Володимир Щербань: слуга двох господарів?

Володимир Петрович Щербань – фігура унікальна навіть для України. Довгий час про нього  намагались не згадувать ані вороги, ані союзники. Перші тому, що він їх уже зрадив, другі тому, що весь час на це очікували. Тим часом феномен “ВП” (так його звали в Донецьку) ще довгий час буде об’єктом прискіпливої уваги істориків і політологів. Основною рисою Володимира Петровича була здатність служити відразу кільком господарям. І потрібно відзначити, що це двічі (чи то тричі) губернатору завжди доволі добре вдавалося.

Про нього знову заговорили влітку 2004 року під час подій, пов’язаних зі створенням на базі трьох вузів Сумського національного університету. Ці події й стали кульмінацією політичної кар’єри диктатора, що довгий час маскувався під ліберала. Опозиційні сили спочатку Сумщини, а потім і всієї України відразу пов'язали цинічну поведінку Сумської влади і правоохоронців з "донецьким" стилем і донецькими коренями губернатора. "Тепер по області, що її патронує донеччанин Щербань, пересування в пішому порядку заборонене. Це пряма диктатура", – зробив висновок в інтерв’ю "Українській правді" В’ячеслав Кириленко (на той час народний депутат з "Нашої України", член УНП і віце-прем’єр з гуманітарних питань в уряді Ю. Єханурова, на сьогодні – лідер «Нашої України», який порвав з партією Ю.Костенка). Саме він був в епіцентрі подій, пов’язаних з нападом сумської міліції на колону студентів, що здійснювали піший похід на Київ. Урешті цілком правомірно те, що  сумський “беспредел”, вдарив  по іміджу Донбасу і, головне, по донецькому кандидату в президенти Вікторові Януковичу. Та за цими драматичними подіями майже ніхто не спромігся побачити їхні глибинні причини, і, що  найголовніше, висвітити особу самого В.Щербаня.

Офіційна біографія Щербаня твердить, що трудовий шлях він почав у 17 років учнем слюсаря цеху точного лиття Донецького заводу "Точмаш". Там, з перервою на армію, проробив до 1972 року. Неофіційна ж стверджує, що ВП мав по малолітству проблеми з міліцією, проте, на відміну від Януковича, його справи до суду не доходили. Наскільки це відповідає дійсності, перевірити сьогодні важко. Авторові цих рядків чимало розповідали про “буремну» юність майбутнього губернатора в селі Піски Ясинуватського району Донецької області. Однак офіційних підтверджень тому не  було.

Проблем зі вступом до Донецькго інституту торгівлі у демобілізованого з лав Радянської Армії абітурієнта не виникло. З  тих пір усе його життя було постійно зав’язане на торгівлі. І пошуках все нових та нових господарів. Бувши з 1990 року депутатом Донецької міськради і головою комісії з товарів народного споживання, торгівлі і послуг населенню, він до 1992 року паралельно продовжував перебувати на посаді директора донецького універсаму "Україна". Наприкінці 1992 року Володимира Щербаня підтягнув до себе новий голова Донецького міськвиконкому Юхим Звягильский. Це, мабуть, чи не перший відомий нам господар ВП. Він зробив Щербаня своїм заступником, а вже сам Щербань зміг взяти під контроль практично  всю торгівлю шахтарської столиці. Це дало змогу молодому та амбітному заступнику “чимало нагріти руки”, як про цей період його життя донині говорить Донецьк. Утім, особливо теплих стосунків у Щербаня зі Звягільським не виникло. Останній не жалував свого заступника, мабуть, відчуваючи, на що він здатний, а той відповідав ледь прихованою неприязню. Проте, публічно він демонстрував єдність з шефом та відданість йому.

Саме в цей час Володимир  Щербань  створює в Донецьку практично міського монополіста у сфері торгівлі – ОАО "Дело Всех". Пояснювалося  створення цієї структури необхідністю залучення засобів на фінансування інвестиційних проектів асоціації донецьких підприємців "Дело Всех", також створеної Щербанем. Фактично ж усі доходи скеровувалися на власні потреби самого Щербаня. У той час і аж до 1996 року, коли Володимира Петровича зняли з губернаторської посади, “Дело всех” процвітало в донецькому регіоні. У 2001 році ОАО було ліквідовано, за офіційною версією – “оскільки з 1998 року воно не приносило прибутку”. Та насправді саме в цей час у Донецькій області почалася “зачистка” від Щербанівських структур. Як  повідомляла газета “Салон Дона і Баса”, яка знаходиться під контролем Ахметова, “донецькі” навіть виїздили до Сум та добре побили губернатора, в якого родичі в області жили не по “понятіям”. Тоді прес-служба Щербаня оперативно заперечила ці події. Наскільки була правдивою ця інформація, невідомо. Та прохолодне відношення до ВП в Донецьку збереглося. Йому було відмовлено в приєднанні до проекту “Партія Регіонів”, потім його не допустили до блоку “За єдину Україну”.

