Тільки уявіть собі, наскільки спроститься наше життя, якщо на виборах буде лише два партійних списки, якими маленькими стануть бюлетені, як швидко й легко рахуватимуть голоси виборців комісії, якою мірою полегшиться проведення соціологічних екзит-полів, зрештою, якими красивими стануть кольорові діаграми на телеекранах, де висвітлюватиметься підсумок голосування! Можна навіть не забирати у виборців, як у Росії, варіант відповіді “проти всіх”, і без того “всьо будєт чьотко”, як співається у відомій пісні. Ба більше: можна навіть дозволити кільком маленьким партіям плутатися під ногами і часом проводити по два десятки депутатів до Парламенту — просто щоб там було веселіше. Але ж усі питання розв’язуватимуться двома ґрандами, чиї стосунки описуватимуться парламентським регламентом і законами про статус народного депутата, про Кабмін і про опозицію.

От тільки залу засідань Верховної Ради доведеться переробити — за взірцем британської Палати громад. Бо ж, як цілком серйозно стверджував знаний французький письменник Андре Моруа, прямокутна конфігурація приміщення британської Палати громад з двома рядами розташованих одне навпроти одного крісел провокувала ствердження двопартійності, а у Франції напівколо у залі засідань Національних Зборів — значно більшу кількість партійних градацій. Схоже, класик таки мав рацію, бо ж у нас якраз напівколо і багатопартійність. Принаймні, поки що була, до затвердження закону про опозицію і до виокремлення двох політичних ґрандів — Партії регіонів та БЮТу.

Останній в особі своєї лідерки та своїх речників, схоже, серйозно взяв курс на остаточне усталення української двопартійності вже найближчим часом, де-факто, не чекаючи парламентських виборів. А на виборах (добре, якщо вони будуть достроковими, у момент, коли рейтинги ПР та БЮТу, за збігом обставин, будуть найвищими) можна цю ситуацію стабілізувати. Воно й справді, якщо у США ефективно працює двопартійна, а в Британії та Німеччині — дво-з-половиною партійна система (тобто дві великі партії плюс одна-дві-три малі, представники яких часом з’являються у парламентах), чому не може такого статися у нас? Виборець чітко уявлятиме, за що голосує: за прем’єра А чи Б, за лівішу чи правішу ідеологію, за ту чи іншу геополітичну орієнтацію, словом, обиратиме один з двох варіантів, а схоче “покотити бочку” на обох, то не підкреслюватиме “проти всіх”, а підтримає кусючих міноритаріїв, себто представлену у Верховній Раді партію другого ешелону.

З іншого боку, чимало депутатів від “Нашої України” і близьких до них персонажів, котрі звуть себе політологами, просто-таки істерично не сприймають саму ідею двопартійної системи. При цьому не наводять ніяких раціональних аргументів. “Це дуже погано”, “це змова олігархів”, “це антидемократично” і таке інше. Цікава логіка: хіба ж не змовою олігархів була спроба створити “широку коаліцію” з НУ і ПР улітку минулого року? Хіба не антидемократично, тобто всупереч волі виборців, намагалися лідери НУ разом з Президентом не допустити Юлію Тимошенко до прем’єрської посади? Але в одному вся ця публіка має рацію, хоч сама не розуміє, чому: спроба впровадити двопартійність на основі БЮТ та ПР — це справді дуже погано. І для цих політичних сил, і для країни загалом.

Як дослідив і описав це ще в середині ХХ століття класик європейської політичної науки Морис Дюверже, можливі два варіанти двопартійності. Перший з них життєздатний і конструктивний, коли йдеться про двопартійність в умовах конкуренції партій-суперниць, об’єднаних спільними демократичними правилами гри, лише з тією різницею, що полягає у відносно другорядних речах: тактичних цілях і методах їхнього досягнення. Це, так би мовити, двопартійність технічна, складові якої працюють на загальне суспільне благо. Але є й інший тип двопартійності — двопартійність метафізична, сутнісна, за якої, як пише Дюверже, “боротьба партій точиться навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває жорстокості й непримиренності релігійних війн”.

Зазвичай така ситуація виникає в разі, коли одна з партій має тоталітарні цілі і тоталітарну структуру, а друга тією чи іншою мірою сповідує демократичні цінності (не має значення, ліві чи праві). Французький дослідник категорично відкидав варіант (теоретично нібито можливий), коли двопартійну систему конституювали дві тоталітарні партії: суспільство здатне віддати перевагу тільки одній послідовно антидемократичній силі, яка перебере на себе членство і симпатиків свого конкурента (не випадково, мабуть, Гітлер підмітив, що з комуністів виходять дуже гарні члени НСДАП). Тож або фашисти будуть однією з провідних сил, або комуністи, або ще якийсь, досі незвіданий тип тоталітарної партії, яка “всмокче” практично всіх громадян, незадоволених демократією.

