Демографічна катастрофа як чинник глобальної воєнної загрози. Частина 2.

1 частину читайте тут.

Втеча від реальності

Але сьогодні доволі розповсюдженим є погляд, згідно з яким усе, що відбувається в Європі і США, є закономірним з позицій філософії історії і зовсім не катастрофічним процесом. Мовляв, емігрантські хвилі справді цілком можна порівняти з нашестям варварів на вже вмираючий Рим, який у своєму імперському стані вступив у цивілізаційну стадію загнивання. Тому остаточне етнічне, релігійне і навіть расове переродження Заходу – лише питання часу. Але на зміну йому, врешті-решт, знову прийдуть нові цивілізаційні світи вже на латиноамериканській, арабській, китайській суперетнічній основі, які створять нову цивілізацію і культуру. При цьому відбудеться мирна асиміляція тепер уже зовсім не іммігрантів, а корінної загальноєвропейської меншини до афро-арабської мусульманської більшості. Чому якраз максимально сприятиме неоліберальна політика толерантності, мультикультуралізму, політкоректності, активізація ювенільної юстиції, пропаганда пацифізму і вже не просто терпимості, а максимальної поблажливості по відношенню до сексуальних меншин.

Насправді ж в особі емігрантів з Африки та Близького Сходу переважно йдеться про справжній збрід зденаціоналізованих покидьків, якими керує мотив утриманства і зневаги до немусульманського населення. За А. Тойнбі, в даному випадку йдеться про «зовнішній пролетаріат» (точніше люмпен-пролетаріат). Більше того, навіть найбільш гуманізовані течії ісламу, не кажучи про його справді екстремістські відгалуження, уже в силу архаїчності кодексу поведінки, закладеного в «Корані», попри всі пізніші його реформаторські модернізації, принципово несумісні з базовими європейськими цінностями і принципами раціоналізму, індивідуалізму, світськості, секуляризму, приватності особистого життя та гарантованості невід’ємних прав і свобод представникам інших конфесій, уже не кажучи про свободу атеїстичних переконань. Показово, що незважаючи на те, що США – найбільш клерикалізована держава Заходу, наприкінці свого другого терміну Б. Обама підписав закон, що забороняє засуджувати нетеїстів, гуманістів, атеїстів за їх переконання (сьогодні у 13 країнах переважно ісламського світу за атеїзм загрожує смертна кара, а в Саудівській Аравії атеїзм прирівнюється до тероризму) [14].

 Уже не кажучи про те, що для ісламу як не лише релігійної, а й пануючої політичної ідеології, в принципі неприйнятна європейська ідея відокремленості церкви від держави, про що, зокрема, красномовно свідчить сама назва найбільш розповсюдженої на сьогодні терористичної організації військового ґатунку – «Ісламська Держава». Представники інших конфесій – «невірні», так чи інакше, як мінімум, люди неповноцінні.

Свого часу всі ці ліберальні в первісному сенсі принципи найбільш послідовно втілювала саме революційна Франція, і тому вельми символічно для долі ЄС, що сьогодні саме ця країна має всі шанси стати першою мусульманською країною, чому активно сприяли президенти останнього призову і, в першу чергу, Жіскар д’Естен, Жак Ширак, Ніколя Саркозі, Франсуа Оланд і, очевидно, сприятиме новообраний Еммануель Макрон. Адже уже в поточний момент, за даними МВС Франції, на батьківщині де Голля кількість іммігрантів разом з нелегалами становить приблизно 10%. Йдеться про 12 мільйонів (з них 7 – натуралізовані громадяни). Йдеться про тих, хто народився за кордоном або від батьків, що в першому чи другому поколінні прибули з-за кордону. Зокрема, за ситуації руйнування традиційної родини в середньому з 434 тис. дітей, що народжуються щорічно, у 43 тис. обоє батьків – іноземці; у 39 тис. один з батьків не є корінним французом; 21 тисяча народжені матерями іноземками поза браком; ще 43 тисячі народжені громадянками Франції лише в першому поколінні [15].

