«В Україні немає ніяких криз – політичних, владних, економічної... Це все вигадки», – днями переконував громадськість голова Верховної Ради Олександр Мороз. Апелював до Закону, до Конституції, за якими, на його думку, все робиться й робитиметься.

Як кажуть, його б слова – та до Бога. На жаль, тогорічне навернення головного соціаліста країни до біло-блакитної віри йому не минулося: надто тяжкими були муки вибору, надто важко йшла зміна забарвлення власного світогляду. Адже треба було не когось – самого себе переконати, що біле – це чорне, а чорне – біле, і змусити себе таким його побачити. Тож з того часу, видається, й потерпає Сан Санич на політичний дальтонізм як хворобу психогенної етіології. Однак я не про нього. Я про те, чого уже не може побачити Олександр Мороз, однак бачать мільйони тих, хто себе не зраджував, – про кризу.

Для початку – анекдот, що блукає Інтернетом. «Президент Кучма коштував країні щорічно 40 мільйонів. Президент Ющенко – 60. Якщо немає різниці, то навіщо платити більше?». Цифри, зрозуміло, взяті зі стелі. Та не в них сенс. З погляду пересічної людини, не обізнаної з тонкощами політичних процесів, обивателя, який судить про ситуацію зі стану власної кишені й стилю роботи місцевого ЖЕКу, те, що відбувається в країні, викликає закономірне «навіщо платити більше?». Однак найповерховіше порівняння недавнього минулого із сьогоденням вражає їх разючою відмінністю.

За часів Кучми в країні щодалі більше стверджувалася жорстка авторитарна влада, коли від президента залежало все: від того, який бізнес-клан буде допущено до кабмінівського корита й він отримає преференції в розкраданні державного майна чи під тиском якого лобі ухвалить закон Верховна Рада, і до того, якого суддю підвісять за місце, котре йому заважає танцювати під музику президента. Клани чубилися за доступ до владного тіла, час від часу відстрелюючи один одного (і не лише в переносному сенсі), а владне тіло в костюмчику від – Вороніна – Гуччі – Армані, схожому на ньому на давно не прасований комбінезон, лише поблажливо посміхалося, натискаючи на позаправові важелі впливу на першу, й другу, й третю влади, з четвертою включно. Відсутність державного розуму миршавеньке владне тіло з лишкою компенсувало звірячою інтуїцією й залізною волею до влади. «Поділяй і владарюй» – цей стародавній принцип здійснення влади застосовувався ним якнайкраще.

Та хоч би яким потворним і тіньовим за способом своєї дії був «єдиний центр влади», він дозволяв її гілкам працювати злагоджено. Щоправда, специфічно – за межами правового поля, нехтуючи Конституцією (не кажучи вже про якісь там етичні норми) й керуючись у своїх діях здебільшого телефонним правом, темниками й бажанням не накликати на себе владний гнів. З відходом ляльковода з політичної сцени ситуація докорінно змінилася.

Розумний і елегантний, а-la європейський демократ, Ющенко узявся запроваджувати принципи європейської демократії в українське життя, оголосивши незалежність гілок влади чи не найголовнішим з них. Та чи то уявлення про демократію він почерпав суто з підручників з історії розвитку демократичної думки у XVIII столітті (з його знаменитим «я не поділяю ваших поглядів, однак готовий віддати життя за те, щоб ви могли їх висловити»), чи то лібералізм переплутав з анархізмом, а чи, може, потяг до європейськості виявився слабшим за гетьманські мрії й амбіції «великого об'єднувача земель Українських», у будь-якому разі «запровадження європейських норм» пішло якимсь дивним шляхом – через самоусунення президента від процесів державного життя.

Приміром, 2005 року президентська «пауза» тривала весь час упродовж сварок любих друзів за посадові місця (й закінчилася «напіврозпадом» помаранчевої єдності), тривала вона й упродовж кількамісячних спроб утворення помаранчевої коаліції після парламентських виборів-2006 (закінчилася її остаточною руйнацією), тривала вона й під час епопеї з ухваленням Закону «Про Кабмін» (кволі стогони з цього приводу з боку Секретаріату Президента й подання до недіючого Конституційного Суду щодо конституційності того Указу до уваги брати не варто).

У великому й у малому, у найпринциповішихпитаннях і в конкретних ситуаціях, що потребували принаймні президентської оцінки, замість Позиції й Дії – «Велике Мовчання». Пригадується, в якийсь момент судового розгляду справи про вбивство Георгія Гонгадзе представники громадських організацій апелювали до президента з приводу грубого порушення судом процесуальних норм. Справді, президент країни не є належною інстанцією, щоб розв'язувати такі питання. Однак висловити свою оцінку неправових дій суду він міг. І мусив – саме як Президент, як гарант Конституції, якою стверджено незалежність судової влади. Він, як зазвичай, обмежився нейтральною реплікою про ту ж таки незалежність суду. Хоча кричущі й масові випадки некомпетентності й продажності судів і суддів якраз і свідчать про його залежність від хабарів та телефонного права, а отже – про порушення третьою владою Конституційних норм.

