Чи соромно бути багатим українцем?

Спершу – історичний напіванекдот. Жовтень 1917 року. Петроград. Стрілянина. Старенька панна з давнього українського шляхетського роду посилає прислугу дізнатися, що таке коїться на вулицях. Після недовгої розвідки їй доповідають: на вулиці соціальна революція!

-                    А за що ведуть боротьбу революціонери?

-                    За те, щоб не стало багатих!

-                    Дивно, - чудується старенька панна. – Мій дідусь-декабрист свого часу боровся зовсім за інше: щоб не було бідних...

Так от, шановні читачі, автор цих рядків – також за те, щоб не було бідних. А тому він з великим пієтетом ставиться до багатих людей. Однак лише до тих з них, хто здобув багатство власними зусиллями, поєднавши розум, силу волі і силу рук. Ба, навіть уміння обходити принагідно дурнувате вітчизняне законодавство у разі, коли воно суперечить об‘єктивним економічним законам (у мене особисто склалося враження, що тривалий час Верховна Рада, декретотворчий прем‘єр Леонід Кучма та – трохи згодом – указотворчий президент Леонід Кучма (той самий, але вже на іншій посаді), і, нарешті, ветотворчий президент Віктор Ющенко змагалися між собою у створенні якомога більш заплутаної законно-підзаконної системи, щоб кожна економічно активна людина обов‘язково щось порушила і її можна було «взяти на кукан»). Власне, я з розумінням ставлюся й до тих, хто вмів зробити статки на тій частині державного майна УРСР, яке лежало і гнило (чи руйнувалося на очах публіки), навіть коли йшлося про типову прихватизацію.

Але власність – це відповідальність. Справжній капіталіст – це ефективне використання всіх ресурсів: безпосередньо людських, природних, техніко-технологічних, наукових. Особисте багатство – це концентрація зробленого спільно в руках одного. Специфіка розвиненого ринку в тому, що без цього сакраментального «одного» економіка в більшості своїх галузей виявиться недостатньо конкурентоспроможною, вона не буде ефективною і гнучкою. Упродовж соціальних експериментів ХХ століття людство в цьому не раз переконалося. Однак водночас на ринку належну – високу! – оплату повинен мати товар «робоча сила». В іншому разі маємо також неефективність і негнучкість – через ті самі причини, чому праця в‘язнів ҐУЛАҐу поступається праці вільних людей. Додайте до цього дуже ймовірні збитки від соціальної революції чи бодай масових заворушень – і все стане на свої місця: бути багатим й ефективним власником означає працю не тільки і не стільки на задоволення безпосередніх власних потреб, скільки на створення мікро- і макросередовища, що забезпечить нормальний розвиток твоєму місту, регіону, країні, зрештою, всьому людству (бо за умов всесвітнього радикально-ісламського тероризму та глобального потепління осібно не забезпечить собі нормального життя жоден народ).

Чи відповідає наша брутальна реальність цим ідеям та теоретичним настановам? Ні. І ще раз ні. Щоб переконатися у справедливості цієї тези, досить звернутися до списків чи то східноєвропейських, чи то вітчизняних багатіїв, що їх регулярно публікують вітчизняні й зарубіжні видання. Звісно, статки цих персонажів за часи кризи дуже помітно схудли – досить сказати, що, за версією журналу «Кореспондент», у нас залишилося тільки 5 доларових мільярдерів (Рінат Ахметов, Віктор Пінчук, Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Костянтин Жеваго) з понад 20, які були в наявності станом на весну 2008 року. Але таке падіння – це в більшості випадків тільки справа часу: пожвавиться кон’юнктура на світовому ринку металу, хімічних виробів, деревини – і доходи вітчизняних багатіїв знову різко зростуть, а вартість їхніх промислових фондів істотно підвищиться. Отож, видається, можна і сьогодні з певною мірою наближення користуватися рейтингом американського журналу «Forbes», складеним 2007 року – до кризи, однак і до сильного «надимання фондових мильних бульбашок», характерного для останнього передкризового року, коли мільярдери буквально подвоїли ціну своїх активів. Власне, це стосується і більшості європейських мільярдерів та мільйонерів, чиї статки пов’язані з реальним сектором.

Отже, маємо рейтинги п’ятнадцяти найбагатших людей Східної Європи. Сім мільярдерів, що увійшли тоді до цього списку – українські громадяни (і жоден з них, до речі, не збанкрутував – як і представники інших держав); п’ятеро – поляки, по одному – представників Чехії, Румунії та Сербії. При цьому до провідної п’ятірки входять Ахметов і Пінчук – як бачимо, «Forbes»-2007 не розійшовся з «Кореспондентом»-2009, – чех Келлнер та поляки Соловов і Чарнецький.

