Корупція – гальмо поступу України вперед

Очевидно, що корупція – явище не лише українське. Однак за нинішніх обставин вона набула в нашій державі таких глобальних форм, що, здається, ще трохи – і ситуацію вже не виправити. Хто може боротися з корупцією в країні, коли вона переросла всі цивілізовані й не цивілізовані межі та пронизала державну систему наскрізь – від верховної влади й до останнього виконавця найнижчого рівня? Які хабарі треба буде дати всім чиновникам, щоб закликати до відповідальності бодай одного корупціонера? А інакше цю систему, схоже, аж ніяк не зрушити з місця.

Ще століття тому дослідники феномену корупції зазначили, що в умовах західного суспільства корупція здебільшого відіграє роль мастила в неповороткому і дещо заіржавілому бюрократичному механізмі влади. Однак у надмірній кількості вона призводить до деградації і виходу з ладу всього цього механізму. Втім, це визначення діє лише в рамках цивілізованої моделі, коли владний механізм існує і є досить надійним та ефективним, а також, за визначенням, у дуже вузьких межах. І ці межі були майже тоді ж окреслені, у тому числі законодавчо, й обмежені рамками лобізму. Чітке обмеження дало змогу, у свою чергу, вирішувати так звані «змащувальні» проблеми, а з другого боку – запобігти поширенню метастазів корупції на інші суспільні відносини. І найголовніше – визначити межі, аби і «змащувальники», і правоохоронні органи чітко знали, «що є що».

Проте це не стосується радянської і пострадянської системи керування державою, що залишилася в країнах СНД з Україною включно. Ця система не має стосунку до західної системи управління, і, великою мірою, навіть до західної цивілізації в цілому. Оскільки, як визначали дослідники соціально-політичних систем ще в XIX столітті, у тому числі і Карл Маркс, ця система належить до централізовано-розподільчої деспотії східного штибу. У сучасній найуживанішій термінології таку модель суспільного устрою, поширену в Східному світі, слідом за Карлом Поппером, називають замкненою.

У цій системі жодна людина, окрім владної верхівки, не має жодних прав, а державний механізм вважається уособленням усіх чеснот. Людині залишається сподіватися на ласку, на милість з боку цього механізму, або ж організувати цю милість самій. Тому для того, щоб чогось досягнути, потрібно повсякденно і повсякчасно «змащувати» владний механізм – і ще невідомо, чи змилостивиться він. Відтак у цьому суспільстві корупція є неминучим механізмом здійснення влади і є несумісною з конкуренцію, що робить нездатним до розвитку суспільство в цілому.

Замкнена модель системи спроможна черпати енергію розвитку лише з природних ресурсів і з ресурсу життєвої енергії населення, що призводить природні ресурси до нищення, народ – до деградації та вимирання. Отож вона може існувати, доки не знищена природа та існує народ, а також доти, доки навколишні держави та народи згодні терпіти такого деграданта на світовій мапі.

Корупція фактично ставить українському політикуму й українському соціуму доленосне запитання: у який бік рухатиметься Україна, а відтак – яке майбутнє її очікує? Якщо Росія, чітко визначившись у своєму статусі і відновивши рух «вперед у минуле», зробила ставку на існування своєї держави доти, доки не буде тотального вичерпання ресурсів, що можуть утримувати її як єдине ціле, то з Україною не все так просто.

Будучи зараженою тією версією східної деспотичної цивілізації, що її московський дослідник Олександр Прохоров визначив як «російську модель управління», Росія сьогодні фактично увійшла в останню стадію свого імперського існування з дуже проблематичним майбутнім. А як Україна? Чи буде вона пасивно очікувати неминучих катаклізмів в імперському затінку, чи все ж замість російської моделі управління і функціонування політикуму та соціуму перейде до західної моделі – демократії, конкурентного суспільства та професійного управління всіма інституціями?

