблячи наголос на людській особистості, апелюють до ідеалів свободи і зазвичай віднаходять її основу у сфері вільної продуктивної діяльності людини, сконцентровуючись на економічній царині суспільного життя. Адепти протилежної позиції акцентують, натомість, соціальні аспекти людського буття й оперують гаслами рівності. Останню ж розуміють здебільшого як зрівнялівку за статками.

Однак мірою того, як зазначені позиції стихійно чи свідомо впроваджувалися в життя, очевидними ставали й негативи цих політико-ідеологічних крайностей. Необмежена економічна й політична свобода індивіда як вихідний принцип побудови ринкового суспільства оберталася на стрімку соціальну поляризацію і кричущу майнову нерівність та призводила до зростання небезпечної для суспільства конфліктогенної напруги. Проголошувана самодостатність індивіда тягнула за собою і руйнацію традиційних духовних і культурних міжособистісних та міжгрупових зв’язків, небезпечну спустошенням самої “самодостатньої” людини. Відокремлена від живильного джерела духовного життя, від оголошеної неістотною спільноти, вона прирікалася на невідворотне перетворення на ринковий товар, що разом з іншими неодухотвореними товарами був підпорядкований законам попиту й пропозиції. Так здійснюване заради величного принципу свободи особи нехтування суспільною природою людини, невизнання значущості за  іституціоналізованими проявами тієї природи – групами, колективами, громадами (і державою як одним з них) оберталося на знеособлення і втрату людиною власної змістовності на обох полюсах соціально поляризованого світу.      

Не меншої шкоди зазнавала особа й у суспільствах, побудованих за протилежним принципом, за яким держава від імені спільноти привласнювала собі право розпоряджатися усіма проявами людського буття, позбавляючи, тим самим, людини її фундаментального права на свободу волі й самочинність. Перетворена на випадкового й часткового носія “сукупності суспільних відносин”, людина-гвинтик втрачала свою значущість тією мірою, якою виходила за визначені державою для гвинтика рольові межі, якою взагалі мала особистість та індивідуальність, не тотожні уніфікованій “сукупності відносин”. 

Висновок, до якого штовхала історична практика, був однозначним: якщо порушення паритету між спільнотою та особою на користь одного з членів цієї пари є згубним для них обох, то вихід – лише на шляхах його збереження. Що більше ставав очевидним цей висновок, то інтенсивніше йшов пошук “серединного шляху”, на якому б уможливлювалося подолання вивищення чи то людини, чи то спільноти.

Власне, всі не радикальні, помірковані моделі їхніх стосунків, побудовані на визнанні взаємної значущості обох частин тандему, і складають той широкий спектр політичної палітри, на кінцях якого перебувають з одного боку лібералізм, з іншого – тоталітаризм. Відмінності між ними полягають лише в наголосах на тих таки конститутивних ідеях або свободи, або рівності (залежно від наголосу й розрізнюють у політиці “правих” і “лівих”), а також у тих сферах (виробництва, розподілу, правовідносин, владній тощо), до яких творці ідеологем уміщують джерело свободи й рівності, і принципах, на яких вони вибудовують механізми втілення цих ідей.

Дещо з етимології та історії

Одним з варіантів урівноваження сторін рівняння у формулі “людина = спільнота” є солідаризм. Термін цей походить від багатозначного латинського solidus – щільний, цілий, міцний, справжній, дійсний, увесь. На загал «солідарність» сьогодні розуміють як такі стосунки між різноманітними членами об’єднання, які уможливлюють вільний вибір кожного і збереження їхніх розбіжностей за відсутності конфліктів між ними. “Солідарність – читаємо у всесвітній енциклопедії з філософії (М.: АСТ, Минск: Харвест, 2001), – є здатністю людей, що живуть у певному співтоваристві, створювати нове, орієнтуючись на ідею гармонії приватного та публічного, елімінуючи поведінкові репертуари жорстокості й насильства”.  Коротко ж кредо солідаризму можна визначити як єдність різного, за якої жоден зі складників не може претендувати на статус єдино правильного, основоположного, виняткового.