 Тому вихід ісламістських сил на політичну арену Європи і наростаюче жорстоке протистояння з ними всередині європейських країн на тлі все більш агресивного емігрантського тиску ззовні – лише питання часу (згадаймо ту ж партію «Альтернатива для Німеччини»). Як неминуче і вороже ставлення до тих вищих форм гуманізму, які й породжують ще небачену у світі західну культуру, що його ми спостерігаємо вже зараз. Остаточна ж втрата цих загальнолюдських здобутків, які в повному сенсі мають світове значення і запліднюють принципово новими ідеями, ідеалами, моральними і естетичними цінностями культури всіх народів світу, своєю чергою, буде означати неминучу і неухильну варваризацію не тільки Європи, США, Японії, а, знов таки, деградацію всіх народів планети, їх падіння навіть не в темне середньовіччя, а в особливий технологічно-інформаційний тоталітарний мурашник (за термінологією видатного російського мислителя О. Зіновьєва, «Глобальний человейник) «одномірних людей» Г. Маркузе, світогляд яких складає дивовижну суміш міфологічного дикунства і «комп’ютерної грамотності». Цей світ блискуче показано в книзі Е. Берджеса та однойменному фільмі С. Кубріка «Механічний апельсин», а також в американській комедії з вельми влучною назвою «Ідіократія» (тобто дослівно: «устрій ідіотів» на протилежність «ідеократії» – «владі ідей»).

А найтрагічніше те, що в Європі сьогодні все більшою кількістю хворих на утриманство і споживацтво мешканців відторгають здобутки власної культури, створені величезними зусиллями попередніх поколінь білих людей, не тільки фундаменталісти й екстремісти з ісламського або африканського світів і суперетносів в особі переважної більшості іммігрантів, а й ті самі безликі маси буцімто етнічно автентичних європейців, які, за словами де Голля, вже втратили національну гордість і великий проект власного буття, символом чого сьогодні є твори «літературного Маркса» – популярного письменника М. Уельбека. Саме про цей контингент, за А. Тойнбі, «внутрішнього пролетаріату» писав Х. Ортега-і-Гассет у своїй книзі «Повстання мас».

Безпосередній наслідок цих явищ – втрата здатності європейців у разі потреби чинити гідний, в тому числі й силовий, опір будь-яким проявам злочинності і терору. Саме тому, за великим рахунком, іншого виходу, як повернення європейських країн, США і Японії, до вже майже втраченої національної ідентичності, національної консолідації і мобілізації, не існує. Тільки це стане запорукою підвищення інноваційної, покращення демографічної ситуації (за часів національного відродження на чолі з де Голлем кількість французів виросла на 5,5 млн чол.) і, звісно, забезпечення обороноздатності докорінно оновленого ЄС.

Однак як бути з тим, про що постійно волають як західні, так і наші доморощені політологи, а саме з небезпекою зростання і в Європі, і в США правого радикалізму і навіть радикального націоналізму, який пов’язується з граничним популізмом, що буцімто запанував під тиском загрози іммігрантських вторгнень? (Звідсіля, наприклад, обігравання прізвища лідерів французьких правих Ж-М. Ле Пена та Марін Ле Пен для характеристики зростання національних вподобань європейців як «лепенізації умів», що виразно асоціюється з «люмпенізацією»). Мовляв, саме цим націоналістичним популізмом зумовлена проросійська та антиукраїнська орієнтація лідерів європейських правих, їх корумпованість за допомогою відвертого хабарництва з боку Росії.

 У подібному баченні є раціональне зерно. Адже можна погодитися з тим, що діяльність нинішніх європейських праворадикальних партій далеко не завжди носить конструктивний характер, що націоналістичні гасла того ж Д. Трампа інколи мають екстремістське і реваншистське забарвлення, про що не стомлюються повторювати ультраліберали. Але справа в тому, що здебільшого правий радикалізм – не що інше як нездорова реакція на агресивний космополітизм тих реакційних фінансових кіл, які привели США, а значить і весь світ до нинішньої кризи і яку саме космополітично налаштовані правлячі класи мародерів сьогодні намагаються перекласти на найбільш порядних і працьовитих членів суспільства.

