Майдан-2007: небайдужий погляд

Коли з центру Києва зникнуть наметові містечка, місто, напевне, одразу втратить одну зі своїх принад, одну зі своїх характерних рис. Кияни вже настільки звикли до цих містечок, що, коли їх не стане, вже ніби чогось бракуватиме. Тим більше, що, за великим рахунком, містечка ті не так уже й заважають. І, коли знайомі з інших міст питають мене: як кияни сприймають наявність тих містечок у столиці, як вони впливають на життя киян? – я цілком щиро відповідаю: практично ніяк. Точніше, так само, як, скажімо, Кабінет міністрів або Покровський жіночий монастир. Їх не можна не побачити, вони привертають до себе увагу – але живуть собі своїм окремим життям, яке ніяк не перехрещується з життям пересічних киян.

І в тому полягає одна з відмінностей нинішньої «синьо-білої революції» не лише від Помаранчевої революції 2004 року, а й від «нового Майдану» минулого липня – серпня. Тоді наметові містечка ставали такими собі дискусійними клубами, навколо них завжди юрбився натовп, люди обмінювалися думками, чого тільки було не почути навколо наметів – були там і пристрасні звинувачення супротивників, і радісні вигуки однодумців, що знайшли одне одного, й запеклі суперечки опонентів, і скептичні репліки тих, хто не вірить уже нікому. Хоч би то як, а навіть минулого року наметове містечко на Майдані Незалежності було справжнім центром політичного життя столиці, перебуваючи в центрі, його неможливо було оминути, не помітивши.

Тепер усе нібито так само – от тільки наметові містечка живуть за принципом: мій дім – моя фортеця. Усередині них, за стрічковою огорожею, йде собі своє життя, ззовні від них – своє. Жодних зацікавлених перехожих, жодних дискусій, жодних розмов. Ба більше: якщо спостерігати за життям усередині містечок, принаймні збоку дуже нелегко помітити якесь політичне завзяття; якби не наочна агітація, то взагалі важко було б зрозуміти, навіщо ці люди приїхали до Києва, навіщо оселилися в наметах посеред велетенського міста й що там роблять. Розмірені, навіть ліниві рухи, такі самі вирази обличчя, неспішне життя людей, які нікуди не поспішають. От сидять чергові – гріються на сонечку. От купка людей грає у волейбол. От троє хлопців під деревом неспішно, мов у вечірньому кафе, обідають. От кілька пар мешканців табору біля ЦВК одна за одною діловито йдуть кудись у глибини висоток Царського Села, от вони повертаються з матрацами. Табір поблизу Верховної Ради, розташований у парковому затінку, лише додає враження кемпінгу курортників-дикунів. За додатковий штрих править великий транспарант: «Феодосія. Крим».

Навіть містечко на Майдані Незалежності, на якому час від часу збираються мітинги з полум’яними промовами депутатів – захисників «зневаженої президентом Конституції» та відбуваються концертно-агітаційні програми, справжнім осередком однодумців не стало. Відійди 20 метрів убік, навіть не перейшовши вулицю Архітектора Городецького – й про «революцію» ніщо вже не нагадує, а біля Пасажу її вже й не чути. Хрещатик живе своїм звичним життям – як і завжди. Уже важко повірити: під час Помаранчевої революції весь Київ ряснів помаранчевими стрічками – на одязі, портфелях та сумочках, машинах, дверях магазинів та крамничок, поручнях маршруток, скрізь, де тільки можна. І коли тепер кажуть: «той Майдан» – то дещо хибують проти істини: тим Майданом був насправді весь Київ, неможливо було провести межу, з одного боку якої «ще революція», а з іншого – «отут починається буденне життя».

Особливо наочно це було видно наприкінці квітня, коли на Майдані був мітинг біло-синіх, а на Європейській площі – помаранчевих. Після завершення акції на Європейській учасники рушили до метро – якраз на Майдан. (До відома організаторів: може, цей момент варто було передбачити й якось його уникнути? Хтозна, що могло б вийти!) Люди під помаранчевими прапорами зверталися до учасників синьо-білого мітингу, провокували їх на дискусії – достатньо коректно, треба віддати належне, й саме на дискусії. Відповіддю було холодне мовчання.

А ще цікаво було порівняти обличчя: натхненні в помаранчевих і непроникно-тверді в синьо-білих. Юрба однодумців у перших – і стрункі колони у других.. (Під час Майдану-2004 мені жодного разу не доводилося бачити, щоб люди відстоювали свій вибір, вишикувавшись у колони, «на перший – другий розрахуйсь!».) Це – на Хрещатику. Біля будівлі Кабміну, де у суцільній тиші стояла не одна тисяча мітингувальників за біло-синіх, на їхніх обличчях було написано відверте нудьгування. Стоячи спиною до Кабміну (!!!), спершися хто на що зміг, хоч на стовпи, хоч на парапети, хоч на огорожу проїжджої частини, люди терпляче очікували на розпорядження. Зосереджено, мовчки, статично. Ніби ці люди приїхали не відстоювати свої права, сій вибір, коли, за їхніми переконаннями, Конституцією знехтувано, а президент узурпував владу. Радянські демонстрації 7 листопада за рознарядкою – от що все це нагадувало. І хоч би як продумували всі подробиці й деталі організатори нинішніх біло-синіх мітингів – а передбачити такі от дрібнички, такі от ексцеси виконання є понад людські сили.

