Верховна рада чи верховна зрада?

Про всі ці небезпеки колегіальних законодавчих зборів, особливо за ситуації кризи і занепаду, писали видатні мислителі з протилежних політико-ідеологічних таборів, у діапазоні від консервативного до ліберального полюсів політичної думки, зокрема Е. Берк, С.-Дж. Г. Болінгброк, Т. Джефферсон, А. де Токвіль, Дж. Медісон, Дж. Стюарт Міль, Б. Констан, а також видатні теоретики політичної соціології Макіавеллі, Т. Гоббс, Ж. Боден, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Т. Карлейль, М. Вебер, К.Шміт.

Ці самі критичні зауваги неодноразово повторювали такі видатні патріотично налаштовані політичні діячі сучасності, як Теодор та Франклін Рузвельти, У. Черчілль, Ш. де Голль, зазначаючи, що безвідповідальність – системна вада парламентського «партійного феодалізму», а також видатні українські політичні мислителі, зокрема М. Сціборський та В. Липинський.

Утім, уже за часів Аристотеля було відомо, що послідовно колегіальний устрій і механізм прийняття рішень не тільки не позбавляє від небезпеки виникнення тіньової тиранії, яка приховується за фасадом демократичної процедури ухвалення відповідальних рішень. Адже що більші чисельно законодавчі збори, то легше ними маніпулювати, перетворюючі демократію на охлократію – владу натовпу, за фасадом якого переховуються справжні ляльководи. Саме тому у своїй геніальній «Політиці» цей античний мислитель зазначав: «Гранична демократія — та сама тиранія».

Що ж до техніки перетворення парламентської республіки на парламентську тиранію за допомогою маніпуляцій з конституційними повноваженнями, то вона, хоч би як це дивно, прекрасно відпрацьована в межах саме європейської історико-політичної традиції. Витоки подібного до нашого «парламентаризму» можна знайти в плутократично клановій італійській Республіці дожів (яку ліберальні російські політологи свого часу порівнювали з системою єльцинської «семибанкірщини»). А також у стюартівському та бурбонівському парламентському монархізмі реакційно-реставраційного типу (включаючи також продажну французьку Директорію), в яких також відверто домінував спекулятивний капітал.

Зовсім не дивно й те, що неофіційна назва Третьої французької республіки, що виникла на етапі перетворенням Франції на стагнаційну «країну-рантьє» з сильним паразитично-фінансовим олігархічним компонентом – «республіка трьохсот сімей». Саме ця форма парламентської демократії виявилась абсолютно нездатною спочатку попередити гітлерівську агресію, а потім дати їй гідну відсіч.

У наш час українським вигадникам квазіпарламентських республік може правити за взірець, наприклад, Основний Закон Туреччини, згідно з яким фактично всевладний Президент Республіки обирається терміном на сім років Великими Національними Зборами Туреччини (550 осіб) зі складу цього ж органу. Також за Конституцією Індонезії, згідно з якою главою держави з практично диктаторськими повноваженнями стає особа, обрана Народним Консультативним Конгресом, що складається з 1000 осіб, половину яких призначає все той же Президент. Як відомо, цей варіант «демократії» дуже швидко переріс у режим «демократії, що спрямовується» (зараз популярний термін – «керована демократія») на чолі з фактично довічним всевладним «абсолютистським президентом» Сукарно, парламент за якого за радянським взірцем став кишеньковим.

Що ж до українських історичних реалій, то саме в цьому ж напрямку з самого початку замислювалась і конституційні поправки прибічниками Л. Кучми, який на думку багатьох опозиційних політиків та аналітиків, крім всього іншого  за рахунок змін до Основного Закону, прагнув розпочати новий цикл свого правління. Адже на початках «політреформи» було продавлено в так званому режимі відкритого голосування, тобто буквально обома руками «за» [4] саме варіант парламентського обрання Президента практично з тими повноваженнями, які має за чинного варіанту українського Основного Закону Президент, обраний всенародним голосуванням у два тури [5].

Як відомо, Ю. Тимошенко на своєму недавньому грандіозному форумі, який фактично став початком президентської передвиборчої кампанії, оголосивши за аналогією з рузвельтівським «Новим курсом» свій «Новий курс», серед інших пропозицій радикального переустрою держави також запропонувала створити в Україні парламентську республіку канцлерського типу (сама по собі ця ідея не оригінальна: про необхідність впровадження так званого українського канцлерства розводився ще на початку двохтисяних О. Мороз).

Але задовго до нинішніх конституційних новацій та сама Ю. Тимошенко разом з Партією регіонів взяла участь у розробці проекту Конституції, який отримав назву «Конституція Тимошенко-Януковича» [6]. Йдеться про перехід до парламентської республіки особливого типу. Адже в цьому варіанті конституційних змін передусім вражає величезний обсяг зовсім не представницьких, а саме виконавчих, навіть силових повноважень буцімто парламентського Президента. (Взагалі документ підозріло нагадує ті конституційні напрацювання, які в останню мить були скасовані завдяки Помаранчевої революції, а трохи пізніше все ж таки значною мірою прийняті, хоча і зі збереженням положення про всенародне обрання Президента; внаслідок чого і з’явився нинішній конституційний монстр).

