Грабіж на законних підставах

Держава сильна своїми громадянами. А їхній добробут залежить, передусім, від того, наскільки міцним є в державі так званий середній клас, кістяк якого складають дрібні та середні підприємці. Від того ж залежить і стабільність у державі, до якої як до власної заслуги так полюбляла апелювати недавня влада. Що ж, соціальна стабільність – річ хороша. Якби до неї не лише апелювати, а й не знищувати її,  не створювати умови для методичного нищення підприємців поборами, вимаганням хабарів, державним і приватним шахрайством і цілком законним грабежем.

Жив собі на Закарпатті Василь Молнар. Як усі закарпатці мав золоті руки, що вміли будувати, орати, доглядати тварин і пестити кохану дружину. І як усі закарпатці працював багато, не сподіваючись на появу доброго вуйка, який нагодує й залишить заморський спадок. У першій половині 90-х, зваживши на заощаджене за життя, вирішив спробувати себе в бізнесі. Відкрив власну кав’ярню, мережу дрібних магазинчиків, вельми доречних у глухих селах, де вони були чи не єдиним джерелом задоволення купівельного попиту селян. Справи йшли добре, а з ними зростав і авторитет пана Василя. 1998 року обрали його від тих сіл депутатом районної ради Хустського району.

Він і там себе не зрадив, як міг, намагався захищати довірені йому інтереси виборців. Та одразу зіткнувся з дивними речами. То довелося влізти у справу, де в крадіжці списаних ящиків з товарної бази звинувачували аж 76 хлоп’ят. Коли дійшло до суду, виявилося, що судитимуть лише двох. Тих, сім’ї яких через бідність не спромоглися дати “відкупного” кому потрібно. Це він розкопав, невгамовний. І на тому ґрунті сильно поконфліктував з місцевою міліцією, працівники якої неодноразово прозоро натякали йому, що не треба лізти не у свою справу.

А він ліз. Коли йому відмовили у виділенні 5 тисяч гривень на ремонт школи в селі Копашнево, почав уважно вивчати структуру районного бюджету. І тут знайшов цікаві речі, які не забарився оприлюднити. Зокрема те, що за документами податкової за рік до районного бюджету мало б надійти близько трьох мільйонів гривень. А за звітом районного керівництва ця цифра лише трохи перевищувала один мільйон.

Виступ п. Василя не мав жодних наслідків: ані в бюджеті коштів не побільшало, ані до суду на нього не подали посадовці за наклеп. Щоправда 1999 року внаслідок пожежі вельми постраждала його хата і те, що в ній, зрозуміло, теж. Та це, напевне, випадковість. Однак біда не приходить сама. Не встиг погорілець оговтатися, як нещастя посипалися як з рогу достатку. То отримає виклик з обласного суду за позовом пенсійного фонду, згідно з яким він, який звик сплачувати податки вчасно, колись завинив фондові 700 грн. Фонд на додачу вимагав ще 1700 грн. штрафу. Коли ж Василь приніс судді копії платіжних документів (оригінали згоріли разом з будинком), справу було спущено на гальмах. Дивно, звісно, що суд не ухвалив жодного рішення, а просто замовк. Не буває так. Та трудівник собі голову над судовими дивами не сушив, працювати не заважають – от і добре.

Іншою проблемою стала вимога начальника районної податкової В.Пацкана оформити на додачу до вже наявного ще один патент. Податківець доводив, що кожен окремий вид діяльності потребує й окремого патенту – мережа магазинчиків це одне,  а ресторан – зовсім інше. Що ж, оформив. І лише 2001 року під час візиту до містечка великих начальників з Києва переконався, що даремно повірив місцевому податківцю.  

Погіршало й на сімейному фронті. Раптом дружина замкнулася в собі, почала приходити додому із синцями, а проте на питання “що сталося”, відмовчувалася. Нарешті якось зізналася: її залякують, б’ють, і то через нього, її чоловіка. Хто, чому, Василеві невідомо й досі. І ледь збіг термін його депутатських повноважень, як улітку 2002 року дружина зникла, залишивши його з двома синами-підлітками на руках. І сталося це за три місяці після того, як оформили вони в банку кредит на ремонт і добудову будинку.

