Україна – Крим – Росія

Тисячоліттями різні народи приходили на територію Криму і будували, будували, будували. У давні часи Крим став перлиною античної цивілізації.

Мені було вже 56 років, коли я вперше відвідав Крим як пацієнт одного із санаторіїв. Я почувався зле. Вранішня зарядка, басейн, настільний теніс до обіду. Рюкзак на плечі і пішки світ за очі – після обіду. Пішохідні прогулянки поступово досягли 15 кілометрів на день. Пішки обійшовши Велику Ялту, я почав використовувати маршрутний транспорт для поїздок за сотні кілометрів від санаторію. Таким було моє лікування. Додому я повернувся фізично зміцнілою і позитивно налаштованою людиною. Розпочався новий етап мого життя з кращим розумінням його цінності і призначення.

Подорожуючи Кримом я звернув увагу на вбогість його культурних пам'яток старовини, хоча серед інших земель України саме Крим мав би найбільше пишатись своїм минулим. Старовинні грецькі міста-колонії, що з'явились тут задовго до початку нової ери, славне Боспорське царство, могутнє Кримське ханство. Де те, що мало б від них залишитись? Від Херсонесу – найбільшого з багатьох грецьких міст-колоній, де Київський князь Володимир, що хрестив Русь, сам прийняв хрещення від грецьких церковних ієрархів, лишились лише розкопані в останні десятиліття фундаменти будівель, хоча і вони справляли сильне враження. В колишній столиці Кримського ханства – Бахчисараї про минулі часи нагадує лише ханський палац. І жодної іншої споруди давніх часів. За свідченням мого студента, що родом з Керчі, у столиці Боспорського царства – Керчі про славне минуле не нагадує ніщо. Правда є там гора, що зветься горою Митридата – іменем найславетнішого з царів Боспорського царства, усіяна дрібними уламками кераміки і будівельного каміння.

Часи класичної російської імперії краще відобразились у пам'ятках архітектури. Правда, архітектурних шедеврів серед них немає, але в певній мірі вони компенсують враження від убогих забудов радянських часів.

Відповідь на питання, куди ділись пам'ятники стародавнього Криму, я з найшов у Біблії сучасного українця. Це Юрій Липа: «Всеукраїнська трилогія. – Том 1. – Призначення України»: Ось москаль приходить до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами. І далі він наводить спогади очевидця – професора Кембріджського університету Е.Д. Клерка (Clark):

«Руїни Херсонеса ще були тривалі, і скрізь були навіть двері. Як лише прийшов москаль, все зразу було зруйновано. Ці варвари зайнялись своїм улюбленим заняттям – плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише дотягнулись і що свідчило б до висвітлення старовинної історії країни.

Ось приходять до Бахчисарая, де були не лише арабсько-татарські, але й готські, еллінські й руські (старокиївські) будівлі. Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було поділене на багато частин: грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не залишивши каменя на камені.

У Керчі, місті Митридата Великого, Карфагені Евксинського моря, повного пам'яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе. В Керчі, зрівнявши з землею п'ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків.

Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам'яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зоставили б і корінця, який би показував, де було це місто. Порівняно з росіянами навіть турки видаються освіченими і культурними».

Далі знову Юрій Липа. Росіяни мусили це робити. Адже століття і тисячоліття дивилися на них з презирством з тих храмів, веж і будівель. Адже ж підбиті чи сфедеровані народи знаходили б у тих пам'ятках віру в себе, у свою власну велич і передусім у свою індивідуальність, у красу власного органічного життя. І це було небезпечно для російської імперії, для її механістичності.

А що залишилося від Хаджибею, а що залишилося від Ізмаїлу. Скрізь те саме. Білгород-Дністровська фортеця вціліла лише через те, що занадто пізно потрапила до складу російської імперії. А де могили наших гетьманів? І чому старовинні фортеці і храми вціліли лише на землях Західної України, що входили до складу Австрійської імперії або Польської держави? Російська імперія воліла починати відлік часу на завойованих землях від того моменту, коли туди вперше ступав чобіт російського солдата. Такою була ця унікальна і вкрай небезпечна імперія.

Питання про вік Одеси у науковій площині давно вирішене і не викликає наукових дискусій. Це приблизно шістсот років. А чому ж Одеса і досі святкує трохи більше ніж двісті років від свого народження? Тобто не історичну дату свого народження, а політичну, залишену нам у спадок Новітньою російською імперією – Радянським Союзом. Те саме у Севастополі, вік якого слід рахувати від віку Херсонеса. Те саме по всій східній Україні.