Однак природа не знає порожнечі, і якщо десь щось зникає, то воно виникає в іншому місці. Самозакохано розіграна під час подання кандидатури на посаду прем'єр-міністра роль Батька нації (Гетьмана Ліво- й Правобережної України?) мала своїм наслідком витворення нового центру авторитарної влади. Центру, який уже не бавився в гру з кількома бізнес-кланами, оскільки самий репрезентував один-єдиний, хоч і вельми різнорідний, клан – донецький. Нововиниклий (чи власноруч президентом витво-рений) центр не відчував потреби прикидатися демократичним. Ба більше: йому вже не було необхідності вдаватися навіть до древнього «поділяй і владарюй», оскільки отримана парламентська більшість дозволила урядовувати країною як лиш йому заманеться.

За лічені місяці Центр шляхом купівлі депутатів гуртом і вроздріб підпорядкував собі законодавчу гілку, яка перетворилася на безвідмовний засіб без-перешкодного обслуговування потреб виконавчої – без огляду на чинні законодавчі норми (що й є визначальною ознакою будь-яких тоталітарних систем). І коли президент нарешті прокинувся й почав нашвидкуруч рятувати країну, виявилося, що єдиним можливим способом запобігти остаточному встановленню в ній вже не авторитаризму, а олігархічного тоталітаризму є систематична вибудова перешкод здійсненню нововиниклому типу влади. Укази президента й були тим єдиним можливим засобом зупинити переможну ходу неототалітаризму. На жаль, упущений час дався взнаки: усі попередні дії Ющенка (чи, радше, бездіяльність) призвели до того, що свавільна законотворчість його ж руками випестуваних опонентів, хоч би якою вона була антиконституційно, номінально позбавила його реальних важелів влади. І – авторитету. Чи можна хоч уявити собі, аби хтось із міністрів часі Папи Кучми не те, щоб оскаржував його указ про звільнення, а хоч публічно висловив свою незгоду з ним?! За Ющенка це стало щоденною практикою.  

Зіткнення двох владних типів, двох несумісних світоглядів, двох взаємовиключних політичних систем, що утворилися в країні, закономірно призвело до роботи кожної з гілок влади «в автономному режимі». З того моменту злагоджена робота законодавців з унормовання всіх забаганок виконавчої гілки, зупинена екстраординарними президентськими діями,  набула, як сказали б правознавці, характеру «нікчемної дії», адже через сумнівну легальність (узгодженість з нормами закону) й не менш сумнівну легітимність (виправданість і дозволеність в очах громадян) не мала жодних наслідків. Дії виконавчої також, відповідно, «зависли в повітрі». Однак і президентські дії через їхню екстраординарність були приречені на несприйняття й заперечення законодавцями, а отже – й їхня легальність і легітимність могли бути  й були поставлена під сумнів. У таких умовах судова влада, що до того не мала навичок самостійності, остаточно пішла «врозніс». Що закономірно, адже, наявність підстав вважати незаконними дії будь-якої зі сторін конфлікту, дозволила їй нарешті відчути себе єдиним «законодавцем» (ось вона – справжня «незалежність» судів по-українські!), позаяк визнавати якусь норму чинною або ні, вона могла на свій розсуд. 

Руйнація легітимності самих правових засад державного життя стала пусковим гачком для поширення кризових явищ на всі рівні. Нинішній стан, за якого, замість балансу гілок влади, країна отримала їх «цілковиту незалежність» одна від одної, й кожної – від Закону, можна кваліфікувати як параліч державної влади загалом. І процес «автономізації влади» дедалі більше набуває автокаталітичного характеру: в умовах, коли криза поширилася на царину Закону, а дії кожної з гілок втратили легітимність, будь-яка владна установа має можливість і навіть мусить «піти у вільне плавання».

На сьогодні судова влада, що й раніше була найвразливішим місцем у владній будові держави, потрапила під подвійний і різноспрямований тиск. Суди всіх рівнів  ухвалюють взаємовиключні рішення, які ніхто не вважає за потрібне виконувати. Апелювання до судів стало настільки «модним», що, крім сміху, не викликає нічого. Відтак країну поволі охоплює анархія, а політична криза, поширюючись з верхівки владної піраміди, набуває тотального масштабу.