Уперше термін “солідаризм” для означення стану гармонії різних частин суспільства було вжито П’єром Леру майже 200 років тому, в 1840 році. У цьому сенсі ідеї солідаризму, переосмислені в контексті християнського соціального вчення, були запозичені багатьма сучасними європейськими політичними партіями (християнських  демократів Німеччини, Бельгії, Італії, центристів Франції та Австрії). Не останню роль ці ідеї в їх католицькому варіанті грали в оформленні й діяльності польської “Солідарності”, що безпосередньо відбилося в її назві.

Пошук умов, за яких уможливлювалася солідарність частин суспільства – класів, верств, груп і осіб, та пошук оптимізації втручання держави в налагодження їх стосунків речники цих ідей вели в різних напрямках. На своїх початках концепція солідаризму мала виражений корпоративістський характер: роль посередників у стосунках людини й держави було відведено так званим корпораціям – органам самоврядування верств, на які було розшароване доіндустріальне суспільство. Повернення до феодального минулого, збагаченого негативним досвідом класового розшарування суспільства індустріального, як альтернативний тому заплідненому антагонізмами суспільству шлях, – ось до чого закликали класики тогочасного солідаризму, німецькі романтики Ф. фон Баадер, А. Мюллер, К. Вінкельбах, Е. фон Герлах у першій половині XIX століття. Та хоч би якими утопічними видавалися їхні ідеї, однак провідне для солідаризму й неприйнятне для лібералізму визнання за державою права (хоч би й обмеженого) втручатись у стосунки суспільних “партикул”, якими було репрезентовано інтереси їх осібних членів, з метою гармонізації цих інтересів тут уже було наявним. Як були присутніми й ідеї забезпеченої християнським світоглядом (і, відповідно, церквою) моральності такого втручання. Від цих ідей веде свій родовід ідеологія сучасного солідаризму в його німецько-австрійському варіанті.

Г. Пеш, Г. Ермеке, О. фон Нелл-Бройнінг, О. Шпанн та інші ідеологи християнського солідаризму  в розумінні суспільного буття людини та її потреб переносили акценти з матеріального чинника на духовно-культурний і моральний. Отож виховна функція і держави, і громадських та професійних об’єднань громадян виходила тут на перший план. В економічному житті держава мала виступати найвищим арбітром міжкорпоративних стосунків, рішення якого ґрунтувалися б на моральних засадах та були спрямовані на захист спільних інтересів. Лише в такому статусі – головного арбітра й регулятора – державна влада була легітимною. Виконавцями державного регулювання мали бути професійні асоціації, які у відповідних галузях виробництва мали усю повноту самоврядовної влади (юрисдикцію). 

Інший варіант солідаризму зобов’язаний своїм народженням експлуатації його вихідних ідей традиційно атеїстично налаштованою Францією на початках минулого століття. Вилучення релігійного і ностальгічно корпоративного складника з концептуального ядра призвело до розуміння суспільства як федерації людських об’єднань – “асоціацій”, якими були і партії, і громадські організації, і професійні групи та їхні інституціоналізовані представники – профспілки. За одним з теоретиків солідарних асоціацій Л. Дюгі, найвищий орган державної влади, законодавчий, мав обиратися за пропорційним принципом, однак суб’єктами виборчого процесу були б не політичні організації (партії), а професійні та громадські. Державна влада має відображувати волю не механічної сукупності громадян, а сукупності їхніх самоврядних асоціацій. Тож закладена в основу солідаристської ідеології ідея структурних одиниць суспільства як самоврядних об’єднань отримала нове наповнення й розвиток. У французькій моделі солідаризму держава починає виступати не верховним арбітром у стосунках соціальних верств, до яких особи належать від народження, а інструментом реалізації волі громадянського суспільства, в якому вибір своєї “корпоративної” належності залежить від вільної волі особи. Зсув акцентів від публічної влади до самоврядування різноманітних громад задавав плідний вектор подальшим пошукам на цьому напрямі.

“Суха теорія, мій друже, та квітне дерево життя...”