А що сталося з населенням Криму? Тисячоліттями Крим вбирав у себе різні етнічні групи, як губка воду, нікого не випускаючи за свої меже. Таври, греки, скіфи, сармати, русини, татари – це далеко не повний перелік найголовніших народів, що прийшли і залишилися тут назавжди, ставши кримськотатарським народом. Переселення людей тисячоліттями йшло лише в бік Криму. Надто приваблива і благодатна була Кримська земля. Аж ось вперше в історії Криму напрямок міграції населення різко змінився. Причиною цих змін стали дві російсько-турецькі війни у 1768-1774 рр. та 1787-1789 рр. В ході першої з цих воєн росіяни повністю заволоділи Кримом. Від самого початку і до кінця війни активну участь у ній взяло козацтво України на боці Росії. Підсумком російсько-турецької війни 1768-1774 рр. було підписання Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р., за яким Крим оголошувався незалежним від Османської імперії. Ця війна завершилась поразкою не тільки для турецько-татарської коаліції, а й для української сторони. Після повернення запорожців з війни Запорозька Січ була оточена російськими військами (на чолі з генералом П.Текелієм, що теж поверталися з турецького фронту) та зруйнована. Скидалося на те, що щодо Криму у росіян був певний план, і незалежне українське козацтво заважало реалізації цього плану. Підтвердженням такого припущення є і той факт, що під час війни, точніше в 1780 році, у Криму були звільнені 120 тисяч українських невільників, але звільнення супроводжувалось їх примусовою депортацією з території Криму на територію материкової України.

У 1783 році Росія, порушуючи тільки що підписаний договір з Туреччиною, приєднала Крим до себе. Важко точно визначити чисельність населення Криму тих часів. Різні автори наводять різні числа. В книжці Миколи Галичанця «Наш український Крим» наводяться такі дані. У цей час на території Кримського ханства мешкало 1 мільйон 235 тисяч українців, 650 тисяч татар і 36 тисяч представників інших національностей. У тому числі на самому півострові мешкало 900 тисяч українців і 110 тисяч татар. Зауважимо, що чисельність кримського населення відновилась у зазначених числах лише на кінець двадцятого сторіччя. Депортація українців почалась у 1784 році. Саме вони були першим депортованим з території Криму народом. Російські військові загоди прочісували територію півострова, вимагаючи від мешканців українських сіл залишати півострів. Великі валки українців село за селом – хто на конях, хто на волах, хто на коровах, а хто й тягнучи за собою візки з майном посунули до Перекопу в супроводі російських солдат.

Цікаво, що разом з українцями з території Криму почалася депортація і іншого населення Криму: греків, вірмен, арабів, караїмів тощо. Це були переважно ремісники, торговці та купці.

Більше трьохсот років татари гнали полонених українців на територію півострова. Попри всі поневіряння українців, Крим став для більшості полонених новою батьківщиною. Тепер уже росіяни силоміць зганяли українців з землі, що стала для них рідною. Протягом 1784-1785 років було депортоване майже все сільське українське населення Криму. Степи, передгір'я, долини гір перетворилися в незаселені пустки, заростали бур'яном необроблені ниви, запустіли сади і виноградники. У 1786-1788 рр. депортували решту українців з міст, містечок, портів.

У 1785 році, слідом за сільським українським населенням, почалася депортація кримських татар. Татар депортували не тільки за межі Криму, а й за межі України. Їх мазанки просто спалювались. У 1786 році росіяни взялися за депортацію татар з-поза меж півострова. Це Буджацький, Єдисанський, Джамбойський, Едичкульській Улуси. Депортація татар закінчилась практично за один рік.

Замість депортованого корінного населення Криму його почали заселяти етнічними росіянами. На кінець вісімнадцятого сторіччя новітнє населення Криму вже становило понад 100 тисяч включно з солдатами і чиновниками.

Початок дев'ятнадцятого сторіччя Крим зустрів економічним занепадом. Рівень життя населення був нижчим рівня бідності. Скрізь були руїни міст і сіл та цілковите запустіння.

