Найкоротший шлях до української України лежить через ліжко

Сьогодні, читаючи різні статті до Дня рідної мови, згадалося і про свій кількарічної давнини текст – написаний у перші роки після Помаранчевої революції, коли здавалося, що цілий ряд проблем буде обов’язково розв’язаний. Сталося, як відомо, інакше, але текст цей і сьогодні видається актуальним. Можливо, ще більш актуальним, ніж у момент написання. Тому – читайте (даю його без змін) і кохайтеся.

У славнозвісних “Польових дослідженнях з українського сексу” лірична героїня Оксани Забужко спересердя зронила фразу, що за нею – національна першість за кількістю українізованих койко-місць. Мовляв, мужики весь час не ті траплялися, от і доводилося на здибанки тягати, блін, Грушевського і замість поцілунків займатися політпросвітою у найнезручніший момент. Але ж – успішно... Я маю на увазі політпросвіту, бо з особистим життям у ліричної героїні “Польових досліджень” якось не дуже склалося. Хоча зовсім не внаслідок “українізації у ліжку”: цій героїні пощастило врешті-решт знайти “щирого” українця, і саме він виявився найбрутальнішим та найнепридатнішим до вживання у приватному житті.
Але я не про “Польові дослідження”. І, власне, не зовсім про секс. Я – про реальну українізацію. Чи, що майже те саме, про запобігання повзучій деукраїнізації. Іншими словами, про жінок.

...Жили собі три сестри з інтелігентної сім‘ї. Одна із їхніх бабусь свого часу співала у хорі київської “Просвіти”, а яке прізвище носила інша їхня бабуся, я вам не скажу. Досить і того, що це прізвище є в усіх підручниках української історії ХХ століття. Одне слово, спадкові українські буржуазні націоналісти, дивом зацілілі в радянські часи. Ясна річ, що у цій сім‘ї вдома всі розмовляли українською мовою, - у брежнєвсько-сусловські часи, між іншим. І що ж далі? Старша сестра так і залишилася неодруженою, дві інші вдало вийшли заміж, народили дітей, і... правильно, перейшли у сім‘ях на спілкування російською мовою. І це попри те, що їхні чоловіки за потреби вільно говорять українською, попри те, що всі вони великим гуртом “відбули” Майдан, попри голосування на виборах щонайменше за Рух (раніше), “Нашу Україну”, БЮТ та УНСО Юрія Шухевича (це 2006 року), попри знайомство з ледь чи не всіма новинками української літератури. Але вдома “робоча” мова все одно російська. Точніше, та, яку з певною мірою умовності можна назвати російською...

Прошу зрозуміти мене вірно: для мене мова приватного спілкування людини – далеко не головна її якість. От відверта українофобія, коли персонаж виявляє зневагу до української мови та культури – це вже зовсім інше. Але і вважати нормальною описану вище ситуацію я теж не можу. Тим більше, якби йшлося про одиночні випадки. Та ні – спостерігаючи і своїх ровесників, і молодше покоління, беруся стверджувати, що практично в усіх випадках пара “україномовна дівчина” та “російськомовний хлопець” (ці терміни, ясна річ, несуть певну міру умовності, та й ідеться лише про “гнилу інтелігенцію”) у приватному спілкуванні завжди перетворюються “російськомовних коханців”, а далі, якщо до цього дійде, - на “російськомовне подружжя”. Знаю єдиний виняток, і то відносний: коли “хатньою” мовою залишилася російська, але чоловік-одесит швидко опанував українську мову для “політичного”, “публічного” спілкування, і це було не чимось показним, а щирим, сказати б, екзистенційно йому, саме йому особисто потрібним кроком.