Більше того, саме завдяки пануванню на Заході транснаціонального фінансового постімперіалізму за відсутності, після неолібералізації Франції, Німеччини, Японії, будь-якої серйозної альтернативи, «третього шляху» (Китай уже вписаний у нинішню вертикальну структуру світового лихварства як напівпериферійна гігантська фабрика ширпотребу), у путінської Росії з’явилась можливість вдати з себе не просто лідера всіх «скривджених і ображених», захисника національної самобутності держав, що потерпають від неоколоніального гніту, а й єдиної держави, що начебто пропонує альтернативний нинішньому шлях, заснований на консервативно-релігійних цінностях.

Саме завдяки цій стратегічній безвиході Путін, який насправді є плоттю від плоті системи, за якої з п’яти доларів, що отримуються переважно за рахунок нафти і газу, чотири негайно «утікають» на Захід, для певної частини світових ізгоїв виступає мало не лідером «антиімперіалістичної боротьби», таким собі новим Че Геварою, що буцімто протистоїть денаціоналізуючому глобалізму [16].

До певної міри аналогічна ситуація склалася за часів, коли в сталінському СРСР розгорнулася величезна пропагандистська кампанія на доказ того, що перша країна соціалізму є світовим лідером національно-визвольної боротьби і реальною альтернативою фінансовому імперіалізму (який справді був і залишається капіталізмом у стадії цивілізаційного загнивання). З безвиході в цю псевдоальтернативу за грибоєдовським «ах обмануть меня не сложно, я сам обманываться рад» повірила велика частина не тільки західного робочого класу, а й інтелігенції, представники якої навіть безкорисливо працювали в радянських розвідувальних службах.

Насправді ж, з точки зору продажності та корумпованості західні ліві та неоліберальні політики, а тим більше бізнесмени, страждають цими вадами не менше, якщо не більше за праворадикальних націоналістів. Крім того, наскільки той же Віктор Орбан чи Марі Ле Пен або лідери колишніх республік Югославії використовують Росію у своїх інтересах, як це свого часу робили лідери країни «соціалістичної орієнтації», покаже час.

А от те, що Марі Ле Пен зі своїм «Національним фронтом» з програмними гаслами вільної Франції, економічного патріотизму та повернення національного суверенітету вийшла в друге коло президентських виборів і фактично віддзеркалює політичні вподобання приблизно третини французів, є вельми символічним. Не будемо забувати й про те, що під керівництвом Орбана було націоналізовано Центральний банк країни, а ще у 2013 р. Угорщина прийняла рішення повністю розрахуватись з МВФ і припинити стосунки з цією установою і нещодавно видворила з країни Джорджа Сороса.

Якщо ж говорити про звинувачення правих у популізмі та екстремізмі, то що це, як не махровий популізм, коли ще недавній соціаліст і нині так званий центрист Макрон, який буцімто не сповідує ані правих, ані лівих поглядів, він же – «інвестиційний банкір», після свого обрання на президентську посаду збирається створювати «креативний клас», який має виникнути на тлі заохочення всіх молодих французів стати мільярдерами. (В інтерв’ю часопису «Echos» він дослівно сказав наступне: «Нам потрібні молоді французи, які жадають стати мільярдерами»).

 Принагідно нагадаю, що Макрон – колишній міністр економіки і менеджер французького філіалу банку Ротшильдів. (Тут найбільш імовірний переможець нинішніх президентських перегонів фактично наслідує «славні» традиції ще одного міністра економіки і за сумісництвом ротшильдівського службовця – Жоржа Помпіду, який після багатолітньої співпраці і дружби з де Голлем під час травневих заворушень 1969 р., що вартували діючому президенту його посади, немов за командою згори розірвав стосунки з Генералом і, після його відходу від політики, став черговим главою французької держави. Не можна не згадати і ще одного представника спекулятивної традиції, проти якої відчайдушно боровся Наполеон Бонапарт, одного з архітекторів нинішнього ЄС Жана Монне, який на певному відтинку своєї бурхливої трансатлантичної кар’єри також керував французьким філіалом банку Моргану).