Отже, згідно статті 106, за варіантом конституційних змін Тимошенко-Януковича, Президентом України стає особа, яка отримала дві третини голосів народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Не дивлячись на обрання в закритому режимі, на плечі цього політичного актора (з наголосом на першій літері) лягає величезний тягар повноважень: він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держав, а також представляє її у міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України; призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України.

А головне Президент, що не отримав належного представництва, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, призначає на посади та звільняє з посад за поданням міністра оборони України начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України, командувача Сухопутних військ Збройних Сил України, командувача Повітряних Сил Збройних Сил України, командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України; вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Національного банку України, Голови Державної судової адміністрації України.

Також кулуарно обраний «символ держави» очолює Раду національної безпеки і оборони України, скликає її засідання та вводить в дію її рішення; вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України, Голови Державної судової адміністрації України; призначає на посаду та звільняє з посади Голову Служби безпеки України; призначає на посади та звільняє з посад заступників Голови Служби безпеки України, керівників підрозділів центрального управління та керівників обласних управлінь Служби безпеки України; на виконання рішення очолюваної ним же Ради національної безпеки і оборони України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та в разі збройної агресії проти України про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань (?!).

Але й це ще не все. На виконання рішення очолюваної ним же Ради національної безпеки і оборони України, він же проголошує загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі небезпеки державній незалежності України; оголошує про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України. Також «главкомверх» нової генерації призначає на посади та звільняє з посад Голову Служби зовнішньої розвідки України та його заступників; призначає на посади та звільняє з посад Голову Державної прикордонної служби України та його заступників.

А ще він має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. До цього потрібно додати ще й велику кількість повноважень здійснювати кадрові призначення частини складу багатьох важливих державних інституцій.

Очевидно, що подібні повноваження має не кожний глава держави, обраний всенародно, а значить цілком імовірною є узурпації влади під прикриттям парламентської овечої шкури. Тому не випадково ще у 2009 році деякі експерти оцінювали цей «проект» як «конституцію державної зради» [7].

Дуже небезпечно й те, що явна спадковість з цими ж ідеями простежується у варіанті «парламентаризму», нещодавно запропонованому в документі під назвою «Основа Конституції України» політичним наступником Партії Регіонів – «Опозиційним блоком». У ньому пропонується перехід саме до «парламентської форми правління», яка «виключає будь-які політичні кризи на ґрунті протистояння президента, Кабінету Міністрів та Парламенту», та будь-які спроби узурпації влади» [8].

Водночас, парламентський Президент, якого за цією «конституцією» обирає національна Асамблея, що складається з Палати представників та Палати депутатів, знов-таки є верховним головнокомандувачем і зберігає право законодавчої ініціативи. До того ж його висування можливе не тільки депутатами чи фракцією, а й шляхом самовисування, для чого потрібно зібрати підписи 500 тисяч громадян.

За цим проектом велика роль відводиться «місцевим та всеукраїнським референдумам», а верхня, чисельно обмежена до 35 членів, Палата представників чомусь не тільки затверджує та підписує закони, прийняті Палатою депутатів, не тільки ратифікує міжнародні договори і угоди, а й затверджує повний склад виборчої комісії, а головне приймає воєнну доктрину, призначає глав служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Національного антикорупційного бюро і навіть розпускає палату депутатів, якщо протягом місяця не сформовано Кабінет міністрів України чи не затверджено Державний бюджет України.

Враховуючи ж заяву від ОПБ Б. Колеснікова про те, що за запропонованим ним проектом функції Кабінету Міністрів будуть достатньо обмежені, оскільки в основу нової Конституції буде покладено децентралізацію [9], а Палата депутатів, обрана на пропорційних засадах, буде надто малочисельною для організації ефективної опозиції (150 осіб), вимальовується прозора схема: Верхня палата представників, обраних «з місць», за посилення фрагментаризації території формально «унітарної держави» та наростаючого сепаратизму, розпускає палату депутатів, розв’язуючи руки клановому диктатору, що керує збройними силами та силовими структурами…

На жаль, такому сценарію не стане на заваді і так звана децентралізація, якою П. Порошенко за жодних обставин не збирається поступатись, оскільки вважає ці нововведення своїм дітищем і мало не головним здобутком своєї президентської каденції [10]. Згідно його промови, виголошеної на ХIV Українському муніципальному форумі в Києві 18 червня цього року, проведені «реформи» є панацеєю від федералізації та сепаратизму. Але в дійсності, спираючись на свого часу вщент розкритиковану ідеологію попередньої «адміністративно-територіальної реформи», «децентралізація» пішла шляхом створення нехай і місцевої, алесаме централізації повноважень і ресурсів через організацію ще одного екзотичного винаходу – так званих Об’єднаних Територіальних Громад (ООД), середня чисельність яких дорівнює приблизно 10000 осіб. На наш погляд, такий підхід не має нічого спільного з ефективною реформою місцевого самоврядування , тим більше, з розвитком традицій українського громадівства як обов’язкової передумови формування модерної політичної нації (територіальна комуна, побудована на міжособистісних стосунках її членів – основа західної демократії, що забезпечує формування влади «знизу – нагору», а не навпаки, як це прийнято в тоталітарних та імперських режимах).

