Найвищий статус – це й найвища відповідальність

Глава Української Греко-католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) навчався в університеті св. Томи Аквінського (Рим, Італія), де здобув ліценціат, а згодом і докторат з відзнакою Summa cum laude в галузі богословської антропології та основ морального богослов’я візантійської богословської традиції. Тому питання, пов’язані з морально-етичною сферою людського життя, є його рідною стихією. А вони, такі болючі і злободенні для України, останнім часом набувають усе більшої гостроти. І не в останню чергу через події, пов’язані з дивним способом підготовки України до Євро-2012 – зачищенням української території від безпритульних тварин, яким наша країна вже зажила собі слави країни дикунської та жорстокої. То ж не дивно, що з проханням дати оцінку ситуації, яка склалася, ми звернулися до особи, яка є не лише фахівцем, а й високим моральним авторитетом.    

— Блаженніший! Попри те, що, у порівнянні з часами СРСР, релігійність людини вже не засуджується державою, навіть заохочується, а лави парафіян різних християнських конфесій зростають, у нас не ствердилося характерне до цивілізованих країн (і, до речі, властиве національному менталітету українців) поважне ставлення до особистості людини, до життя як цінності. Ми щодалі більше стаємо бездушними й жорстокими. Це засмучує й ...дивує. У чому причина? Що може сприяти ствердженню моральних цінностей?

— Це складне питання. Усяка мораль повинна мати духовне підґрунтя. Якщо вона базується лише на інтелектуальних засадах чи переконаннях, то вони міняються відповідно до тих чи інших життєвих обставин. А в християнському розумінні мораль – це ті засади життя людини, які випливають з її віри. Сьогодні велика частина людей зараховує себе до віруючих, але не завжди віра впливає на конкретне життя людини. Папа Іван Павло другий свого часу сказав: лихом сучасного світу є те, що дуже багато людей, навіть ті які називають себе віруючими, живуть так, якби Бог не існував. Ми часто живемо в такому контексті роздвоєння. Людина ходить до церкви, справляє ті чи інші релігійні свята, але тільки переступає через поріг церкви, живе і поводить себе так, як живуть і поводять себе не віруючі – за іншим кодексом поведінки. Завдання духівників якраз полягає в тому, щоб релігійні переконання, стосунки з Богом визначали спосіб будування всіх інших стосунків, з іншою людиною і так само – з навколишнім середовищем.

— Мірилом цивілізованості та людяності суспільства є ставлення до іншого – поважне та відповідальне. Історичний поступ вимірюється розширенням кола тих Інших, за якими визнаються права на гідне життя, на життя без болю. А проте, далеко не завжди таке «не визнання права» втілюється в його відверте заперечення дією – жорстокість і злочин. Значно частіше – у байдужість, у три «без»: без-душність, без-сердечність і без-думність. Як церква бачить відповідальність людини за тих, «кого приручили», - за істот несамостійних, які самі не можуть про себе подбати?

— У вашому запитанні прозвучало дуже важливе слово — відповідальність. Тому що відповідальність завжди визначає систему координат людини. Коли говорити про інших, церква розрізняє два їх види: особові істоти, які справді є носієм образу і подоби Божої (це інші люди), і безособові істоти, які не є носієм образу і подоби Божої, але людина за них відповідальна. Сюди ми включаємо і тварин, і рослини, і все довкілля, в якому людина живе, діє і несе за нього моральну відповідальність. Є стара аксіома: особа не може бути засобом для чогось, а має бути метою сама для себе. І тому той, хто використовує особу для задоволення своїх потреб, інструменталізує її, зводить до рівня предмету, тим принижує її гідність, а заразом принижує і того, чиїм образом і подобою є ця істота. Поважаючи, шануючи іншу особу, християни шанують Бога. Ви, певно, знаєте, що в історії людської думки не завжди діти включалися в поняття особи. Але християни ще в першому столітті відрізнялися абсолютною пошаною до дітей, навіть до ще ненароджених. Вони шанували навіть тіла померлих дітей, тих, які народились неповносправними, яких, може, просто батьки викинули. Вони могли бути не охрещеними, але християни віддавали їм належну пошану і належний похорон.