І якщо навіть припустити, що є частка істини у фразі, яку довелося якось почути на тому ж Майдані: «Одні мітингують за Януковича, інші – за Януковича у спідниці та з косою», – але є очевидним: одні стоять за себе, за свої переконання, інші – за вождів, одні випромінюють власну енергетику, інші чекають на енергетику, спущену з гори, одні є енергетичними донорами, інші – лише акцепторами.

Йшов я якось Печерськом – і раптом назустріч почали дедалі частіше зустрічатися групки людей, що втомлено брели кудись до Старонаводницької. Вигляд у них був такий, який буває в шахтарів, що піднялися на-гора, повертаючися після зміни. Але найцікавішим було інше: люди ці несли таблички з написами регіонів, старанно й якось сором’язливо відвертаючи їх від поглядів перехожих. (Що ще привернуло увагу: попри різні регіони, багато табличок було виконано явно в одному місці й одним майстром – що є досить дивним, чи не так?) Запевнення коаліції в тому, що «весь народ разом із любимим урядом» або, принаймні, «весь народ, окрім бандерівської Западенщини», вочевидь, не позбавили їх навряд чи такого вже приємного відчуття: оточення не є дружнім до них, столиця зустріла їх не з розпростертими обіймами, вона терпить їх, не висловлюючи ворожості – але й не в захваті від їхнього приїзду. Пізніше я зрозумів, куди йшли ці люди – біля підніжжя Звіринцю стояли кілька сотень автобусів. Деякі з них були навіть із маршрутними табличками: «Николаев – Севастополь», наприклад. Навряд чи в Миколаєві так багато зайвих автобусів, щоб того дня відправити пасажирів на Севастополь якимось іншим. Пасажири почекають – на відміну від мітингів.  

Що ж до «революції» та її ознак поза Майданом Незалежності, то й відходити ті 20 метрів насправді не треба. Достатньо спуститися в підземний перехід під Майданом. Кілька разів, стоячи в черзі за мінералкою, помічав: поруч у тій самій черзі стоять люди вочевидь з наметового містечка, що нагорі, чи то з мітингу. Відповідний одяг, відчутна донбаська вимова, розмови (хай вони мені подарують за мимовільне підслуховування – але розмовляли вони вголос, нічого не приховуючи) про те, де ночувати та як туди дістатися. Ще, так само неприховані, розмови про що завгодно, про все на світі – тільки не про те, заради чого вони приїхали до Києва й прийшли на Майдан. Жодного слова! Чи то розмовляти після роботи про роботу – то й справді моветон?  

А ще в наметових містечках кидається у вічі те, що наметів у них істотно більше, ніж людей – хоча припустити, що за 35-градусної спеки хтось сидить усередині наметів, надто важко. Слід, щоправда, зауважити: надвечір населення містечок дещо збільшується. Навіть у дні, коли ніде немає ніяких мітингів чи пікетувань. Може, вдень ці люди вирішують важливі справи – але чомусь імовірнішим видається інше припущення: справи, якими вони переймаються вдень, є суто особистими, приватними.

Тож не варто гніватися з приводу того, що в акціях беруть участь неповнолітні. (Треба віддати належне: принаймні від кінця квітня неповнолітні не кидаються у вічі.) Якщо донбаські підлітки, чиїм оточенням від самого дитинства були в найкращому разі облуплені ще до їхнього народження хрущовки та «газони» з бур’яну, приїжджали до Києва, тим більше, до не найгірших його місць, гуляли містом, та ще й спілкувалися з киянами, які виявилися ніякими не монстрами, – то навряд чи тим підліткам стало від того гірше. Світогляд їхній напевне розширився. І хай Юлія Мостова у телепрограмі «Свобода слова» обережненько так згадала, як приїжджі маніфестанти «мітили територію» на бульварі Шевченка, Валентина Давиденко розповідала по радіо, як такі самі підлітки-мітингувальники курили в метро на ескалаторі, а Сергій Грабовський у газеті «Свобода» писав про те, як мітингувальники нишпорили в метро по кишенях пасажирів – то все ж таки то були випадки поодинокі. Київ має якусь містичну особливість – він не дає встановлювати в ньому чужинецькі порядки, а сам нав’язує приїжджим свій світогляд. Так, у столиці знову стали помітними вже кілька років як забуті хлоп’ячі зачіски «під нуль». Так, прохолодного початку травня знову мерехтіли «круті» моди середини 90-х – осіння куртка, спортивні штани та капці на босу ногу. Але носії цієї провінційної моди самі помічали: виглядають вони чужорідними.