А що було йому робити, як не позичати десь гроші? За порадою сусіда Івана Савка звернувся до місцевої філії банку “Аваль”. Той запропонував і допомогу: мовляв, є там перевірені “кінці” й під заставу хати та з десятьма відсотками “відкату” буде кредит на два роки й на хороших умовах – десь із 12 відсотків річних – по відсотку на місяць. Та коли 3 квітня 2002 р. підписав кредитну угоду на 45 тис. грн. і вже віддав оговорені 4 500 грн. “відкату” керівним особам, виявив, що наробив дурниць – в договорі чітко зазначалося, що мусить сплачувати 30% річних. Не знав тоді п. Василь, що для сусіда-посередника такий звив у справі був цілком нормальним, якщо не запланованим заздалегідь.

Працював як навіжений, аби приносити до банку належні тисячі. Та не завжди вдавалося. З літа 2003-го почалися затримки, на які банк відразу зреагував і висловив претензії. Керівник філії банку Ірина Ваапова попередила, що будинок, майже відбудований на той час, треба продавати. Пропозицію боржника продати будинок його родичам за реальною ціною – під 100 тисяч – банківська леді відкинула “з порогу”. Покупців запропонувала сама. Однак на прохання боржника проінформувати його про суму, яку залишився винен, раз за разом чув різні цифри – то 32 тисячі, то вже 41. Нарешті з датованого 11 серпня 2003 р. паперу за підписом керуючого ЗОФ АППБ “Аваль” п. В.Гончарка дізнався, що заборгованість, яку мусить терміново погасити, становить 24 724 грн. До того ж за виконавчим приписом треба було ще й 5566 грн. сплатити виконавчій службі. Чимало. Однак і будинок, що вийшов загальною площею на 117 кв.м. з ділянкою на майже 7 соток, було за договором застави оцінено в 90 тис. грн. Пристав пан Василь і на запропоновані покупцями 15 тис. у.о. – борг є борг, виплачувати треба. Адже після розрахунку з банком і йому мала лишитися якісь кільканадцять тисяч.   

Покупці ж, Віталій і Надія Майор, сімейна пара, виявили серйозні наміри: віддали гроші виконавчій службі (щоправда, без жодної квитанції, віддавши готівку безпосередньо в руки заступника начальника служби І. Лукачка), почали переобладнання будинку (і тут була деяка особливість: не потурбувались отримати на це, хоч задля пристойності, згоду самого все ще хазяїна). Однак остаточний розрахунок все віддалявся. Нарешті восени банківське керівництво повідомило, що в потенційних покупців грошей на розрахунок бракує, тому банк надасть їм позику. Але для оформлення продажу потрібно, щоб п. Молнар звернувся до суду з заявою про визнання його дружини, від якої не було вістей понад рік, ... померлою. Не міг Василь погодитися оголосити мертвою людину, доля якої була йому невідома. Тому вимоги змінилися – тепер її треба було визнати безвісти відсутньою. Пішов і на це. Поки тягнулися судові справі, надійшла зима. І тут почалося найдивовижніше.

24 листопада 2003 р. з’явився виконавчий припис за підписом приватного нотаріуса О. Данича, яким було вказано звернути стягнення на майно і “за рахунок коштів, виручених від реалізації зазначеного майна, задовольнити вимоги АППБ “Аваль” у сумі 41 977 грн.”, з яких на заборгованість з кредиту припадало 32 224 грн. 66 коп., решта – заборгованість за відсотками й пеня.

Та за два тижні, 13 грудня того ж таки року виникає другий припис, де й підпис, і зміст ті самі. Різниться лише резолютивна частина. А в ній зазначено, що за рахунок коштів від продажу слід... “частково задовольнити вимоги” банку в сумі 9 595 грн. І загальна сума боргу, яку встановлює О. Данич, становить  – через два тижні! – уже 51 572 грн. 58 коп., з яких всі цифри – ті самі, лише заборгованість за кредитом – більшає на оці 9 595 грн. і сягає 41 819 грн. та чомусь знову 66 коп. Що, банк спочатку помилився у розрахунках? Чи нотаріус був першого разу не в собі, а потім, помітивши власну помилку, виправив її таким дивовижним чином? 