 Не випадково в політичних кулуарах циркулюють чутки про те, що кандидатуру Макрона знайшли нашвидкуруч після того, як провалилася ставка американських фінансових кіл на члена Більдерберського клубу Алена Жюппе (до цього ж світового координаційного центру ТНК свого часу входили і Прем’єр-міністр часів Четвертої республіки Анутан Піне).

А що до екстремізму, то чим краще за ультранаціоналізм «таточка Ле Пена» проголошена в книзі євроатлантиста Макрона з недвозначною назвою «Революція» ідея глобалізму, за якого національні кордони стають не просто прозорими, а фактично не потрібними. Також Макрон є переконаним прихильником політики відкритих дверей для іммігрантів. На мою думку, подібні політичні наміри «метора» і «креакла», як називають Макрона його противники, не мають нічого спільного з тією традицією справжньої креативності, яка дозволяла Франції не одне століття задавати світові взірці нових форм суспільного життя [17].

Украй тривожне також і те, що політичне життя Євросоюзу, зокрема тієї ж Франції, хоч би як це дивно, все більше починає нагадувати… нашу багатостраждальну Україну. І справа не тільки в розвалі на Заході партійної системи або подібності основного передвиборчого гасла Макрона «Франція вперед!» бренду «Україна вперед!», відверто делегованого США в українське президенство «націонал-демократа» і за сумісництвом такого ж інвестиційного банкіра, Віктора Ющенка. Проблема в тому, що ще на початку пострадянської історії виникла ситуація «виборів без вибору» (криза західної представницької демократії почала проявлятись уже в першій половині ХХ століття). Саме в ті часи видатний рок-музикант Юрій Шевчук в одній зі своїх пісень виголошував: «вот пришла погодка – кого хочешь выбирай из десяти … холуев!».

Справді, сьогодні про відсутність «на політичному полі» потенційних національних лідерів не пише тільки лінивий. Чого лишень вартий той факт, що на наших очах у другому турі французів закликають голосувати не «за», а «проти» – не за справжнього національного лідера, здатного відродити у Франції дух перетворення, а за принципом найменшого зла. Тут мимоволі пригадуються українські і російські піарівські схеми під гаслом «тільки не за комуністів», або підготовку чергового позачергового виборчого дербі в Україні, яке фактично вже почалося під девізом «тільки не націоналісти» (яких, за моїх глибоким переконанням, у тому сенсі, в якому націоналістом завжди називав себе де Голль, за ці 25 років у нас так і не з’явилось).

Що ж до антиросійської і проукраїнської налаштованості майбутнього президента Франції, то вона явно перебуватиме у фарватері тих європейських політичних лідерів, які в останні роки схвалювали діяльність МВФ в Україні, зокрема, форсований розпродаж землі країни, що перебуває в стані війни, і вимоги виконувати мінські угоди, нашвидкуруч зляпані під інтереси агресора, з одночасним закриванням очей на антинаціональну політику діючої влади (чого варті лише останні похвали речників МВФ на адресу Гонтарєвої!) [18].

І якщо ж це й є проукраїнська позиція, то що ж тоді означає позиція антиукраїнська?!

Націоналізм і майбутнє людства

Спираючись на проведений аналіз можна зробити наступний висновок: головна вада нинішньої європейської геополітичної та геоекономічної конструкції полягає в тому, що згідно з базовими установками неоліберального глобалізму нинішній економічній і політичній інституціональній будові ЄС притаманне не просто переважання наднаціональних регуляторів нового об’єднання над національними, а й, фактично, прагнення мінімізувати вплив останніх на політику об’єднаної Європи з одночасним контролем і навіть втручанням в діяльність національних держав. Що не може не послаблювати суверенітет останніх. Усе це далеко не випадково, адже одержати перемогу в драматичній боротьбі з цією стадіально-формаційною альтернативою нинішній моделі ЄС так званим архітекторам нинішнього Євросоюзу врешті-решт дозволив сам характер нинішньої світобудови, що все ще продовжує спиратися на фінансово-паразитичний тренд екстенсивного розвитку неототалітарного штибу.