У таких же пропорціях міграційні процеси відбувались і на Північному Кавказі за результатами перемоги Росії у Кавказькій війні. Російська імперія завжди прагнула захопити землю, не вміючи і не бажаючи її обробляти. Місцеві мешканці їй були при цьому не потрібні. До речі, так було і у часи Новітньої російської імперії – Радянського Союзу. Мільйони українців знищувалися на батьківщині або виселялись у віддалені регіони Радянського Союзу, а на їх місце потужним потоком переселявся імперський народ. Захоплення нових територій Російською імперією – це для населення цих територій завжди була руїна цивілізаційна і етнічна.

Навіть на кінець дев'ятнадцятого сторіччя населення Криму не наблизилося до своєї чисельності за часів Кримського ханства. За першим всеросійським переписом у 1897 році на півострові мешкало лише 268 тисяч осіб. З них 130 тисяч офіційних переселенців – в першу чергу етнічних росіян. Решта – залишки корінного населення Криму, яке всіма правдами і неправдами повернулась на свою землю. Це були в першу чергу українці. Відсотковий склад населення був таким: 85% росіян, до яких зарахували всіх українців, 6% німців, 4% євреїв, 3% греків, 1.5% вірмен та 0.5% татар.

Нарешті у 1918 році постала Українська держава. Найефектніше вона виглядала за часів гетьмана Скоропадського, підтриманого всією міццю Німецької імперії. Тоді Крим був у складі Української держави.

Щоправда, тривало це менше року. Такою була доля України гетьмана Скоропадського, тісно пов'язана з долею Німеччини. Після періоду гетьманату надалі ніхто вже не згадував про Крим і Кубань як частини української території. Але влада Новітньої російської імперії пам'ятала про таку можливість і зробила все можливе, щоби черговий раз перетворити Крим у пустелю і почати його нове заселення імперським народом.

Україну і Крим залила хвиля кривавого більшовицького терору. Особливого розмаху він набув від моменту, коли 14 листопада 1920 року останній пароплав з військовиками Врангелівської армії залишив Крим. Крим остаточно став червоним. Багато хто з військових і службовців, які повірили об'явленій радянською владою амністії, залишились у Криму. 17 листопада 1920 року Кримським ревкомом був виданий наказ про обов'язкову реєстрацію в триденний термін іноземців, осіб, що прибули у Крим за період відсутності там радянської влади, офіцерів, чиновників і солдатів армії Врангеля. Далі були забуті всі обіцянки про амністію. Розстрілювали й тих, хто не пройшов реєстрацію, і тих, хто пройшов. У результаті було розстріляно кілька десятків тисяч осіб, – різні автори називають від 50 до 120 тисяч. Останнім часом зупиняються на числі 96 тисяч. Фактично розпочалося полювання на представників інтелігенції, незалежно від їх роду діяльності. За свідченням Максиміліана Волошина – відомого російського поета, з кожних трьох інтелігентів вцілів лише один.

Як і Голодомор 1930-х років, голод 1921—1923 років був наслідком людиноненависницької політики радянського керівництва. Літо 1921 року для Криму було посушливим, але посуха в окремо взятому регіоні будь-якої країни ніколи не є приводом для голоду в цьому регіоні. Для того й існує країна, щоби у критичний момент допомагати одним регіонам за рахунок інших. У Криму все було не так. Однією з головних причин майбутньої катастрофи був режим надзвичайного стану, встановлений у Криму відразу ж після приходу більшовиків восени 1920 року, внаслідок чого населенню не дозволяли залишати місця постійного проживання, що прирікало його на неминучу загибель.

Тільки 16 лютого 1922 року, коли від голоду вже померли десятки тисяч, на засіданні президії ВЦВК Кримську РСР визнали районом, охопленим голодом. Але навіть після цього Наркомат продовольства РРФСР встановив для кримського села продподаток на 1,2 млн. тонн зерна, тобто здати було потрібно все вирощене зерно. Причому селянам забороняли навіть засівати поля, оскільки посівне зерно також підлягало вилученню. Інформаційні зведення тих років рясніли повідомленнями про самогубства на ґрунті голоду й масове людоїдство. Дитяче засолене м’ясо знаходили всюди. У Карасубазарі міліція виявила склад, на якому було знайдено 17 засолених трупів, переважно дітей. 18 лютого 1922 року «Правда» писала: «...  в Криму: повністю з’їдено всю худобу й коней, сільське населення покидає свої житла і наводнює міста, відсоток смертності прогресивно зростає. На шосейних дорогах Севастополь — Сімферополь — Євпаторія, у містах, на вулицях і біля вокзалів валяються трупи... та залишені матерями діти». «У різних частинах міста Севастополя, — повідомлялося в добовому зведенні НК від 18 лютого 1922 р., — лежать трупи, яких не прибирають до двох діб. Обивателі, що проходять повз трупи, посилають прокльони Радвладі. Мертвих ховають без жодної реєстрації і без обрядів». На літо 1923 року кількість жителів півострова, які загинули голодною смертю, перевищила 100 тисяч чоловік.