Як концепція “серединного шляху”, альтернативна і лібералізму з його абсолютизацією особи, і тоталітаризму з його абсолютизацією спільноти в обличчі централізованої державної влади, солідаризм не міг не запозичувати конструктивні елементи в них обох. За свою “не послідовність” піддавався він запеклим нападам з боку його опонентів з усіх частин політичного спектру. Однак не лише ця небезпека чекала на нього. Найнебезпечнішим було те, що, приречений на постійне балансування між крайностями, солідаризм містив у собі неабиякі можливості зсуву акцентів всередині його ж ідейної конструкції і мимовільної, можливо, непомітної для його адептів абсолютизації одного зі своїх складників, а отже – редукції до схеми й перетворення на власну протилежність будь-якого ґатунку.

Невипадково, що носіями і продуцентами цих ідей у Франції, на відміну від Німеччини, були діячі Партії радикалів і радикал-соціалістів – політичної сили, яка згодом втратила свій реформістський потенціал і перетворилася на одну з багатьох добре “вмонтованих” у структуру олігархічного суспільства і корумпованих партій. Не випадковим є й те, що ідеї солідаризму, позбавлені термінологічної прив’язки, однак не своєї змістовності, стали в нагоді і римо-католицькій церкві (в 30-ті роки минулого століття), і національно орієнтованим політсилам голлістської Франції (з 50-х років) та України – від самих початків її незалежності.       

Не менш показовим є й те, що застосувати ці ідеї на практиці намагалися найрізноманітніші, аж до взаємовиключення, політичні сили й режими. Ще 1934 року канцлер Австрії Дольфус проголосив у країні корпоративну конституцію. За три місці по тому він був убитий нацистами. І, хоч його справу намагалися продовжувати послідовники, після окупації Австрії гітлерівською Німеччиною 1938 року від неї залишилася тільки згадка. Іронія долі: у середині 20-х років спробу запровадити в життя ідеї корпоративної держави було здійснено у фашистській Італії, а згодом – в умовах диктаторських режимів Іспанії та Португалії. Однак здійснювана диктатурами реорганізація державного устрою на засадах корпоративізму швидко виявила, що самі по собі корпорації як визнані державою структурні елементи суспільства ані впливають на спосіб функціонування держвлади чи суспільства, ані сприяють гармонізації інтересів його частин. Без визнання такого ж – засадничого – статусу за особистістю (що суперечило б самій суті будь-якої диктатури і було для неї самогубством) корпорації не є життєздатними. У поєднанні з режимами, ґрунтованими на визнанні першості держави над особою та її об’єднаннями, вони приречені слугувати лише одним з численних формально-бюрократичних засобів реалізації державної волі.

Після Другої світової війни ідеї солідаризму  добре прижилися на демократичному ґрунті, поволі заступаючи ліберально-ринкові та витісняючи їх з ужитку. Феномен “соціальної держави”, більшою чи меншою мірою вибудованої в країнах Західної Європи, де центральна державна влада перебирає на себе обов’язок соціального піклування та втручається з цією метою у вільні ринкові стосунки, обмежуючи їхню “вільність”, – звідти, від ідей солідаризму, від надання переваги розвиткові громадянського суспільства над державним.  

“Праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш – голову втратиш”

Ідеї солідаризму, попри те, що самий цей термін не отримав поширення на політичних обширах України, не є чужими ані для вітчизняної теоретичної думки, ані для сучасної політичної практики. І справа не лише в тому, що, як зазначають дослідники цього питання, класик австро-німецького солідаризму Генрих Пеш неодноразово цитував у своїх творах відомого українського економіста початку XX  ст. Михайла Туган-Барановського, автора теорії “кооперативного соціалізму”. І не в тому, що деякі концептуальні доробки видатних мислителів України – теоретиків українського націоналізму суголосні солідаристським засадам (серед них називають теорію “класократичної трудової монархії” В. Ліпинського та  роботу О. Бойдуника “Національний солідаризм”, яка побачила світ 1946 року). На думку О. Маслака, з середини 40-х до 70-х років солідаризм навіть становив офіційну ідеологію мельниківського відламу ОУН.