  Та найцікавіше те, що про всі ці ігрища з приписами боржник дізнався лише... через рік! Той самий рік, упродовж якого він всі чекав і чекав розрахунку від запропонованого пані Вааповою на роль покупців подружжя, яке все ніяк не могло отримати від пані ж Ваапової кредит на купівлю, а проте вільно мешкало в його (чи вже не його?) будинку. Дізнався, коли будинок за його відсутності (він поїхав гроші заробляти тяжкою працею на будівництві) було вдруге виставлено на торги. Перші торги, як виявилося, “відбулися” у жовтні 2004 р. і були “невдалими”. Подружжя Майорі так і не отримало кредиту, інших бажаючих купити оселю не зголосилося. Принаймні, так випливає з банківських паперів. Отож ціна заставленого майна впала з 90 000 до 72 300 грн. А за організацію торгів підприємству-“посереднику” – “Укрспецюсту” з виручених коштів належало сплатити ще й 19%, тобто – майже 14 тис. грн.!

Отак, реально отримавши на руки 40 500 грн. і поклавши два роки на будівництво своєї оселі, повернув колишній успішний бізнесмен і депутат, а нині – безпритульний з двома дітьми (один з яких і досі малолітній) банку та структурам і особам, що живляться з чужих боргів, сукупно 91 405 грн. А з отриманих за продаж будинку 73 300 грн. лишилося йому на все життя 1160 грн. Живіть, пане, і радуйтеся, що хоч дітей у рабство не продають. Адже за такої системи, коли сплачувати доводиться в два з чвертю разів більше, ніж позичаєш, не те, що бізнес неможливий, за неї неможливе саме фізичне існування.

То чим відрізняється ця система від кримінального “лічильника”? Якою економічною доцільністю чи розрахунками обґрунтовані 19 відсотків “Укрспецюсту”?  Чи не схожа акція урочистої передачі “покупцями” грошей до сейфу начальника виконавчої служби Антоня на спосіб переконати боржника, що ситуацію розв’язано? До речы. Про Антоня. Колишній даїшник, ще в радянський час змушений полишити цю прибуткову службу через одіозну репутацію, й на нинішньому робочому місці енеодноразово засвітився на хабарах. Кілька років тому проти нього навіть порушували кримінальну справу. Та й у травні цього року за заявою підприємця В. Рущака про здирництво був спійманий на хабарі з міченими купюрами. Однак відпущений був ... “за відсутністю складу злочину”. Так, ніби не в нього в кишені лежали мічені гроші. Та дивуватися тут немає чому: голова районного суду В. Данюк, особа в районі впливова, доводиться п. Антоню кумом. Так що гроші, які потрапили без належного документування до робочого сейфу колишнього даїшника, цілком імовірно рушили звідти зовсім не в кишеню держави.

А чи не схожа на звичайну пастку вся ситуація з “потенційними покупцями”, яким зацікавлений банк в особі пані Ваапової понад рік “видає” кредит і тим змушує боржника тупо чекати на власне остаточне розорення? Зрештою, чи, надаючи кредит, пані Ваапова не знала про двох, тоді ще обох малолітніх дітей отримувача кредиту, які в разі продажу майна залишаються без даху над головою? Хоча... формально це й справді не її справа – перейматися долею дітей, яких призначено на роль жертви.

Справа, зрештою, не в самому банку як комерційній структурі, яка, як і будь-яка інша подібна структура, зацікавлена в поверненні належного і, видавши кредит на законних підставах, лише повернула своє – і не копійкою більше. Справа не в 30 відсотках річних на будівництво житла (що є не реальним, і не поширеним) – позичальнику справді треба дивитися в документи, які підписуєш. Справа в тому, що конкретні особи, які банк репрезентують,  зробили все можливе й неможливе, аби витягнути з боржника не лише належне банкові, а й усе, що взагалі можна витягнути. І головне, що все – нібито й законно, все – у згоді з документами і нормативами.