Ну, а далі двопартійна система, в якій одна з партій-ґрандів є за своїм єством тоталітарною, не встигнувши навіть викристалізуватися, вибухне тяжкою політичною кризою. У разі приходу до влади тоталітарної партії вона негайно займеться усуненням своєї головної суперниці, а разом з нею — і всіх демократичних інституцій суспільства. Невже-бо брали владу тільки для того, щоб на чергових виборах віддати її якимось піжонам? Не буде цього! Знищимо ворога і знищимо саму можливість його приходу до влади! Один вождь, одна держава, одна партія!

А от партія демократичного типу в разі виграшу на виборах, маючи перед собою загрозу поступитися наступного разу потужним тоталітаристам (бо ж у виборця не буде реальної альтернативи, щоб проголосувати за неї в разі невдоволення владою, міноритарні партії психологічно сприймаються радше як доважок до основних, ніж щось серйозне), в ім’я демократичних принципів теж була б змушена нищити свого супротивника. Іншими словами, довелося б встановити диктатуру в ім’я демократії. І то добре, якби тільки на якийсь час, аби потім повернутися до нормального життя, бо ж будь-яка влада, як відомо, розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно...

Іншими словами, така і лише така двопартійність смертельно небезпечна й нежиттєздатна, з неї виростає або тоталітаризм, або – у кращому разі – “освічений” авторитаризм. Отож чи не виявилася б схожою двопартійність БЮТ – ПР на те, про що писав Морис Дюверже? І чи не прагнуть саме такого двобою деякі ідеологи ПР, заманюючи БЮТ на вигідне для себе поле? З іншого боку, а чи не завалилася б Українська держава внаслідок розвитку такої “двопартійності”?

До речі, за другу половину ХХ століття “теорема Дюверже” знайшла блискуче підтвердження у Франції та Італії – країнах, де він вважав особливо загрозливою можливість виникнення там двопартійної системи “комуністи-демократи”. На щастя, лідери тамтешніх соціалістів, християнських демократів, республіканців і навіть націонал-радикалів виявилися людьми освіченими, тож вони змогли запропонувати виборцеві значно ширший спектр політичних сил, ніж партію А (демократичну) та її непримиренного ворога партію В (ліворадикальну). На небезпечний шлях Італія вступила вже після перетворення комуністів на нормальних лівих, коли вигулькнув олігарх Берлусконі, котрому дуже вже захотілося створити зручну для його справ двопартійну систему.

Але в нас, на жаль, двопартійність, яка вестиме до сумних наслідків, провокують не лише політики, а й телевізійники, причому найпопулярніші. Так, у “Свободі слова” Савіка Шустера політиків та експертів розсаджують один навпроти іншого, тобто ділять на два табори, а відтак Олег Тягнибок може опинитися в одній компанії з Вадимом Скуратівським, якби, звичайно, останній погодився ходити на подібні шоу в ролі другорядного підспівувача “визначних політиків нашого часу”. У “5-ти копійках” Романа Чайки ще простіше: там у двобої сходяться двоє політиків, навколо яких топчеться кілька так званих експертів. Ба більше: колись передача “Я так думаю” на “плюсах” передбачала три, а то й більше позицій головних персонажів і аудиторії, іншими словами, непримиренних борців та скептиків або нейтралів. Тепер там такого позиціонування немає. “Стінка на стінку” – це, здається, ідеал продюсерів і менеджерів телеканалів.

А ще до двопартійності нас підштовхують такі улюблені цяцьки телевізійників як “інтерактивні опитування”. Зазвичай там дають лише два варіанти відповідей, навіть тоді, коли саме запитання провокує наявність чогось третього, на кшталт класичного: “Чума на обидві ваші хати!” Проте люди вже звикли до вибору “А або В”, “наші-їхні”, тому часом навіть не звертають уваги на формулювання запитань. Скажімо, у чистому вигляді продиктована логікою двопартійності була відповідь на запитання ТРК “Київ”, коли та, ревно обслуговуючи інтереси “партії Черновецького”, запитала: що більше слугує інтересам киян — бійки у Київраді чи її конструктивна робота? Ось противники мера й об’єдналися навколо начебто абсурдної відповіді: “дайош бійки!”, щоб хоч так поставити на місце знахабнілих нуворишів, добре знаючи вже, що таке “конструктивний дерибан” у виконанні столичної владної команди.

Словом, бінарна політична логіка так і пре з усіх телеекранів, її прагнуть впливові політики, ображеного лементу представників “Нашої України” ніхто не слухає, тож держава рухається казна-куди, і складається враження, що від експерименту з самодеструктивною двопартійністю ми нікуди не втечемо й таки поставимо його над собою ж.

«Свобода»