Режисери апокаліпсису

Тема очікування розпаду демократичної коаліції, непереборних суперечок між Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко стала провідною в українському інформаційному просторі. Цьому присвячено основний час чи не всіх випусків теленовин та цілі шпальти газет. Хоч би що зробили чи навіть висловили Президент або прем’єр-міністр, а все розглядається лише під кутом зору їхнього нібито близького розриву.

А як розглядати не виходить – згодиться заголовок. «Тимошенко зізналася у даному в Брюсселі інтерв’ю, що її стосунки з Президентом перебувають на межі холодної війни», – десь таким був заголовок матеріалу про відвідини прем’єром бельгійської столиці в одному з найавторитетніших інтернет-видань. Притому з тексту матеріалу цей висновок аж ніяк не випливав.

От, наприклад, 29 січня протягом цілого дня 1-й канал Національного радіо починав кожен випуск новин з повідомлення у стилі «від радянського інформбюро»: Президент поводиться з прем’єр-міністром «аж до непристойного», «Ющенко нарощує тиск», «Президент чекає якогось кроку з боку Тимошенко, щоб нарешті розвалити цю коаліцію. Ющенко демонструє, хто в домі господар», «Тимошенко, попри природну реакцію відповісти, демонструє витримку», «Допоки прем’єр терпітиме, ніхто, окрім неї самої, не знає».

Чия ж це думка лунала, чий висновок? Хто ж це так уболіває за долю демократичної коаліції? Хто так захищає ображену Юлію Тимошенко? Виявляється, Михайло Погребінський, політолог. Треба додати: політолог з вельми специфічною репутацією.

Наступного дня те саме Національне радіо як найважливішу новину передавало слова одного відомого політика, просякнуті співчуттям до Президента у його нелегкій боротьбі проти прем’єра. Хто ж так палко підтримує Ющенка, хто готовий підставити йому своє дружнє плече? А це Нестор Шуфрич – той самий, який раніше висловлювався на адресу Ющенка тільки украй зневажливо, й ніяк інакше.

Пан Погребінський був головним ньюзмейкером у випусках новин державного радіо і 1 лютого, коли чергове «повідомлення інформбюро» про всеосяжну користь для України, яку принесе буцімто вже визначена коаліція між БЮТ та Партією регіонів, знову виявилося його приватною думкою.

У повідомленнях ЗМІ тільки й лунає: Ющенко щосили прагне усунення Тимошенко, щосили перешкоджає її діяльності. То Раїсу Богатирьову секретарем РНБОУ призначив – щоб вона не давала працювати Тимошенко. То координаційну раду міністрів від НУ– НС запровадив – щоб вони не виконували розпоряджень Тимошенко й зводили всі її зусилля нанівець. То про кредитування будівництва житла мову завів – щоб вирвати цей потужний козир з рук Юлії Володимирівни. То голову правління Ощадбанку хоче усунути – теж щоб Тимошенко накапостити.

Чи є всі ці пояснення правдоподібними? Так, є. Чи є вони єдино правдоподібними, й, окрім них, жодних інших пояснень бути не може? Ні, аж ніяк. Призначення Богатирьової? Можливо, Президент прагне «розтрусити» Партію регіонів, може, навіть плекає мету, щоб до наступних виборів Схід та Південь підійшли, маючи не одну монолітну й монопольну партію, а хоча б дві. Хай навіть обидві виступатимуть за союз із Росією та офіційну двомовність, але при цьому хай одна з них робила б це в більш-менш цивілізований, демократичний спосіб: тоталітарній однопартійності південно-східної половини України однаково було б покладено край. Хоч би як там було, а жодна реальна дія Богатирьової не фігурує у пресі як така, що вочевидь суперечила б діям прем’єр-міністра. Можливо, до речі, й деякі інші дії Президента мають на меті те саме – покласти край монополії нинішнього керівництва ПР на голоси Півдня та Сходу.

Координаційна рада міністрів від НУ– НС? Узагалі-то це є звичною практикою у коаліційних урядах демократичних держав. Кредитування житла? Але розробити його програму доручено міністрові фінансів, що є підлеглим та підзвітним Тимошенко; про якісь «обхідні маневри» не йдеться. Претензії до голови правління банку? Вони полягають у недобросовісному сприянні Партії регіонів, але аж ніяк не БЮТ. Чи не до кожної подібної сенсації можна знайти отаке от спокійне пояснення, що є вельми ймовірним.

От тільки у ЗМІ нічого подібного не трапляється. Нецікаво це, ніяких сенсацій у тому немає. Чи помітили ви, що в наймасовіших ЗМІ практично неможливо знайти об’єктивний аналіз чи хоча б об’єктивні коментарі дій та намірів провідних політиків? Усе, що вони роблять та кажуть, а ще більше те, що їм приписують, зводиться до однієї-єдиної мотивації: до перспективи президентських виборів, до взаємних розбірок. «Нинішні керівники України тільки й роблять, що з’ясовують стосунки, про Україну вони не дбають. На відміну від Партії регіонів», – до такого висновку спонукають аудиторію навіть ті ЗМІ, що мають (мали?) стійку репутацію «помаранчевих».