Щодо безособових істот – рослин, тварин, то людина несе за них відповідальність. Я читав про те, як ескімоси ставляться до істот, на яких вони полюють. Вони певні, що істота, яку вполював мисливець, віддала своє життя задля того, щоб мисливець жив. І це в мисливця викликає пошану до тої істоти. Християни мають інше ставлення до тварин. Ми ніколи не зрівнюємо у гідності особову і безособову істоту, але відповідальність за той безособовий світ безумовно є високою. Людина проявляє себе такою, як вона є  по відношенню до інших людей. Якщо особа не вміє поважати іншу особу, значить вона має поважні моральні вади. І, очевидно, коли особа жорстоко поводиться з тваринами, вона є, я би сказав, морально надламаною, надщербленою істотою, яка потребує серйозного лікування, моральної та духовної реабілітації. Церква засуджує всякі вияви жорстокості.

Згідно традиційного вчення святого Томи Аквінського, мужність – чеснота, протилежна жорстокості. Мужнім є той, хто здатен запанувати над власним гнівом. А жорстока людина йде на повідку у своїх власних інстинктів, вона не є мужньою. Якщо ж людина не здатна керувати своїми інстинктами, вона перебуває у стані морального розладу.

— Чи можуть бути тварини об’єктами гуманної захисної роботи церкви? Чи може церква надавати ідейної допомоги громадським об’єднанням, що опікуються долею безпритульних тварин?

— Очевидно що всякі засоби для того, щоб облагородити людину та людське суспільство, завжди є позитивними. Захист природи й довкілля, зокрема тварин, безперечно, є невід’ємною частиною життя людини, яка повинна бути благородною і впорядкованою. Відомий російський богослов отець Сергій Булгаков говорив, що довколишній світ людини є її зовнішнім тілом. Усе, що людина робить, впливає на довкілля, а тому рано чи пізно впливає на саму людину. Людина повинна з повагою ставитися до свого тіла, тому що це не предмет, а вияв особи. Так само з повагою вона повинна ставитися до довкілля. А старовинна грецька думка для богослов’я екології – напряму, який ми зараз починаємо розвивати, полягає в тому, що людина є мікрокосмосом. Це означає, що весь світ є макрокосмосом, орієнтованим до мікрокосмосу людини. Те, що діється в людині, відбивається й на навколишньому середовищі. На основі такого необхідного зв’язку між людиною та довкіллям церква сьогодні виводить поняття екологічного гріха. Моральні вади людини одразу проектуються на зовнішнє середовище. І навпаки, якщо людина нищить довколишнє середовище, вона нищить саму себе. Екологічна катастрофа, що спостерігається в багатьох країнах світу, має місце й в Україні також. Мені нещодавно довелося почути фразу, що Україна є екологічним банкротом. Українці вже настільки пошкодили навколишнє середовище, що воно не може саме відновитися. Це є виявом того, що певні особи є моральними банкротами. Суспільна мораль лише виявляється в такий спосіб, а справжня проблема криється у людській душі.

— На Галичині в школах провадяться уроки християнської етики, які викладають професійні катехити, що мають благословення від Церкви. Чи підіймаються під час занять екологічні питання?

— Сьогодні ми розрізняємо 2 види програм — християнська етика, яка читається у звичайних школах, і катехизація, тобто навчання віри, що відбувається у катехитичних парафіяльних школах. У нашому катехизмі, який ми недавно презентували, є окремий розділ про відповідальність за довкілля. До речі, саме я готував моральну частину цього катехизму, усвідомлюючи, що це вкрай необхідно для України. Зокрема, ми говоримо про те, що людина є відповідальною за довкілля на основі того першого завдання, яке Бог поставив перед Адамом в Раю. Людина повинна була поратися, дбати, нести відповідальність за той Едемський Сад, в який Бог її помістив, ще перед гріхопадінням. І та відповідальність залишилася і по сьогодні. Отож людина, яка є образом Творця і, преображаючись, стає подібною до нього у своїх вчинках, отримала завдання начебто довершити те творіння, яке Господь довірив їй. А це є велика влада. Його можна довершити, а можна й знищити. Якщо людина хоче бути наближеною до Творця, вона повинна ставитися до його творіння так само, як він, повинна вести творіння до досконалості, а не нищити. В майбутньому ми будемо писати різні катехизми для різних вікових груп — для дітей, молоді, старших. Можливо, напишемо соціальний катехизм, де буде чітко прописана, наприклад, соціальна доктрина Католицької церкви. Думаю, що на основі тих потреб, які має українське суспільство, поводження з тваринами буде також висвітлено.

—              Чи навчають дітей правилам екологічної поведінки?