Головна ж причина сприйнятності цих ідей в Україні полягає в особливостях українського менталітету з його специфічною системою цінностей, у якій особі та її неповторному внутрішньому світові (за термінологією філософів – екзистенції) надається найвища цінність, однак умовою самоздійснення особи є її висхідна належність до “найвищої корпорації” – нації. Власне, в основі окремої наукової галузі – націології, заснованої українським же філософом О. Бочковським, уміщено ті самі солідаристські ідеї.  

І недаремно до ідей співмірності особи й нації, інструментом реалізації інтересів яких є держава, до ідей домінанти розвитку громадянського суспільства над державним звертаються на початках української незалежності так звані націонал-демократи, зокрема й перша за часом виникнення – Українська Республіканська партія (“партія дисидентів”), очолювана Л. Ляк’яненком, і Демократична партія В. Яворівського, і, значною мірою, Рух В. Чорновола.   

Та, однак, мірою виявлення слабких сторін української націонал-демократії, ідеї солідаризму відтіснялися в тінь навалою державно запроваджуваної ідеології, що являла собою божевільне поєднання теоретичного лібералізму з олігархічною практикою.  

На початках нового тисячоліття солідаризм як офіційну ідеологію партії “Нова сила”, витвореної на ґрунті однієї з дрібних і невпливових соціал-демократичних партій України, проголосив її лідер Юрій Збітнєв. Показово, що концепцію солідаризму для неї та її програму було розроблено філософом і економістом О. Шморгуном – членом мельниківської ОУН, яка сьогодні функціонує в Україні в статусі громадської організації під назвою “Фундація ім. О. Ольжича”. Не виключено, що розробки того ж автора лягли в основу проголошеної ідеологічної платформи БЮТ.  

З другого боку, інтерес Юлії Тимошенко до солідаристських ідей виник теж не сьогодні і не на порожньому місці. Ще до і під час минулих парламентських виборів 2002 року вона активно займалася дослідженням історико-філософського, економічного, правового та політологічного змісту провідної для сучасного солідаризму ідеї справедливості. На жаль, написана нею в той період за консультування з вітчизняними науковцями з різних галузей монографічна книжка, наскільки відомо, світ чомусь не побачила. Однак цілком імовірно, що саме робота над нею й визначила подальше звернення до ідей солідаризму як такого. Адже й висловлювані у роботі ідеї якнайширшого залучення громадян до “розподілу влади” як запоруки реалізації справедливості у досі найвідчуженій від них владній сфері і ідеї збільшення частки вироблюваної вартості, яку отримує робітник при розподілі прибутків, є вельми суголосними солідаристським і знайшли своє відображення в нинішній позиції БЮТ. 

То як же можна визначити нішу, яку прагне обіймати і обіймає політична сила, яка обрала собі ідеологію солідаризму? Де шукати політичне місце тій відомій своєю позицією, але раніше ідеологічно безбарвній, як і більшість суб’єктів вітчизняного політикуму, і часто-густо еклектичній у поглядах політсилі, що позиціонувала себе як носія “альтернативної Марксу і Хайєку” ідеології?

Як випливає з мовленого раніше, неодномірність і поліфонічність ідей солідаризму дозволяє йому бути імплантованим у дуже різний політичний ґрунт. І місце його виразника на політичній шкалі країни залежить не від того, наскільки той буде “вірним” декларованим ідеям і послідовним у їх запровадженні (важко бути вірним тому, що саме по собі не є однозначним), а від того, яку систему світоглядних цінностей закладено в цей ґрунт. Наголос Юлії Тимошенко на людині як найвищій цінності та істоті духовно-культурній, як і на рідній для Юлії Володимирівни моделі “електронного уряду” (реалізація якої в розвинених країнах світу вже значною мірою робить громадян причетними до безпосереднього здійснення влади) дозволяє будувати оптимістичні прогнози і співвідносити нинішню позицію БЮТ з національно орієнтованим соціал-демократизмом європейського зразка. Невиразність і значна довільність проголошених у Маніфесті ідей, у яких мало б бути конкретизовано обраний варіант солідаризму, залишає простір для будь-яких зовсім не радісних фантазій. Отож – практика покаже...