Штучно створений голод 1921—1923 років мав для Криму воістину катастрофічні наслідки. Населення півострова зменшилося із 719 531 до 569 580 осіб. Але і перед 1921 роком Крим вже втратив близько ста тисяч осіб. У запустінні опинилися багато населених пунктів. У Карасубазарі чисельність жителів упала на 48%, у Старому Криму — на 40,8, Феодосії — на 35,7, у Судакському районі — на 36%, багато сіл гірського Криму, населені кримськими татарами, вимерли повністю. Найбільш постраждалими в Криму виявились українські селяни й татари. У тій мірі, в якій процесом вимирання кримчан можна було керувати, він спрямовувався на вимирання передовсім українців і кримських татар. Голод у Криму став генеральною репетицією майбутнього голодомору 1932-1933 років у всій Україні, а Крим – лабораторією червоного терору для тої ж України і не тільки. Фізична ізольованість Криму від решти країни, інформаційна блокада, висока концентрація військ, режим надзвичайного стану і терор чека стали цінним набутком для подальшого використання цього досвіду в масштабах всієї України. На першому етапі знищення інтелігенції і деморалізація решти населення, а потім сокира пролетарського терору вже рубає самий корінь людської спільноти – селянство.

Крим завжди був ідилічною мрією російської душі. Мабуть для народу, що зростав у суворому кліматі півночі на неродючій і непривітній землі, де обрій завжди обмежувався верхівками найближчих дерев, Крим здавався раєм. Теплий клімат, родючі землі, простори степів і тепле море навкруги.  Понад триста років він знову і знову намагається колонізувати кримську землю, але, крім горя органічним мешканцям цієї землі і самим завойовникам, це не призводить до жодних інших наслідків.

Між двома світовими війнами Крим переживав стагнацію. Прогресу не спостерігалось у жодному сенсі. Каральні акції початку двадцятих років у Криму виявились настільки ефективними, що у нових потреби поки що не було. Голодомор 1932-1933 років Крим майже обминув. Каральні органи стежили в першу чергу за тим, щоби продовольство з Криму не вивозилось у сусідні регіони України, оскільки Крим належав до Російської федерації і, як тоді думалось, назавжди. Але навколо Криму почалась ще одна гра.

Єврейські націоналісти зіграли провідну роль у здійсненні в Російській імперії пролетарської революції. Вони мріяли про багато чого, але і про власну етнічну державу також, або хоча б автономію у складі іншої держави. Одним з таких привабливих варіантів міжнародний єврейський рух вбачав у створенні якщо не незалежної держави, то хоча б автономної республіки у складі Радянського Союзу на території Криму. До революції євреї володіли на півдні України і на півночі Криму 1 млн. 200 тис. гектарів землі, в т.ч. 208 тисячами в Криму. Позитивно оцінила цей проект практично вся правляча верхівка Радянського Союзу. Сталін вів складну гру з міжнародними єврейськими організаціями. Йому була потрібна їх матеріальна і інформаційна підтримка. Цю підтримку він отримував майже протягом всього свого життя. Проте в практичному плані з цієї ідеї нічого не вийшло. За переписом 1926 року національний склад населення Криму був таким. Населення Криму (разом з Севастополем) складало 713,8 тис. (у тричі менше, ніж зараз): Росіяни - 301,4 тис. (42.2%); Татари - 179,1 тис (25.1%); Українці - 77,4 тис. (10.8%); Німці - 43,6 тис. (6.1%); Євреї - 39,9 тис. (5.6%); Греки - 16,0 тис. (2.3%); Болгари - 11,4 тис. (1.6%); Вірмени - 10,7 тис. (1.5%); Кримські євреї - 6,0 тис. (0.8%); Караїми - 4,2 тис.(0.6%). Попри великі зусилля центральної влади відсоток євреїв у Криму так і залишився невеликим. Активно протидіяли єврейській колонізації Криму кримські татари. Саме по них і прийшовся наступний потужний удар репресивного апарату Новітньої російської імперії.

