Чи стануть дострокові вибори вибором нації?

«Заява трьох», а саме домовленість між Президентом Віктором Ющенком, Прем’єр-міністром Віктором Януковичем та головою Верховної Ради п’ятого скликання Олександром Морозом про те, що дострокові парламентські вибори відбудуться у вересні, остаточно зафіксувала нову політичну реальність: незабаром вже новий склад парламенту даватиме відповіді на складні внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики, які стоять перед Українською державою.

Здавалося, що на тлі такої дійсності та у зв’язку з тотальною компрометацією існуючих парламентських сил, уже сам факт дострокових виборів мав би вселяти оптимізм. Натомість щирих оптимістів мало. Скоріше навпаки: у суспільстві з кожним днем ширяться песимістичні настрої, пов’язані з втратою віри, що й дострокові вибори щось істотно змінять у державі.

Підставою для такої апатії слугують соціологічні дослідження, більшість з яких свідчать, що політичний та персональний склад майбутнього парламенту мало чим відрізнятиметься від депутатського корпусу, який ми обирали попереднього разу. Іншими словами, запитання, а за що боролися, перестає бути риторичним й на нього треба давати конкретну відповідь.

Автор цих рядків також не дуже вірить у революційні, якісні зміни від проведення дострокових виборів. Але й не можна не помічати очевидного позитиву, який вони можуть принести суспільству.

Передусім дострокові вибори – добрий шанс покінчити із соціалізмом та комунізмом у тих його формах, які сьогодні визначають обличчя лівого руху. Побутує думка, що непотрапляння до наступного парламенту СПУ та КПУ – це відновлення справедливості, оскільки зрада обов’язково має бути покараною. Все вірно, однак не лише покарання за зрадництво, що, до речі, органічно притаманне соціалістам і комуністам, є чинником, який мав би вселяти оптимізм. Нинішні так звані «ліві» тривалий час виступають гальмом будь-яких прогресивних ідей та реформ, без реалізації яких Україна ніколи не буде справді незалежною й процвітаючою країною. Вітчизняні «ліві», зокрема СПУ та КПУ, мають зійти з політичної арени, не тому що вони «зрадники», а тому, що не визнають самого існування України як незалежної держави, зневажають її національні символи, мову, традицію, історію і культуру, не кажучи вже про СОТ, ЄС чи НАТО, які для наших лівих, наче «кітка в горлі». Отже, «лівий» тягар, який роками несе Україна своїх плечах, треба обов’язково скинути, й це неодмінно прискорить національний прогрес.

Лише дострокові вибори дадуть змогу налагодити ефективну роботу органів влади, без яких українська державність є неповноцінною. Насамперед йдеться про дискредитовану Верховну Раду, недієздатний Конституційний суд, бездіяльну Генеральну прокуратуру та провокаційне Міністерство внутрішніх справ – ключові державні інституції, призначені для наведення в країні елементарного порядку. Це відновить статус України як держави, де панує законність, а влада контролює усі важливі сфери суспільно-політичного життя.

Та, попри все це, й надалі актуальним залишається головне питання: чи стануть дострокові вибори вибором української нації своєї національної перспективи, як це було у 1991 та 2004 роках? З відповіддю на це запитання чимало проблем.

Очевидно, що жодна зі сторін, які сьогодні беруть активну участь у політичному протистоянні та претендують здобути більшість у новому складі парламенту, не спромоглася, перебуваючи при владі, здійснити справжній український прорив, або ж бодай визначити головний вектор розвитку Української держави. Цьому існує безліч пояснень, але беззаперечним залишається те, що нинішні провідні парламентські партії світоглядно, ідеологічно та на рівні своїх програм і пріоритетів виявилися на узбіччі сучасних політичних процесів, які відбуваються у Європі, а відтак нездатні навести лад у власній країні.

Останні вибори у Франції та Шотландії, інших європейських країнах показують, що стрижневою ідеєю, яка дедалі сильніше консолідує європейські суспільства, стає ідея збереження національної ідентичності, консолідації нації довкола традиційних для неї цінностей. Скажімо, один із фаворитів президентської кампанії у Франції, лідер французьких націоналістів Ле Пен був змушений визнати, що переможець виборів, нинішній глава держави Ніколя Сарказі повністю скористався програмою французьких націоналістів, яка захищає інтереси та культурні вартості свої нації. У Шотландії до влади прийшла політична сила, яка «ребром» поставила питання відокремлення від Великої Британії, що стане запорукою збереження шотландської політичної і культурної ідентичності.

Тим часом питання української ідентичності перетворюється у проблему існування титульної нації. Так, нещодавно директор інституту демографії Олена Лібанова заявила, вже до 2050 року чисельність українського населення скоротиться на 10 млн. громадян і складе 38 млн., а через 100 років держави Україна може й не бути. За її словами, рівень смертності в країні почав кардинально перевищувати рівень народжуваності. Лише у 2006 році цей показник трохи покращав: народжуваність підвищилася на 8% завдяки збільшенню виплат при народженні дитини. Кожне наступне покоління в Україні є менш життєздатним, аніж попереднє. Інакше кажучи, в Україні поступово зникають носії національної ідентичності – українці. Якщо цей процес не буде зупинено, усі інші суспільні проблеми автоматично втратять гостроту.

Будь-яка нація не бажає бути знищеною. Українська – не виключення.

Саме тому в Україні об’єктивно визрівають умови для появи політичної сили, для якої не ліберальні чи соціалістичні пріоритети будуть головними, а виключно – національні. Цю роль вже не зможуть виконати традиційні націонал-демократичні партії, які так і не вийшли з тіні ліберальної «Нашої України» чи соціал-демократичного БЮТ. Йдеться власне про націоналістичну партію новітнього типу, яка адаптує український націоналізм до сучасних умов. Якщо така партія потрапить до парламенту, то це буде першою ознакою того, що нація обрала не лише новий склад Верховної Ради, а й зробила вибір на користь майбутнього України як держави, що прагне закарбувати своє «я» на європейському континенті.

Погодьмося, що вже заради цього варто зайвий раз прийти до виборчих дільниць.