Для чого варто пройтися наметовими містечками – то це для насолоди наочною агітацією. Найперше, що помічаєш – це дивний факт: окрім одного – двох величезних транспарантів, жодної агітації «для зовнішнього користування» практично немає. Усю агітацію повернено всередину таборів або там, усередині, й розміщено – так, ніби її завданням є передусім надихати самих мешканців наметів. Саморобні плакати зустрічаються лише в одному куточку табору біля Верховної Ради – і все, уся решта малювалися явно не на коліні й не підручними засобами. Утім, не зовсім так: поруч із табором біля ЦВК, тільки з іншого боку цевеківської огорожі, за рогом, протягом певного часу стояв самотній маленький наметик із саморобним плакатом: «Николаев за Януковича!». Цей самотній наметик чомусь виглядав винятково зворушливо – аж до того, що хотілося поставити поруч іще один з плакатом: «Янукович за Николаева!» Але цей намет швидко зник, потім на тому ж місці з’явилися два таких самих маленьких теж із саморобними плакатниками, щось на кшталт: «Политику правительства – поддерживаем!» А потім зникли й вони – залишивши по собі запитання, про відповідь на яке можна лише здогадуватися: чому ці наметики було розташовано на виселках, за рогом, ледь не посеред тротуару, тоді як у таборі (де цілодобово чергують мешканці, й який охороняє міліція) було достатньо місця для двадцяти таких? Здогадка моя полягає от у чому: неорганізовані були мешканці цих наметиків, приїхали за власним бажанням, за покликом власного сумління – й виявилися чужинцями серед своїх.

Але ми про агітацію. Серед неї вражає кількість такої, якій бракує лише слів «пліч-о-пліч» та «всі, як один» – йдеться, звісно ж, про підтримку всім народом уряду взагалі та Партії регіонів партикулярно. Характерно от що: серед слів про порядок, стабільність, перемогу, народне щастя ви не знайдете згадувань таких неполітичних, напевне, понять, як совість, правда, чесність. До них ніхто не апелює. Деякі шедеври неможливо забути. Наприклад, плакат з написом: «Партія регіонів – за єдність народу!», де той самий «народ» зображено у вигляді трьох чи чотирьох піктограм чоловічків, мов на дорожньому знаку «Пішохідний перехід» – однаковими, без облич та будь-яких індивідуальних рис, усі з однаково розставленими ручками та ніжками. Якщо автори цього взірця високого агітаційного мистецтва гадали, що, побачивши їхній витвір, глядачі одразу захочуть стати частиною отакого от безликого «народу», вони глибоко помилилися.

Ще один шедевр, плакат з високопоетичними словами: «Регионы Украины – вместе мы непобедимы!» зображує чоловіка невизначеного віку в робітничому одязі, який тримає розфарбовану в синьо-жовте Конституцію України. Тримає він її чомусь не так, щоб читати, а на витягнутих руках, збоку від власної голови, обкладинкою до глядачів. Так, ніби от зараз скаже: «Лот № 385/69058ш, початкова ціна 200 гривень… 200 гривень раз, 200 гривень два, 200 гривень три! Продано!» А на обличчі в нього, окрім відданості справі рідної партії, не вгадується аж нічого, жодного іншого виразу. Та й це ще не все: за своїми антропометричними даними, чоловік цей дуже схожий або на узбека, або на корейця. Ні, зрозуміло, плакат цей – як і переважну більшість інших – перемальовували з наочної агітації часів «розвиненого соціалізму». На щось більш нове й більш креативне фантазії, напевне, забракло – або ж автори живуть у святій упевненості, що саме совковий стиль ізопродукції є наймилішим серцю пересічного киянина. Але ж з якого архіву витягнули взірці для наслідування? Невже до Пхеньяну зверталися?

Той самий стиль характерний і для музичного оформлення. «Время, вперёд, Партия регионов зовёт!» – отака бадьора пісня на музику Георгія Свиридова підтримує бойовий дух мешканців табору біля ЦВК. Подібні переспіви партійно-патріотичної радянської… гмм… музики лунають з репродукторів і в інших містечках, і на мітингових концертах на Майдані. Концерти ці, зазвичай, складаються з кількох блоків: російськомовні танцювальні пісні у стилі російської підліткової поп-музики кінця 90-х змінюються україномовними партійно-патріотичними ораторіями «во славу» Партії регіонів та коаліції, з якими весь народ, потім – знову російськомовна танцювалка, за нею – щось українське народне. Отака от виходить «паритетна» двомовність: російська – для душі й тіла, українська – для протоколу. І після цього послідовники пана Левченка хочуть когось переконати, що виступають за рівний розвиток обох мов?!

Тож, можливо, дуже варто було б організовувати екскурсії наметовими містечками. Для тих, хто ще сумнівається. Для тих, хто ще вірить у демократичність коаліції, у її європейську налаштованість та здатність побудувати модерну економіку модерної держави. Хоч би як організатори «біло-синьої революції» намагалися навести на своє дійство європейський гламур – а їхні власні смаки, уподобання, приховані прагнення та погляд на світи однаково вилізають. Неможливо ж відстежити геть усе!