Наші ЗМІ ще з кучмістських часів звикли висвітлювати політичні події за канонами світської хроніки: все, що виходить за межі скандалу та базарного з’ясування стосунків, вважається нецікавим, таким, що не привабить глядача – слухача – читача. Тож саме під кутом зору з’ясування стосунків наші медіа й прагнуть подати суспільству геть усе, що відбувається. З одного боку, це веде до суспільної зневіри: мовляв, усі політики однакові, всі вони обстоюють лише вузькокорисливі інтереси, й такого політика, який дбав би про Україну, просто не може бути, за визначенням. В усьому цьому легко прочитується майже неприхований висновок: голосуйте за Партію регіонів!

З іншого боку, самі ЗМІ стають легким об’єктом маніпулювання: їм просто треба підкидати щось смажене, що вони з радістю ковтатимуть. Кого ці ЗМІ найбільше нагадують – то це туземця, якому повсякчас показують дешеві яскраві цяцьки, а він на радощах і робить усе, що від нього хочуть.

То хто ж приводить у дію залаштункові механізми тієї потужної пропагандистської кампанії, свідками якої ми є? Віктор Ющенко, який прагне позбутися в особі Юлії Тимошенко потужного конкурента на майбутніх президентських виборах? Юлія Тимошенко, яка прагне якомога більше розхитати репутацію Ющенка, щоб на майбутніх президентських виборах не мати конкурента в його особі? Демонічний Віктор Балога, який прагне казна-чого – адже ані президентство, ані прем’єрство йому за будь-яких розкладів не світить? Усі ці припущення можуть мати під собою реальне підґрунтя – от тільки надто вже сильно чути голос шуфричів та погребінських. Надто вже виділяються на загальному тлі ЗМІ, чий зв’язок з Партією регіонів не викликає сумнівів. Надто вже очевидним є «випадковий» збіг: ЗМІ пророкують розпад коаліції на початку весни – саме тоді, коли Віктор Янукович, залишаючи посаду прем’єра, обіцяв «викинути демократичну коаліцію на смітник». Мета опозиції видається очевидною, точніше, три переплетені між собою мети.

Найперше – роздмухати суперечності між Ющенком та Тимошенко, як і всередині демократичної коаліції, спровокувати неадекватну, гіпертрофовану реакцію Президента й прем’єра на вчинки та висловлювання один одного, не дати їм тверезо і спокійно обміркувати, обговорити ці суперечності та дійти згоди. Створити конфліктний фон їхніх стосунків, змусити їх жити у конфліктній атмосфері. За такої ситуації рано чи пізно в когось – неважливо, чи то в Президента, чи то в прем’єр-міністра – здадуть нерви, й станеться вибух. Той самий Погребінський, не криючись, спонукає Тимошенко до різких дій, прямим текстом підказує їй щосили грюкнути дверима.

Інша мета – довести, що коаліція БЮТ та НУ – НС приречена на сварки й дріб’язкові з’ясування стосунків, що вона недієздатна; що Партія регіонів при владі – то порядок, тоді як її відсутність при владі – то гарантований безлад. Теза про нездатність НУ – НС та БЮТ до співпраці була однією з провідних тез передвиборчої агітації Партії регіонів. Теза про «порядок» була й є провідною тезою регіонівської пропаганди завжди. Узагалі-то порядок – то надто багатозначне слово, яке не має чіткого політологічного визначення; з одного боку, кожен розуміє його по-своєму, з іншого – за будь-якої ситуації неможливо об’єктивно визначити, чи є це «порядок», чи не є. Тим не менше нині стосунки між Президентом та прем’єром суспільство сприймає як очевидну відсутність порядку. Сприймає саме так, як ці стосунки йому подають.

Нарешті, ще одна мета – довести потребу широкої коаліції й показати, ніби Президент у цьому питанні є союзником Партії регіонів. (Після відомого висловлювання у Брюсселі таким союзником раптом стала Тимошенко.) Тактика ця не є новою, свої вимоги широкої коаліції Партія регіонів завжди підкріплювала «авторитетною думкою Президента», потім щоразу з’ясовувалося, що справжня думка Ющенка є зовсім іншою – але, як то кажуть, крапля й камінь точить.

Тож в українському медіапросторі водночас існують два образи Віктора Ющенка. То він слабкий, занадто м’який та пасивний керівник, органічно не здатний на реалізацію своїх намірів, яким крутить, як хоче, глава його Секретаріату, то вправний інтриган та жорсткий диктатор. То – крайній націоналіст, ледь не бандерівець, відстоювач інтересів Західної України, а то людина, що тільки й прагне, аби Україною керували вихідці з Донбасу. То – агент Вашингтону та Брюсселю, то борець з агентом Вашингтону та Брюсселю Юлією Тимошенко. То він – людина, яку не цікавить ніщо, окрім бджіл та трипільських черепків, то запеклий кар’єрист, що віддасть душу дияволові, аби тільки не втратити владу. (Мабуть, двоє парламентських виборів, що відбулися за його президентства й були-таки вільними, а його політична сила на обох аж ніяк не перемагала, ні про що не свідчать.) Складається враження, ніби в Україні існують двоє політиків на ім’я Віктор Ющенко, які є між собою непримиренними антиподами.