Нагадаю, що дострокова відставка Ш. де Голля була пов’язана саме з його відчайдушною спробою реалізувати самостійну національну позицію власної держави, а трохи пізніше і позицію майбутнього ЄС, за створення якого Генерал почав активно виступати, усвідомивши нереальність завдання лавірування між двома «світовими таборами» – світами соціалізму і капіталізму. Саме цією стратегічною настановою, врешті-решт, зумовлені вихід Франції з НАТО, засудження анексійної політики Ізраїлю на Близькому Сході, орієнтація де Голля на більш тісну співпрацю з африканськими та латиноамериканськими країнами, підтримка франкомовного Квебеку як протест проти сателітної по відношенню до США позиції Канади, активна співучасть у Русі неприєднання і, нарешті, демонстративні акції проти системи фінансового імперіалізму і монополії долара у світовій економіці – скандальний обмін 1,5 млрд паперових доларів за курсом 35 доларів за унцію на золоті авуари, який зменшив золотий запас США на 1650 т. Наступною в чергу по обміну паперу на золото стала ерхартівська Німеччина.

Цього, звичайно, не очікували США, що були впевнені в непорушності своєї світової фінансової гегемонії. Не випадково невдовзі після інспірування ззовні внутрішніх заворушень студентів і робітників, внаслідок яких де Голль прийняв рішення піти в дострокову відставку, США відмовилися від золотого доларового стандарту і поступово перейшли на політику так званих плаваючих курсів, яка дозволила ще сильніше розкрутити лихварський маховик стрімкого зростання фіктивного акціонерного капіталу. Унаслідок цього і виникла ще не бачена глобальна фінансова піраміда і нинішня просто системна криза, по суті аналогічна спекулятивній піраміді, що викликала Велику Депресію в самих США і першу світову економічну кризу (рівень політичної «свідомості» студентів травневих демонстрантів показано у фільмі видатного неореаліста Бернардо Бертолуччі «Мрійники» (2003)).

У світлі цього стає зрозумілим, чому не переміг альтернативний проект ЄС, що його свого часу відстоював Ш. де Голль і низка інших учених та політичних діячів, у тому числі з Великої Британії. Йдеться про «Європу вітчизн», у якій досягався б максимальний кумулятивний ефект взаємного підсилення європейських націй-держав і позанаціональних управлінських державних утворів.

Принагідно зазначу, що аналогічну спробу захистити свій національний суверенітет від геополітичного диктату як СРСР, так і США свого часу зробила Югославія. Не випадково незаперечний лідер цієї країни Й. Броз Тіто разом з видатним індійським керівником Д. Неру був одним з ініціаторів і головних організаторів Руху неприєднання, до якого входили 120 держав і який мав великий вплив на міжнародну політику, а сьогодні фактично втратив його (зокрема Кодекс поведінки ТНК, який ще в 60-і мав на меті створити бар’єр на шляху сучасного неоколоніалізму, завдяки зусиллями транснаціональних корпорацій, так і залишився лише проектом). Причому трагедія Югославії полягає зовсім не в безперспективності самоврядного соціалізму «з національним обличчям», в якому було багато конструктивного і суголосного французькій, німецькій і японській моделям так званого третього шляху, а в тому, що за умов панування нинішнього загальносвітового, не менш тоталітарного ніж нацизм і комунізм, лібералізму, реалізувати послідовний альтернативний проект суспільного устрою в принципі неможливо (тим більше, що народи Балкан стравлювали між собою владарі кількох європейських імперій не одне століття, особливо за часів Першої і Другої світових війн, а керівництво Югославії, опинившись між молотом США і ковадлом СРСР, звичайно, не могло миттєво подолати свої «комуністичні», а фактично етатистські, державно-капіталістичні погляди). Навіть іспанцям, португальцям, французам, японцям, німцям після Другої світової війни здійснити прорив до майбутнього вдалося лише на короткий час, далеко не в повному обсязі, часто з вимушеними заходами диктаторського характеру.