На сьогодні це питання перейшло з теоретико-ідеологічної царини до практичної. Позаяк саме зараз, до переломного моменту світової кризи, Україна має визначитись, і саме в цей час щодо неї визначиться і цивілізований світ. Оскільки ні для кого не є секретом, що в той момент, коли не лише в Україні «впала» промисловість і перестала працювати фінансова система, тільки за рахунок зовнішньої допомоги Україна може рухатися вперед і продовжувати своє існування як єдина система. А оскільки ця допомога не є безкоштовною, а надається в розрахунку на співпрацю, то країні, що не має професійного управління і повністю «роз’їдена» корупцією, така допомога не буде надана. І не тому, що її хтось не любить, а просто їй не довіряють і не вбачають у ній повноцінного партнера.

Таким чином, якщо українська політична і економічна еліта не знайде рецепту, як все-таки присадити себе хай не «на кіл», як пропонують радикальні читачі, а на західну цивілізаційну модель управління, то найбільше втратять самі ці представники еліт. «Сповзання» разом із Росією в позавчорашній день загрожує не лише суспільству України – революційними катаклізмами, а й багатомільярдним статкам тих власників, які її сьогодні реально контролюють. І в цьому сенсі українські народ та його «еліта» справді єдині, перебуваючи в одному історично-цивілізаційному човні. Випливати випадає лише разом.

Корупція непереможна доти, доки існує її матеріальна база, до тих пір, поки в Україні кожна гривня, напрацьована спільними зусиллями праці й капіталу, ділитиметься в пропорції 1:9, тобто 10 копійок найманим робітникам і 90 – підприємцеві. Звісно, теоретично підприємець зобов’язаний близько 70 копійок віддати державі у вигляді податків, практично ж ніхто з них цього не робить. «Найпорядніші» якщо і платять копійок 20 – так це добре, останнє привласнюють за допомогою подвійної бухгалтерії, чорної готівки, офшорних зон і подібних викрутасів. А 90 копійок з кожної гривні новоствореної вартості – це величезні гроші. Саме вони і є фінансовою базою корупції і криміналу, на них купуються послуги продажних чиновників і суддів, юристів і журналістів, дилерів і кілерів. Ці гроші живлять рекет і організовану злочинність.

Тверезо мислячій людині незрозуміло, навіщо спочатку віддавати підприємцеві 90 копійок з кожної гривні, а потім безуспішно намагатися отримати з нього 75 копійок податків, ганяючись за ним по офшорних зонах і лицемірно скаржачись власному народові, що його, ось бачите?, зовсім неможливо там дістати і що всередині країни все чиновництво багато разів куплене і продане цими товстосумами-підприємцями?

То, може, куди чесніше було б ділити новостворену вартість між працею і капіталом у тій пропорції, у якій вона ділиться в абсолютно не корумпованих Фінляндії, Швеції, Норвегії? У пропорції, наприклад, 7:3 – 70% за працю і 30% капіталу. Обкладіть і працюючого, і капітал 30–40-відсотковим прибутковим податком – і у вас, як і у скандинавів, державна скарбниця наповнюватиметься без проблем, а в українських підприємців не буде такої шаленої кількості грошей «з повітря» на купування державних чиновників, як їх немає у шведських, фінських і норвезьких підприємців. Велосипеда тут винаходити не потрібно. Він давно винайдений. Та й рівень життя українського народу в такому разі варто підняти хоча б до рівня наших найближчих сусідів – Польщі чи Словаччини.

Корупцію в Україні не викорінити доти, допоки «українська» влада створюватиме й підтримуватиме дику соціальну нерівність між тими, хто наймає на роботу, і тими, кого наймають. Погляньте в супермаркетах, які товстелезні пачки гривень дістають зі своїх широченних кишень ті, хто підрулює туди на «мерседесах», «фордах» і «джипах» останніх моделей. Ці пачки, як говорив О. Генрі, «завтовшки з тонкий кінець дишла фургона», тобто 7–8 сантиметрів, і все купюрами по 100–200 гривень. Причому в пересічних громадян заробітна платня як дорівнювала в 1996 році еквіваленту в 200–250 доларів США, такою до цих пір і залишилася, а ціни за 15 років «успішного зростання економіки» стрибнули в 5, а то й у 10 разів. Так щоб успішно боротися з корупцію, потрібно викорінити спершу соціальну нерівність у її найкричущих проявах, а без цього всі найкращі наміри й потуги будуть просто марними...