Усе нібито правильно, усе нібито ймовірно. От тільки за такого розкладу не знаходить відповіді одне простеньке запитання: навіщо було Вікторові Ющенку ставити на кін свою репутацію та своє політичне майбутнє, докладаючи стільки зусиль задля розпуску Верховної Ради, якщо тепер він прагне повернення до того самого, що було до розпуску? Невже ж не зрозуміло (зокрема йому самому), що така поведінка поставила б таки хрест на будь-яких його політичних перспективах? Не знаходить, до речі, відповіді й інше запитання: якщо Балога такий усесильний і до того ж має симпатії до широкої коаліції та Партії регіонів, чого ж він не перешкодив достроковим парламентським виборам?

Чого, власне, ми всі від коаліції хочемо? Щоб усі депутати та міністри від неї разом з Президентом та прем’єром повсякчас обнімалися та цілувалися? Пили на брудершафт з ранку до вечора? Мабуть, вимагати від них дружніх чи приятельських стосунків – то все ж занадто. Достатньо, щоб ці стосунки були колегіальними. А колегіальні стосунки передбачають і розбіжність думок, і тертя, й суперництво, й навіть конфлікти. Головне, щоб усе це не заходило надто далеко й розв’язувалося в пристойний спосіб. Повне однодумство – то, даруйте, від лукавого. То хай буде в комуністів чи регіоналів – там, де є один командир, а всі решта – виконавці, чиєї думки ніхто не питає. Чи, може, ми хочемо, щоб коаліція БЮТ та НУ – НС перетворилася на повну подобу сумнозвісної «антикризової коаліції»? Хочемо Партії регіонів, тільки «хорошої»?

Моментами істини могли б бути виступи та голосування у Верховній Раді. Якби вони відбувалися, було б неозброєним оком видно: розпадається коаліція чи ні, є суперечки між Президентом та прем’єром непримиренними чи вони є просто робочими моментами, які не можуть не виникати у співробітництві двох самостійних, самодостатніх постатей? От тільки роботу Верховної Ради заблоковано зусиллями тієї ж Партії регіонів. Погребінські можуть тепер казати що завгодно: ані доказів, ані спростувань «теорії змови Президента проти прем’єра» суспільство не має. Тож іноді й спадає на думку, що блокування роботи Верховної Ради є одним з необхідних пунктів ретельно розробленої стратегії повернення до влади нинішньої опозиції. Усі пам’ятають промову Віктора Януковича, коли він залишав посаду прем’єра. Це було неприховане оголошення війни та відверта погроза: будь-якій владі, в котрій не буде Партії регіонів, спокійно працювати не дадуть. Тож сьогодні ми є свідками потужної спецоперації, на яку кинуто всі сили. Де її розроблено – у Києві, Донецьку чи Москві, не так уже й важливо. Головне, що спецоперація ця видається дуже ретельно прорахованою й спланованою. Партія регіонів перейшла до інформаційного терору всеукраїнських масштабів.

Оцінки політологів – мовляв, Партія регіонів приречена на занепад чи навіть розпад, бо Рінат Ахметов як бізнесмен не може дозволити собі бути в опозиції, видаються надто оптимістичними. Воно, звісно, добре – бути долученим до влади (лідери якої час від часу все ж повторюють, що хочуть раз і назавжди відділити владу від бізнесу), бути одним з багатьох таких самих, як він, «акул бізнесу», що притулилися біля влади, але чи задовольнить Ахметова така роль? Чи не простіше припустити, що він докладатиме надзусиль, аби повернути собі всю повноту влади над усією Україною – принаймні, за умов, коли перевага БЮТ та НУ – НС видається нестійкою, як не примарною?

Багато було висловлено й написано про те, що керівники держави мусили б дослухатися до громадської думки та до думки експертів. Сьогодні хочеться слідом за професором Преображенським порадити й Президентові, й прем’єрові: не читайте радянських газет. І додати: не дивіться радянського телебачення. Так, саме радянських – бо надто в багатьох ЗМІ пропаганда остаточно з’їла інформацію. Хай навіть цю пропаганду упаковано в обгортку сенсацій та гарячих фактів. А ще хотілося б, щоб лідери, депутати та міністри не так довірливо трусили внутрішньокоаліційну білизну перед телекамерами. Регіонали, які не сприймають демократію як таку, будь-які прояви розбіжності думок, плюралізму, відкритості з боку влади тлумачитимуть однозначно: безлад, чвари, розпад. А ЗМІ, що полюють на сенсаційність, охоче їхнє тлумачення тиражуватимуть. Тож якщо демократичні сили хочуть не програти (не програти Україну!), їм треба не так уже й багато. Усього лише – не піддаватися, не давати собою грати.

http://www.svoboda.com.ua/?Lev=archive&Id=3872