До того ж, не вступаючи в дискусію на тему, чи справді вибачався Д. Трамп перед Сербією за зло, яке їй принесла Америка, зазначу: прояви екстремізму всіма сторонами етнічного конфлікту дійсно значною мірою були зумовлені черговим активним втручанням Заходу, в тому числі Німеччини, у внутрішні справи югославської федерації, про що, зокрема, пише видатний дослідник тоталітаризму Р. Конквест у своїй підсумковій книзі «Роздуми про сплюндроване століття» (Conquest R. Reflections on a Ravaged Century).

Отже, окрім уже існуючої офіційної версії причин військової операції НАТО проти Югославії – захист прав людини і версій неофіційних – дискредитація ЄС як потенційного геоекономічного конкурента США, блокування запровадження «євро», прагнення до традиційного збільшення на територію подрібненої Східної Європи німецького впливу, існував ще один важливий мотив для цієї акції страшання. Югославію, як і низку інших країн, було покарано за попередні спроби реалізації національної антиглобалістської моделі розвитку, зокрема для того, щоб у жодному разі не виник історичний прецедент реалізації альтернативної пануючій моделі суспільного устрою і аналогічних спроб не спробували зробити новоутворені держави на пострадянському просторі.

Адже з більшою чи меншою мірою успішності аналогічні спроби вийти з-під зовнішньої залежності і від соціалізму, і від капіталізму, втілити альтернативну існуючій національну солідаристську модель розвитку після Другої світової війни робилисяь в Японіїї, Франції, Німеччині, Іспанії за генерала Франко, Тайвані за Чай Канші, Аргентині за генерала Хуана Домінго Перона, у Чілі за Августо Піночета, у Перу за президента А. Фухіморі, Південній Кореї за голови уряду Пака Чонхі, Малайзії за Махатхіра Мохамада, Сінгапурі за Лі Куан Ю і навіть Греції за чорних полковників на чолі з Георгіосом Попадопулосом та в Румунії за Ніколае Чеушеску (що часто супроводжувалось конфліктами і припиненням співробітництва з МВФ та активним придушенням компрадорськими силами всіх реформаторських починь). До певної міри проводити незалежну зовнішню і внутрішню політику ще за часів СРСР намагались Гамаль Абдель Насер, Фідель Кастро, Муаммар Кадафі і лідери інших «країн соціалістичної орієнтації», що з погляду неоліберального гегемонізму, звісно, неприпустимо (щодо авторитаризму цих націоналістичних у гарному розумінні режимів, то обґрунтування його доцільності – окрема тема) [19].

Сьогодні вже можна констатувати провал глобалістського геополітичного та геоекономічного проекту світового розвитку неоліберального штибу, який багато років подавався в західних ЗМІ як панацея від наростання глобальних проблем сучасності і засіб досягнення максимальної загальносвітової однорідності в розвитку інститутів політичної і економічної демократії. Реалізацію цього проекту були покликані забезпечити міжнародні світові інститути типу ВТО, МВФ, Світового банку, а гарантом геополітичної стабільності зголосилися виступати найбільш економічно і військово розвинені країни Сходу і Заходу.

Насправді вищезгадана стратегія ставила перед собою цілі, докорінно відмінні від декларованих, а саме: збереження status quo і укріплення економічного гегемонізму і надприбутків монополістів у нееквівалентному розподілі загальносвітових ресурсів. А саме така організація світового геоекономічного простору неминуче підриває інноваційний потенціал не тільки так званих периферійних держав, а й самого світосистемного ядра. Тому цілком закономірно, що наслідком реалізації неоліберальної ідеології «вільних міжнародних ринків» стала світова економічна криза, яка, попри всі декларації про припинення рецесії і початок економічного розвитку перш за все в сучасних локомотивах світової економіки – США, Китаї, Японії продовжується і поглиблюється.