Власне, чому б Польщі не дозволити собі мати п’ять мільярдерів? Її

ВВП 2008 року становив 684.5 млрд доларів (майже вдвічі більше, ніж в Україні – 359.9 млрд доларів) і при населенні, меншому на третину. Сумарні статки польських мільярдерів становили близько 9 млрд. доларів – цілком прийнятна в порівнянні з величиною ВВП величина. ВВП Чехії 2008 року становив 273.7 млрд доларів, ВВП Румунії – 278.4 млрд доларів, тож вони цілком могли дозволити собі мати по мільярдеру. А от українська «чудова сімка» мала статки в 14 млрд доларів. І ситуація тут зовсім інша, особливо враховуючи те, що в Україні, за підрахунками на основі методики ООН, на загал 4% населення володіють 80% національного багатства. Це один з найбільших (якщо не найбільший) у всій Європі розрив у рівні заможності між верствами населення і ненормальна, ба, навіть небезпечна концентрація багатств країни в руках незначної частини її громадян (чимось схожа ситуація і в Сербії, але хто назве останню нормальною, впорядкованою для життя європейською державою?).

Іншими словами, у Польщі, Чехії та Румунії, за всіх їхніх проблем, логіка економічного розвитку і збагачення класу великої буржуазії відчутно відмінна від української та – поки що – сербської (повоєнної, між іншим, і напруженої косовськими проблемами, чого Україна, на щастя, не має). В одному випадку – збагачення на ґрунті загального зростання добробуту та ВВП, що досягнуті зовсім не експортом сировини чи продукції низького рівня обробки. В іншому випадку – збагачення на основі загального зубожіння основної маси населення у роки тотального падіння виробництва і прихватизації за безцінь стратегічних галузей економіки. А на додачу – збагачення без тих відчутних гальм, які у поляків зумовлені абстрактним, однак водночас і дуже конкретним поняттям національної честі та гордості. Як говорилося в одній не так давно популярній рекламі, відчуйте різницю!

Можливо, саме тому Польща – за фактично однакових з Україною, а то й гірших стартових умовах 1990-го року – зараз вже член НАТО та Євросоюзу, саме тому Румунія, яка була у значно гірших умовах, також уже член поважних європейських та євроатлантичних структур, а ми досі ні в тих, ні в сих? Може, варто не намагатися брати приклад з Росії, де в останні роки перед кризою нафтодолари та газові євро просто-таки стрибають у руки скоробагатькам та урядові (все одно нафти в нас бракує навіть для власних потреб, а газ добувати в достатній кількості олігархи не хочуть), а втілювати приписи сучасної цивілізації, де в основі – не багатства надр, а багатства людських ресурсів, науки, інформації, технології?

Я розумію, що мої запитання звучать дуже наївно, і все ж...

І все ж багатство – це відповідальність. До 1917 року цю просту істину добре розуміли Симиренки, Терещенки, Бродські, Ханенки, Алчевські. Тоді таких була меншість серед промисловців та підприємців. Більшість воліла набивати кендюхи. Наслідок відомий. А що зараз? Хто з теперішніх мільярдерів та мультимільйонерів може похвалитися чимось суспільно значущим, крім утримання футбольних клубів із чорношкірих легіонерів на чолі з імпортними тренерами (хай навіть ці клуби й успішні!) та прижиттєвих пам‘ятників Йосифу Кобзону? Хіба що Сергій Тарута та Віталій Гайдук, оскільки ІСД реалізує останнім часом цілком реальні соціальні програми, а самі бізнесмени створили професійну колекцію трипільських та скіфських старожитностей, які до цього за безцінь (часом і з високого благословення) вивозилися за кордон. Можливо, Віктор Пінчук, що на Майдані реалізовує мрії свого дитинства й підтримує сучасних митців. (Хоча їхня діяльність сприймається фахівцями вельми неоднозначно, не в останню чергу і через відсутність контактів цієї публіки з науковою та мистецькою громадськістю). Та ще Петро Порошенко, фундований котрим «5-й канал» живе більшим чином за творчими законами, а не за приписами «згори».

Однак ці люди не входять до «чарівної сімки». А інші? Ті, котрі відверто жирують у загалом бідній країні?

Де лікарні, бібліотеки, театри, дитячі будинки, – з одного боку, і нові заводи, фабрики, сільськогосподарські комплекси, – з іншого? За рідкісними винятками – порожньо. У кращому разі – на повну котушку використовуються виробничі потужності 20-ти, а то й 50-річної давності. Доходи ж ідуть (за рідкісним винятком) не у виробниче споживання, не в техніко-технологічну модернізацію, а на невиробниче, особисте споживання та на обробку виборців – щоб потім одержати міцне лобі в законодавчій та виконавчій владі, отож мати ще більші доходи. Бо ж наявність потужного лобі «нагорі» відкриває, крім усього іншого, ще й унікальний заробіток-по-українськи: багатомільярдний «відкат» з бюджету як повернення ПДВ за неіснуючий фізично, але оформлений на папері експорт.

А в результаті всього цього й подібних бізнесово-політичних ігор маємо вітчизняних багатіїв. Тих, котрі прагнуть супербагатства, хай навіть усі інші співгромадяни від того стануть біднішими, ніж були.

Отож: добре мати багатих, але не тих, котрі роблять усіх бідними.

І як тут обійтися без реінкарнації декабристів?