На відміну від суперпатріотів, я переконаний, що нація ніколи не зводилася і не зводиться до мови. І певна національна належність не вимірюється мовою, взятою окремо від усього іншого. Але ж нація неможлива без мови. Тим більше – нація, яка намагається спертися на ноги у постколоніальній, посттоталітарній та постгеноцидній країні (чи багато подібних є у світі?). Справедливо сказав Гайдеґґер: “Мова – це Дім буття”. Можливо, це якісь особисті комплекси, можливо, це постколоніальний синдром, але не дуже мені затишно у Домі буття, цеглинками якого є “подавляющее большинство” та “победа” (“по-беде”). Я розумію, що це історія наклала свій відбиток на російську мову, що це сліди ще Івана Грозного та Петра Першого, але, з іншого боку, досі залишається відкритим питання, чи можна взагалі на ґрунті російської культури побудувати щось краще, ніж імперський авторитаризм, не кажучи вже про відверто тоталітарні чи чорносотенні проекти. Та й офіційні норми цієї мови мене особисто не завжди влаштовують. Скажімо, нам вперто тлумачать, що не можна сказати по-російськи “в Украине”, тільки “на Украине”, тим часом як Олександр Герцен (той самий, котрий насправді ніколи не кликав Русь до сокири) 150 років тому спокійно писав: “Графиня N. поехала в Украину”. Так чи інакше, мені справді затишно тільки у властиво українському Домі буття, і, думаю, не тільки мені, а і багатьом тим дівчатам, котрі змінили мову приватного спілкування, а відтак – і мову, якою говорять чи заговорять їхні діти.

А це значить, що український Дім буття й надалі руйнуватиметься.
У чому ж причина? Можливо, українська мова не надто придатна для глибоко інтимного спілкування, можливо, саме цей її “вимір” не сприймається російськомовною публікою? Але ж ні – щодо цього є авторитетне свідоцтво Володимира Маяковського:

“Разве может быть затрепанней да тише

Слова поистасканного “Слышишь”?!

Я немало слов придумал вам,

Взвешивая их, одно хочу лишь,

Чтобы стали всех моих стихов слова

Полновесными, как слово “чуешь”.

Може, українська мова недостатньо розвинена і нездатна висловити всі обсяги людського існування? Проте ще за часів Лесі Українки такі інвективи вважалися недоречними. У чому ж тоді причина того, що лірична героїня Оксани Забужко виявилася ледь не самотньою у своїх героїчних зусиллях українізації койко-місць?

Не буду заглиблюватися у постколоніальний дискурс (переконаний, що він може дати чимало цікавого і в цьому плані), скажу про інше: можливо, описане вище відбувається з інтелігентними українськими дівчатами саме тому, що вони інтелігентні й українські? Що у своїх родинах привчені до того, щоб завжди йти назустріч іншим, щоб поступатися близьким людям, щоб враховувати їхні звички? А, крім того, - що українська жінка, чи, принаймні, більшість цих жінок, завжди славилися як поступливі, лагідні та добрі істоти?

Можливо, надто поступливі та лагідні, якщо врахувати репутацію українських рабинь у минулому та секс-пролетарок у сьогоденні. І – плюс факт сучасної добровільної сексуально-сімейно зумовленої деукраїнізації.
І це стосується не тільки підрадянських українок: он Катерина Чумаченко, схоже, так і не наважилася змусити свого чоловіка добре вивчити літературну мову, щоб замістити нею хоружівський суржик.

Шановні пані і панове, а особливо панянки, я нікого ні до чого не закликаю, а просто констатую факти і даю їм власну, з позиції своїх переконань, інтерпретацію, на що маю конституційне право. Так от, повторюся ще раз: без отих самих сакраментальних “койко-місць” добудова української нації зазнає серйозних труднощів, оскільки питомо україномовне населення і далі скорочуватиметься, особливо серед інтелігенції. А нація – це не форма носу, а передусім спільнота вільних громадян конкретної країни, об‘єднаних спільним проектом майбутнього і спільним баченням буття. Нація – це не слухняні вірнопіддані влади, а ті, хто цю владу конструює і змушує служити собі. Тому надто багатьом у нас в країні треба, щоб нація такі і не доформувалася, щоб на її місці була “соціальна каша”.
Отож найкоротший шлях до справжньої України лежить через ліжко. Те, у якому вам ніжно прошепочуть: “Чуєш?..”