Залишається тільки висловити подив, що обидва вищеописані проекти «парламентської республіки» нещодавно були позитивно оцінені відомим, здавалося б, українським політологом К. Бондаренком, який зазначив, що, мовляв, парламентська республіка цілком прийнятна для України навіть у стані розрухи і війни [11].

Виходячи з попереднього аналізу, стає цілком зрозуміло чому більшість російських політиків і політтехнологів схвально ставилися до процесів парламентаризації України ще на початках нашої «політреформи», перебіг якої активно обговорювали. Зокрема в матеріалах спільного українсько-російського круглого столу з вельми символічною назвою «Яка Україна потрібна Росії», організованого редакцією російської «Независимой газеты» за сприяння Державної Думи, що відбувся в розпалі українських політрефоматорських баталій 25 квітня 2001 року. Цікаво, що в цьому обговоренні активну участь узяв відомий політрук Л. Кучми М. Погребінський.

Тоді відомий своїм антиукраїнством директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін з граничною відвертістю говорив: «Висловлюючись цинічно, Росії зовсім не потрібний сильний український президент, сильна Україна. Це зовсім очевидно. Нам взагалі не потрібна президентська влада в Україні, буде краще, якщо це буде парламентська республіка. …Наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна була потужною державою, з якою ми повинні були б рахуватися... Відповідно Росії зовсім не потрібний сильний, далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України. Навіщо він їй? Щоб диктував свою волю в складних обставинах сьогоднішнього життя?»[12].

Проміжні висновки

Проведений аналіз свідчить: будь-які спроби парламентаризації української влади за нинішнього, фактично воєнного, стану та анексії частини території України, на практиці будуть нічим іншим, як конституційним оформленням протекторатного статусу нашої країни.

Але в даному тексті не має відповіді на декілька важливих, якщо не доленосних запитань: яка модель політичного устрою є найбільш оптимальною для України в тому стані чергової Руїни, в якому вона перебуває? (І принагідно, чому нещодавня пропозиція Ю. Тимошенко за парламентської форми правління запровадити канцлерівський тип виконавчої влади, навіть якщо це не буле черговою конституційною підробкою, не є тим рішенням, яке дозволить підвищити потенціал антикризової ефективності української влади).

Які реальні інституціональні зміни та виборчі процедури максимально сприятимуть появі на політичному полі нашої держави політиків, які за своїми моральними та професійними якостями будуть здатні реально боротись за порятунок нашої Батьківщини?

Нарешті, хто і яким чином повинен запровадити ці, насправді, більш ніж нагальні нововведення в український Основний Закон?

Відповіді на ці, і низку інших важливих питань, в наступних авторських публікаціях.

Література та джерела:

1. Шморгун О. Політична реформа: швидше – не значить краще. Спроба полеміки з парламентаріями, які прагнуть змінити Конституцію тут і одразу // Україна молода. – 2004, №217, 18 грудня 2004 року.

2. Яценюк А. «Конституція: давайте почнемо предметну дискусію» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://censor.net.ua/blogs/3073929/konstitutsya_davayite_pochnemo_predmetnu_diskusyu.

3. Шморгун О. Неконституційні зміни до Конституції: повернення до панування подвійного права? // Україна молода. – 2004, №237. – С.4.

4. Зміни до Конституції ухвалено підняттям рук. Опозиція обіцяє не припиняти блокаду. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/news/2003/12/24/2997162/

5. Проект Медведчука можуть підтримати більшовики, КПУ і СПУ... теоретично. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/news/2003/12/22/2997127/

6. Конституция Тимошенко-Януковича. Документ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2009/06/4/4488241/

7. Палий А. Конституция (констатация) государственной измены? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2009/06/9/4488912/

8. Основы Конституции Украины. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://opposition.org.ua/osnovi-konstituci-ukrani.html/

http://opposition.org.ua/news/boris-kolesnikov-konstituciya-vid-opozicijnogo-uryadu-proponue-absolyutno-novu-sistemu-vladi.html

9. Борис Колесников: Конституция от Оппозиционного правительства предлагает абсолютно новую систему власти. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://opposition.org.ua/news/boris-kolesnikov-konstituciya-vid-opozicijnogo-uryadu-proponue-absolyutno-novu-sistemu-vladi.html

10. Порошенко: Пока я президент, не допущу ревизии децентрализации. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/rus/news/2018/06/18/7183717/

11. Константин Бондаренко: Осенью украинская власть предпримет истерическую попытку сохраниться. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=XZdxkuhYqUI

12. Какая Украина нужна России. Новые межгосударственные отношения предполагают в первую очередь прагматический подход // Независимая газета. – 06 (39), 27 июня2001 г. – С.14.

Олександр ШМОРГУН,

політолог, кандидат філософських наук, доцент,

провідний науковий співробітник

ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»

http://hvylya.net/analytics/politics/osnovniy-zakon-garantiya-zakonnosti-chi-osnova-bezzakonnya.html