Але перед тим була німецька окупація Криму. Вона істотно не відрізнялась від окупації інших теренів України. Відмінність була в тому, що й німці не утримались від спокуси вголос помріяти про майбутнє Криму як чисто німецької землі з переважним німецьким населенням. В силу об'єктивних причин ці мрії тривали недовго. У 1944 році на зміну Третьому Рейху у Крим повернулась Новітня російська імперія. Разом з нею повернулась і мрія про чисто російський Крим. Для початку, у травні 1944 року з території Криму були виселені 183 155 кримських татар (не враховуючи солдатів армії, які були відправлені на спецпоселення після демобілізації 1945 року). Татари були не поодинокі. У червні 1944 року виселили кримських вірмен, болгар, чехів  і греків. Загалом було вивезено біля 300 тисяч осіб. Населення Криму в черговий раз скоротилось до приблизно півмільйона осіб. Приводом було звинувачення кримських татар і всіх інших щодо співпраці з німецькими окупантами. У більшій мірі це звинувачення мало б стосуватися самих росіян з огляду на великий відсоток росіян у складі Вермахту і військ СС. Лише на дивізійному рівні у складі німецьких збройних сил налічувалось 27 чисто російських дивізій або зі змішаним російсько-німецьким складом. Проте, хто міг би заступитись за кримських татар? А хто міг би заступитись за українців всієї України, щодо яких існував аналогічний наказ про депортацію, з різних причин так і не виконаний?

Двадцяте сторіччя було сторіччям націоналізму. Майже кожний європейський народ відзначився своїм бажанням самореалізуватись або в рамках власної держави – наприклад українці, євреї, поляки тощо, або в рамках власної імперії – німці, росіяни, італійці. Росія виявилася зосередженням найбільших у світі національних суперечностей. Сильний єврейський націоналізм виявився згубним для класичної російської імперії, власний російський на початку двадцятого сторіччя ще тільки набирав силу. На теренах колишньої російської імперії провідними гравцями були євреї і росіяни. Сталін загравав з обома цими народами. У двадцятих і тридцятих роках в процесі підготовки Другої світової війни (світової революції) Сталін надавав перевагу євреям. У цьому контексті стає зрозумілим і його поступливість у питанні створення єврейської автономії в Криму. Наприкінці тридцятих років він відчував себе доволі сильним для проведення власної політики. У 1937 році напередодні вирішальних міжнародних подій він провів тотальну чистку державного апарату Радянського Союзу, включно з армією і каральними органами, з метою беззастережного підпорядкування їх собі, не бажаючи ділити владу всередині країни з жодними міжнародними єврейськими організаціями. При цьому з цього моменту і аж до своєї смерті він спирався вже на російський націоналізм. Найбільшою постраждалою стороною виявились у цьому разі євреї. Були знищені сотні тисяч євреїв, що в часи революції і після неї масово наповнили органи державного управління. Про український націоналізм у 1937 році вже не йшлося, оскільки його кволі залишки були знищені значно раніше. Тепер проблему Криму слід було трактувати з погляду інтересів російського етносу. «Великий російський державник» – так висловився про Сталіна відомий сучасний російський письменник.

Після Другої світової війни Сталін використав питання Криму для початку ще одного наступу на радянське єврейство. Репресії проти ініціаторів і очільників створення єврейської автономної республіки у Криму почались у 1948 році убивством Народного артиста СРСР, лауреата Сталінської премії С.В. Міхоельса і завершились розстрілом у застінках Лубянки в 1952 році низки визначних єврейських письменників, акторів і інших представників творчої інтелігенції. Крим остаточно став російським без жодних сторонніх зазіхань на нього.

Від закінчення війни і до передачі Криму Україні він перебував у жалюгідному стані. Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Росіяни із лісистої Росії важко приживались у степу і не могли адаптуватися до гірської місцевості. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше в житті. Суттєво скоротилася площа посівів. У 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі становив 11,2 ц/га, в 1940-му – 10,7, а в 1950 році – 3,9 ц/га. Зменшилось поголів'я великої рогатої худоби. В 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна, в три рази – тютюну, вдвічі – овочів, майже в 5,5 рази – картоплі, в 5 разів – ефіроолійних культур, майже вдвічі – винограду, в 2,5 рази – шерсті. Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що в цьому примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди зі степовою землеробською культурою. Питання про зміну підпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов. Саме тоді він і був обраним першим секретарем ЦК КПРС, головою ж Президії ЦК та головою Ради міністрів залишався Г. М. Маленков.