— Такого типу виховання є вкрай необхідним. З радянських часів у суспільстві залишилася звичка робити суботники. Один день всі все гарно почистили, але потім нічого не міняється, люди як не дбали про навколишнє середовище, так і не дбають. Якщо виховати людину з маленького, навчати її тому, що вона несе відповідальність не тільки за чистоту парку, а й за здоров’я всіх мешканців парку, то тоді, можливо, такі суботники і не були б потрібні. Ми мусимо зробити крок уперед, наприклад, почати правильно збирати сміття, розділяючи вторсировину за видами. Сьогодні на Заході є цілком нормальним, що на різних упаковках є різні позначки, які пояснюють, як це сміття треба викидати, щоб не забруднювати навколишнє середовище.

— Чи вбачає церква різницю між тваринним та рослинним навколишнім середовищем? Сьогодні існує таке поняття, як тварини-компаньони, що тисячоліттями супроводжують людину, перебувають в її товаристві. Спілкуючись із ними, людина віддає їм свою любов, частку своєї душі більшою мірою, ніж решті довкілля. І тим олюднює й просвітлює їх. Чи не є вона, таким чином, особливо відповідальною саме перед ними?

— Це дуже цікаве філософське питання. Ще Аристотель розвинув ідею про різні види душі – рослинну, тваринну й розумну, людську. Коли людина преображує всесвіт, очевидно що її особа ставить відбиток на всі її вчинки. Дуже часто можна спостерігати, що домашні тварини, зокрема собаки, імітують поведінку свого господаря. У доброго господаря, лагідного, який шанує інших людей, і тварини будуть такими ж, йому подібними. Встановлюється емотивний зв'язок між господарем і його домашніми тваринами. Цього не можна заперечити. Нещодавно я був в Англії, і в одному з парків центральних районів Лондона побачив пам’ятник тваринам, які брали участь у різних війнах. Очевидно, що вони самі у тих війнах ніколи б участі не брали. Однак вони допомагали людині нести воєнні лихоліття й випробування. Людина перекладала на тварин частину своїх тягот та своєї місії. Таким чином, тварини є помічниками особи. Це те, що Господь Бог сотворив людині у поміч.

— Торік Україна почула про існування такого явища, як догхантери. Це люди, які незаконно і власноруч винищують безпритульних і навіть домашніх тварин, вважаючи їх «біологічним сміттям». Що, на Вашу думку, спричиняє виникнення такого явища, і що його може зупинити?

— Так не можна поступати. Однозначно це є негативна поведінка. Якщо сьогодні існує якась цілеспрямована політика знищення чогось, завтра вона стане політикою знищення когось. Феномен догхантерів потребує дослідження і певних висновків з боку не лише захисників тварин, а й тих, хто відповідає за суспільний добробут і громадський порядок.

Причина того – у крайній безвідповідальності людини. Я це спостерігаю, наприклад, у Княжичах (в Княжичах розташована резиденція Блаженнішого – прим. ред.). Улітку тут працює багато будівельників, які заводять собак для охорони об’єктів. А коли закінчується будівельний сезон, люди від’їжджають, і зграї безпритульних собак блукають лісом. Іноді вони стають небезпечними для людей, які тут знаходяться. Але хто несе відповідальність? Звісно, що люди, які їх приютили, а потім вигнали. Якщо б людина відповідально ставилася до тих, кого вона приручила, взагалі б ніколи не було такого явища, як безпритульна тварина. Тому, що безпритульною її робимо ми. А знищення цих собак свідчить про те, що ми є жорстоке суспільство. Суспільство, мораль якого нижча за мораль тої зграї, яка просто намагається вижити.

— Разом з догхантерством виникла і його нібито гуманна альтернатива — так званий зоореалізм. Його прибічники стверджують, що, оскільки безпритульні тварини на вулицях страждають від голоду, холоду й хвороб, піддаються знущанням з боку різних садистів, то задля блага цих тварин їх необхідно вбити — аби не мучилися. Як би Ви прокоментували такий «гуманізм» з погляду християнства?