Що ж до наведених вище статистичних демографічних показників, то вони є лише проявами більш глибинних деградаційних процесів, які сьогодні відбуваються як у західному, так і в східному світах. Як показано вище, головною проблемою нинішніх європейських держав, які вперше в історії людства започаткували повноцінні політичні нації, сьогодні є навіть не економічна криза і загроза неконтрольованої еміграції і, тим більше, не поширення правого націоналістичного екстремізму, які, значною мірою, мають більш глибинні кризові витоки. Йдеться про розмивання та неухильну втрату найбільш гуманістичних і навіть екзистенційно-мотиваційних вимірів національної ідентичності, через що в європейських країнах сьогодні різко знижується не тільки рівень громадянсько-національної консолідації, а вже й титульної етнічної культури. Саме на неї так чи інакше спираються більш модерні форми націоналізму, до якої належить і той самий патріотизм, що передбачає готовність людини як мінімум ризикнути власною безпекою задля захисту своєї Батьківщини від зовнішніх і внутрішніх антинаціональних сил.

Тому, не поділяючи сплеску маніловського технократично-утопічного оптимізму, черговий раз розкрученого в ЗМІ, я вважаю, що насправді точку неповернення у відносній стабільності глобального геополітичного та економічного простору пройдено, і всі резерви, які протягом останніх десятиліть забезпечували загальносвітові темпи економічного зростання в межах існуючої глобальної моделі суспільного ладу, вичерпано. Більше того, навіть якщо б за ситуації неминучого шаленого спротиву сил космополітично-плутократичної реакції, які отримують зиск саме завдяки екстенсивно-руйнівним методам отримання надприбутку (завдяки чому і процвітають компрадорські правлячі класи в країнах-донорах), об’єднаним радикальним реформаторам світового масштабу все ж вдалось би започаткувати новий тренд інноваційного розвитку і відновлення екологічної, демографічної, енергетичної рівноваги, продовольчої стабільності та, хоча б відносної, контрольованості регіональних військових конфліктів, ці процеси через попередню надексплуатацію природних і людських ресурсів різними типами тоталітаризму вимагатимуть величезних жертв і неминуче будуть вкрай болючими і драматичними. Але іншого шляху не має. Унаслідок відвертого просідання нинішнього глобалістського проекту під вагою власної неефективності, єдиною панацеєю, яка дає хоч якийсь шанс уникнути смертельною загрози, катастрофи, що сьогодні нависла над всім світом, є національне відродження не тільки в Україні, а й у будь-якій країни, і передусім у державах-лідерах. Тому необхідно докорінно переглянути традиційні оцінки тих етнонаціональних процесів, які сьогодні відбуваються в США, Європі, Японії.

Повертаючись до нашого «європейського вибору» і «шляху на Захід», слід визнати: на превеликий жаль, протягом всього періоду існування попри нескінченні гасла щодо неподільності, соборності, самостійності та незалежності української держави Україна насправді втрачала і продовжує втрачати останні залишки свого економічного і політичного суверенітету, демонструючи при цьому повну залежність він антинаціональних сил як Сходу, так і Заходу. Не випадково основні пункти «антикризової програми» прем’єра Гройсмана – гідного продовжувача справи Яценюка, – реалізація якої планується найближчим часом, «дивовижним чином» збігаються з вимогами останнього меморандуму МВФ. А так звані експерти й аналітики безупинно волають в українських ЗМІ про неможливість оголошення воєнних дій з Росією замість химеричної АТО тому, що МВФ відмовить Україні в черговій жалюгідній траншевій подачці. Та ще й під продаж унікального стратегічного, перед обличчям уже найближчого катастрофічного майбутнього, активу – української землі.

 І це за умови, що лідери західного демократичного світу неодноразово заявляли, що ми буцімто є форпостом Європи і Заходу в боротьбі з російською ядерною загрозою та, не дивлячись на те, що Україна вже пожертвувала тисячами життів своїх молодих патріотів.

