Рівень життя трудящих українців невпинно падає, і надій на його підвищення у найближчому майбутньому немає. Держава перебуває на межі соціального вибуху. Лідери незалежного профспілкового руху погрожують масовими страйками. А влада, будучи неспроможною усунути економічні причини народного невдоволення, натомість планує накинути на шию трудящих адміністративний зашморг у вигляді нового Трудового кодексу. Його прийняття в другому читанні внесено до порядку денного четвертої сесії Верховної Ради України шостого скликання.

Нема заперечень щодо того, що радянський Кодекс законів про працю, прийнятий 1971 року, застарів і потребує істотних уточнень та доповнень. Зокрема, слід було зрівняти у правах працівників державних та приватних підприємств, законодавчо закріпити права тимчасових та сезонних робітників (зокрема в сільському господарстві) тощо. Доблесні ж законотворці вчинили навпаки – вирішили відібрати права в тих, у кого вони ще залишалися.

Так з’явився на світ проект Трудового кодексу України №1108, поданий депутатами Василем Харою, Ярославом Сухим та Олександром Стояном. З цієї чудової трійці один, Ярослав Сухий, – виходець зі старої компартійної номенклатури, решта – вихованці спочатку колишніх радянських, а потім офіційних проурядових профспілок. Утім, це аніскільки не завадило їм розтоптати колишні соціальні завоювання трудящих і запропонувати законопроект, побудований на принципово інших, олігархічних, засадах.

Антисоціальна спрямованість і брутальність порушення конституційних прав трудящих, закладені в цьому документі, просто вражають. Насамперед це стосується якраз самих профспілок.

На відміну від чинного КЗПП, у законопроекті не зафіксовано жодних гарантій діяльності профспілок на підприємствах. Щоправда, автори законопроекту заявляють, ніби ці гарантії вже закріплено чинним законом про профспілки. Але цим вже закладають можливість скасування цих прав: адже в будь-якому суді кодекс вважається документом вищого статусу, ніж окремий закон...

Практично знищено положення про обов’язковість створення на підприємстві профспілкової організації. Тим часом, тільки їй надається право здійснювати на підприємстві громадський контроль. Отже, його не буде взагалі?

Рішення комісії з трудових спорів підлягає виконанню роботодавцем тільки «добровільно» і лише в тому разі, якщо його прийнято одноголосно. Тоді воно ніколи не буде виконано, бо до комісії мають входити представники і працівників, і роботодавців...

Профспілкові лідери вимагали від законодавців чіткіше закріпити відповідальність роботодавців за відмову від укладання чи невиконання колективних договорів. Натомість отримали таке: якщо колективний договір не укладено, роботодавець отримує право врегульовувати відповідні питання самостійно. То нащо тоді йому здався отой колективний договір?

Мало того: замість закріпити рівні права всіх робітників на підприємствах усіх форм власності, законодавці пропонують дискримінацію за місцем роботи. Так, на малих підприємствах (до 20 працівників) роботодавець дістає право попереджати про звільнення лише за два тижні і не погоджувати звільнення з профспілкою (неповнолітніх – зі службою у справах неповнолітніх), одноосібно затверджувати правила трудового розпорядку.

Права роботодавців на звільнення працівників значно розширюються на підприємствах усіх форм власності. Обов’язкове погодження звільнень з профспілкою замінено якимись незрозумілими «консультаціями», а визначення, що це таке, у законопроекті немає. Дозволяються звільнення на власний розсуд роботодавця за такими нечіткими формулюваннями, як «втрата довіри», «виробнича необхідність», а також масові звільнення «у зв’язку зі скороченням чисельності чи штату працівників», а також за участь у страйку!

Тих, хто залишиться, закон дозволяє перетворити на рабів: нормативні акти працедавця приймаються ним самостійно, у деяких випадках (яких – незрозуміло) – з «урахуванням пропозицій» профспілкової організації. Це стосується і правил внутрішнього розпорядку. Зокрема, роботодавець на свій розсуд може подовжити тривалість робочого дня до 10 (!) годин. Щоправда, може скоротити робочий час в інший день, а якщо не зможе – то і Бог із ним!

Можна застосовувати і колективну матеріальну відповідальність: якщо один вкрав і не знайшли, хто, – платитимуть усі! До речі, розмір завданої йому шкоди роботодавець, за законопроектом, визначає сам...

Появу такого дивовижного законопроекту його розробники пояснюють необхідністю «вирівняти права робітників та роботодавців»: мовляв, у робітників розвелося стільки прав, що вони з бідолашних роботодавців воду варять! Наскільки таке твердження відповідає дійсності – судити вам, шановні читачі, але навряд чи ви вважаєте так само...

Як заявив керівник Центру соціальних досліджень КВПУ Олексій Кляшторний, Верховна Рада взагалі не мала брати до розгляду такий законопроект як очевидно антиконституційний. Народний депутат Володимир Карпук (НУ-НС) під час першого читання у Верховній Раді зауважив, що деякі положення кодексу, всупереч вимогам ст. ст. 22 і 24 Конституції, звужують зміст і обсяг трудових прав громадян. Зокрема, у ст. 22 сказано: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Натомість під час першого читання 20 травня 2008 року все обговорення такого важливого документу тривало аж... 7 хвилин. «За» проголосували 386 депутатів.

Вражає одностайність, з якою злилися в екстазі представники практично всіх фракцій. А пояснення тут просте – політики можуть чубитися на людях через якісь незначні причини. Взяти, наприклад, злощасних кажанів, які раптом виявилися не того політичного забарвлення.

Насправді ж різниці між парламентськими партіями практично нема, бо одна в них суть: переважна більшість депутатів – просто повноважні представники інтересів олігархів, що стоять за будь-якою парламентською фракцією. А кожна ця фракція, відповідно, – комерційна фірма, спрямована на отримання прибутку власників. Коли інтереси олігархів – власників партій різні, тоді депутати влаштовують блокування трибуни та бійки. Якщо ж вони збігаються – депутати виявляють одностайність, як у даному випадку. Адже позбавити трудящих основних прав – хіба це не мрія кожного олігарха, незалежно від кольору його прапорів?

І наостанок згадаймо рядки «Інтернаціоналу» Ежена Потьє в перекладі Миколи Вороного:

Пусті слова про «право бідних»!..

Держава дбає не про нас.

Нас мали за рабів негідних...

Доволі кривди і образ!

Високий рівень соціальних гарантій у розвинених країнах трудящі мають не тому, що їхні олігархи добріші та людяніші за вітчизняних. Цих гарантій трудівники домоглися роками боротьби та непокори. Згадаймо хоча б полеглих у боротьбі з олігархічним ладом учасників травневих робітничих демонстрацій у Чикаго 1886 року, пам’ять яких щороку вшановуємо 1 травня! І українським людям праці варто б згадати, що це свято – не зайвий привід для випивки, а день трудящих, день боротьби. Поки олігархи руками «народних обранців» не відібрали всяку можливість спротиву...