— Я думаю, що це людиноненависницька і богоненависницька ідеологія, прояв «філософії якості життя», що, на жаль, існує в сучасному суспільстві. Сьогодні у світі дискутується дуже складна суспільна проблема евтаназії людини. З погляду згаданої філософії насолода – це щось позитивне, а страждання — негативне. Людина страждає, і потрібно визволити її від страждань. І, значить, потрібно її вбити. Однак насправді тут ідеться не про співчуття. Страждаюча людина потребує людського супроводу, дбайливого ставлення, медичного догляду і, очевидно, певних витрат. Для того, щоб уникнути відповідальності і собі ж полегшити життя, ми вбиваємо — як людину, так і тварину. Тут можна згадати жорстоке правило Сталіна: «есть человек – есть проблема, нет человека – нет проблемы». Це крайній вияв тиранічної кровожерливості. «Філософія якості життя» і «зоореалізм» – дві сторони однієї медалі. Усі християни повинні висловитися проти цього. Людина не має права бути такою по відношенню до будь-якої істоти.

— Інколи, виправдовуючи свої вчинки, людина апелює до свого найвищого статусу: «Я найвище боже створіння і тому вправі вирішувати, що мені робити з іншими живими створіннями, які населяють наш світ». Чи не є така позиція привласненням собі права Творця – гріхом гордині?

— Висока гідність людини як вищого створіння, єдиного, який носить образ і подобу самого Бога, накладає на людину величезну відповідальність. Людина повинна управляти довколишнім середовищем, дбати про нього. А правила того управління Творець записав у самій природі, і людина не може їх змінити. Людина покликана відкривати закони, які творець заклав у довкілля, і їм підкорятися, їх виконувати. Тоді вона буде правильно все чинити. Господь Бог дав життя тваринам, і людина не має права лише через свої забаганки відбирати те життя, що дав Творець.

Ми дуже часто перебуваємо в полоні матеріалістичного світогляду. Однак те, що саме Бог є автором нашого довкілля, є фундаментом християнського розуміння відповідальності людини за довколишній світ. У Євангелії є притча про виноградарів. Її головна думка в тому, що Господь Бог є господарем світу, а людина – лише управителем, якого Бог винаймає. Добрий господар повинен дбати про виноградник, щоб він приніс найбільше плоду, так само і людина повинна дбати про навколишнє творіння. Коли людина привласнює собі цей світ, робить себе божком у світі, вона справді чинить гріх проти Творця.

— Що би Ви порадили робити людям, які були покусані тваринами та відчувають до них страх та агресію? Що може допомогти їм вгамувати гнів та бажання помсти? І - ширше: як людині залишатися людиною в ситуації, коли вона сама прагне уподібнитися хижій тварині?

— Я співчуваю людям, які відчули на собі агресію, зокрема, агресію тварин. Я дуже люблю собак і скажу вам, що собака просто так ні на кого не нападає. І за певні речі потрібно змусити відповідати власників, а не тварин. Людина, яка відчула на собі агресію тварини, потребує допомоги. Тому що страх, який мають люди перед тваринами, може потім мати багато різних наслідків. Але я би дуже просив, щоб цей страх ніколи не перетворювався в агресію проти когось. Тому що тоді людина потрапляє в замкнуте коло — страх породжує агресію, агресія підсилює страх, і людина вже не може вирватися з того рабства.

Людина завжди мусить лишатися людиною, ніколи не опускатися до тих чи інших тваринних проявів – чи то буде жадоба, чи агресія, хтивість чи інші речі. Бо в тому людина втрачає подобу закладеного до неї образа Божого. І це є ознаки духовної регресії, дуже глибокого духовного занепаду людини. Я дуже хотів би, щоб людина не отваринювалась, а одухотворялась, ставала все більше подібною до свого творця. А Бог є любов. І коли людина буде жити в любові, вона не буде мати страху. Де є страх, немає любові. Любов усуває страх, звільняє від нього.

Деякі віруючі свою бездіяльність виправдовують так: «В миру спасіння немає». Як Ви прокоментуєте таку позицію?

Христос казав: «І це треба робити, і цього не залишати». Нам потрібно допомагати людям, бути соціально активними, дбати про потребуючих осіб,  не забуваючи й про тварин, за яких суспільство несе відповідальність. А світ це є те саме поле діяльності, де Господь Бог покликує жити і діяти світських людей. Бо людина, яка є мирянином, покликана будувати та поширювати царство Боже у світі через діла милосердя. Хто живе в монастирі, відійшов від світу, досягає спасіння своєю дорогою. А хто живе у світі, іде до спасіння через світ, в якому покликаний дати місце Богові.

Розмову вели філософ Тетяна Метельова

за сприяння викладача Тетяни Вішталь  

http://www.day.kiev.ua/228657