Це не може не викликати розчарування і навіть зневаги по відношенню до нас з боку наших східноєвропейських сусідів, які виходять з того, що ми все одно приречені на статус геополітично-криміналізованої зони. Що не може не відновлювати у найбільш етноцентрично орієнтованих сил здавалося б забуті територіальні претензії.

P.S. Пригадую, як кілька років тому закінчив свою статтю, присвячену дослідженню проблеми співвідношення націоналізму і глобалізму гаслом «патріоти всіх країн єднайтесь!», протиставленим сформульованому в знаменитому «Маніфесті комуністичної партії» – «пролетарі всіх країн єднайтесь» (сьогодні пролетаріату в класичному сенсі залишилось обмаль, а буржуазія, стосовно якої Маркс і Енгельс зазначали, що вона вже давно об’єдналась проти робітників, з погляду знаменитої веберівської протестантської етики, вже стала антибуржуазною паразитичною плутократією). Пізніше я дізнався, що це гасло вже використовував Ж.-М. Ле Пен. І хоча категорично не поділяю деяких його дійсно неконструктивних праворадикальних ідей з расистським забарвленням і, тим більше, заснованих на путінських фінансових подачках проросійських висловлювань його доньки, саме це гасло продовжую вважати доленосним.

 Адже праві рухи зростатимуть у Європі й світі з залізною історичною необхідністю не внаслідок зміни руху так званої політичної гойдалки від лібералізму до націоналізму, а через дуже складні системні процеси, описані вище. І від того, чи зможе ця тенденція набути конструктивних форм, не відкидаючи глобалізм, а синтезуючись з ним, залежить, чи буде у людства майбутнє.

Література і джерела:

1. Захваченный город Мальме: Где же ты, «златовласая девчонка»? – http://newrezume.org/news/2017-03-26-20185.

2. Большая Европа. Идеи, реальность, перспективы. – М.: «Весь мир», 2014. – С.157.

3. Там само. – С.148.

4. Там само. – С.151.

5. Зажили по-новому: как обнищали украинцы за три года. – https:// realist.online/article/zazhili-po-novomu-kak-izmenilis-dohody-ukraincev-za-tri-goda

6. Коли еміграція стає евакуацією. – https://www.radiosvoboda.org/a/28101857.html

7. Безопасность Европы. - М.: Весь мир, 2011. - С. 408.

8. Большая Европа. Идеи, реальность, перспективы. – М.: «Весь мир», 2014. – С.148.

9. Известные врачи и журналисты бьют тревогу: Это геноцид украинской нации! Ужасающая статистика которая сравнима с… – ushhaya-statistika-kotoraya-sravnima-s/.

10. Кулик В. О сексе в Японии. – https://www.facebook.com/vitalii.kulik/posts/1477060875678186.

11. Шморгун О. Перша світова війна: причини і наслідки у геостратегічному вимірі. – https://yadi.sk/i/vAcFm80EsqbHa

12. Шморгун О. На війні як на війні – 2. – http://hvylya.net/analytics/history/na-viyni-yak-na-viyni-2.html

13. Долг развивающихся стран вырос на $1,6 трлн до $62 трлн в 2015 году. – http://www.vedomosti.ru/economics/articles/2016/03/18/634108-dolg-razvivayuschihsya-stran

14. Скрыльников П. Американский орел возьмет под крыло атеистов. –http://www.ng.ru/problems/2017-01-18/13_413_orel.html

15. Франция. В поисках новых путей. – М.: Издательство «Весь мир», 2007. – С.26.

16. Питер Померанцев. Как Путин стал Че Геварой правых. –http://inosmi.ru/social/20161107/238146617.html

17. Шморгун О. Досягнення національної єдності: французька модель. – http://www.kontrast.org.ua/news/2483.html

18. ШОК! Стала известна настоящая «цена» транша МВФ для Украины. Это уже слишком…

19. Шморгун О. Елітарний вимір демократії: проблема авторитарного лідерства // Еліта: витоки, сутність, перспектива. – К.: Т-во «Знання» України, 2011. – С. 343-414.

 Олександр Шморгун -провідний науковий співробітник

ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»