Зі спогадів зятя Хрущова Олексія Аджубея відомо, що невдовзі після пленуму Хрущов особисто відвідав Крим. За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів. «Це зараз я пишу: приїхали, – зазначає Аджубей, – а вони кричали: «Нас пригнали». З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або вкрай сумне: «Блощиці заїли». За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день виїхав до Києва. Мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку», – переконував Хрущов. Рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії – Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна – воно б не відбулося. Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Офіційно Крим указом передав Україні Г. Маленков, а підписав указ Президії Верховної Ради СРСР К. також Ворошилов.

Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом «Секретно» «О состоянии сельського хозяйства Крымской области» від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні. В Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібні магазини, 18 – м’ясопродуктів, 8 – молочних, 2 – тканин, 9 – взуття, 5 – будівельних матеріалів та 28 – книжкових крамниць. Виходячи з наведених даних, задамось питанням, чим була передача Кримської області до складу УРСР: «щедрим дарунком» чи накинутим економічним ярмом?

Я думаю, що ще однією важливою причиною передачі Криму Україні було намагання позбутися для Російської Федерації вантажу таємних обіцянок і домовленостей перед міжнародними єврейськими організаціями, що десятки років нагромаджувались у сталінські часи.

Під передачу Криму було підведене ідеологічне підґрунтя. Ним став ювілей – 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз’єднання України з Росією. Цю дату вирішили гучно відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята «вечной дружбы двух братских народов» чудово вписувалася в кремлівський сценарій.

Але без жодної помпи, на замін, від України до Російської Федерації (протокол Президії ЦК КПРС № 49 від 25 січня 1954 р.) передали Таганрог і прикордонні до нього землі, за територією рівною площі півострова в Чорному морі і зі значно більшим населенням. Тобто Україна, замість багатих чорноземних районів, отримала засушливий солончаковий степ, без води, без натяків на зрошення, без електроенергії та енергоресурсів. Замість українського населення отримала російське, яке так ніколи в основній своїй масі і не стало лояльним до української держави. Я пам'ятаю свої планові в умовах санаторію зустрічі з лікарем-терапевтом санаторію Лівадія. Замість медичних проблем він чомусь весь час обговорював зі мною питання самовизначення росіян. «Ми візьмемось за зброю», – декілька раз я чув від нього. У 2005 році це видавалось мені маячнею. Тепер ми всі це побачили наочно.

Територіальні втрати Україна несла і раніше. Ще у 1924 ЦК РКП(б) були висунуті безпідставні претензії РСФРР на Шахтинський і Таганрозький округи (загальна площа 5 тис. км² Донецької губернії, де українці становили 71,5 % від усього населення, а 1925 на підставі постанови «Про врегулювання кордонів з РСФРР і БСРР» значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губернії, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії. Протягом 20-х років тривали процеси перегляду кордонів УСРР і відчуження великих українських етнічних територій на користь РСФРР. Постановою президії ВУЦВК від 03.06.1924 року в складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшла частина українських етнічних земель (перебувала до 02.08.1940 р.). Після утворення Молдавської РСР частина цих земель так і залишилась у складі Молдови. Тепер ці землі називають Придністровською республікою. Подивіться на карту України часів гетьмана Скоропадського. Там добре видно все те, що ми втратили за часів радянської влади. Тепер, у 21 сторіччі, у нас намагаються відібрати і Крим, який, щоби ситуація виглядала особливо глузливо, нам спочатку з великою помпою нібито «подарували» в 1954 році.

Фрідріх Ніцше сказав: «Все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим». Отже найближчим часом ми маємо пересвідчитись: чи ганебна поразка в Криму зробить нас сильнішими, чи заб'є роковий цвях у труну української нації. Дмитро Донцов вважав, що кожна нація ділиться на козаків і свинопасів. Знову ж таки ми маємо найближчим часом переконатись: чи серед українців достатньо є справжніх козаків, а чи лише свинопасів. Млява реакція українського суспільства на події в Криму і Східній Україні – це не свідчення нашого миролюбства, а свідчення нашої слабкості, що лише заохочує Росію до подальший агресивних дій щодо України.