Та до того відбулося чимало цікавих подій. 1994 року  Кучма вперше стає Президентом України, а  Щербань – головою обласної ради. З цього часу їх долі нерозривно пов’язані, і в молодого губернатора з’явився новий господар... Хоча сам ВП про те мабуть і не підозрював. У перші роки губернаторства область на Кучму особливо не зважала, а в пресі вважалося правилом доброго тону дати штурхана «Рижому». Тим більше, що Кучма отримав всього 52% голосів виборців України і, якби його не підтримав Донбас, то не бачити б йому президентського крісла, як власних вух. А от за Щербаня проголосували 61,1% виборців Донецької області.

 “Початок липня 1994 року – перемога "солодкої парочки". Але парувалися не Щербань і Кучма, а Щербань і Щербань – Євген і Володимир – однофамільці, друзі і колеги. Втім, мені чимало говорили в донецьку, що справжнім губернатором в області був Євген Олександрович, а не Володимир Петрович. Та все ж треба відзначити, що обоє виграли вибори до Верховної Ради й обоє – вибори губернаторські. Тобто губернатором, ясна річ, був один з них, але всі знали, що Євген Олександрович мав необмежений вплив на Володимира Петровича..” /інтернет - видання “Острів”/

 Утім, у ВП та Леоніда Кучми було й багато спільного. Наприклад, вони не припиняли говорити про активну боротьбу зі злочинністю і навіть проводили публічні акції. Прихід Щербаня на губернаторську посаду було ознаменовано тим, що в Дебальцеві було розгромлено наймогутніше в Донецькій області єнакіївське угруповання братів Долідзе. (Злі язики твердять, що нинішній прем’єр мав безпосереднє до них відношення Операцією керував заступник прокурора області Валерій Куркулів (колишній прокурор Запорізької області). Преса рапортувала про арсенали зброї, вилучені в найманих убивць. Та жоден з братів Долідзе не був засуджений. Їх відпустили на підписку про невиїзд, після чого ті благополучно полетіли до Парижу. Зате очевидці розповідали, що дорогою до Дебальцева тоді пронеслася кавалькада машин іншого угруповання – Ахатя Брагіна, що, нібито, на очах "Беркута",  святкувала перемогу. Та, попри численні обшуки в офісі Брагіна (а потім і Ріната Ахметова) та в приміщенні колишнього готелю "Люкс", жодних доказів злочинної діяльності виявлено так і не було, тому називати його злочинним авторитетом, як це прийнято в пресі, можна дуже умовно. Але Брагін був дуже впливовою в Донецьку людиною, і цей фактор справив свій уплив на становлення В. Щербаня. У  його правління Донецьк був центром кримінальних розборок і замахів. Про порядки в області доволі наочно розповів в інтерв'ю "Приазовскому рабочему" від 14 червня 1996 року мер Маріуполя (зараз народний депутат від блоку «Наша Україна» член НРУ) Михайло Поживанов. 

"...Усе частіше став я зауважувати спроби з боку губернатора перепідкорити ті чи інші галузі міста своїм корисливим інтересам, перерозподілити існуючі ринки і роботу підприємств не на користь маріупольців, а чисто на свої статки. Я став цьому противитися, заперечувати, що таких зобов'язань я не давав, що буду захищати інтереси міста, городян і підприємств Маріуполя. Результати не затрималися з’явитися. У листопаді 94-го року я був запрошений для “розборок” у кабінет губернатора. Сидимо, розмовляємо, раптом відкриваються двері, входить народний депутат Євген Щербань, сідає напроти мене і безапеляційно заявляє буквально наступне: "Пацан, ти що, вважаєш себе найрозумнішим? Запам'ятай: є людина – є проблеми, немає людини – немає проблем. Для нас 9 грамів свинцю абсолютно не шкода, і це дуже дешево коштує".

- А губернатор?

- Губернатор промовчав, і я це зрозумів як пряму загрозу моєму життю. Тим більше, що після цього мені було сказано: "Будь ласка, якщо ти такий розумний і хочеш цілком керувати містом, керуй, бери його у свої руки, але 5 мільйонів доларів на місяць – нам, на наші втрати". Я звичайно не погодився і попередив, що я не настільки багатий, як вони, але якщо що-небудь станеться зі мною чи моєю родиною, грошей вистачить, щоб з ними розрахуватися. Після цього вони свої домагання призупинили, була спроба знайти компроміс, мов, ми погарячкувалим, ми в алегоричному сенсі всі говорили. Я завжди розумів, що поганий мир краще, ніж гарна війна.

- І як довго продовжувалося це перемир'я?

- Улітку 1995-го викликає мене губернатор у зв'язку з укладанням соціально-економічних контрактів з керівниками і говорить: "Від тебе потрібно не підписати контракт з директорами "Азовсталі" – Буляндой, "Азовмаша" – Антифєєвым, порту – Штепой, АМП – Бандурою і судноремонтним заводом – Ільїним. Я кажу: "Ці підприємства нормально працюють, я такого робити не буду". Потім почалася кампанія з перерозподілу газового ринку. У наказовому порядку мені було сказано, щоб 28 підприємств пересклали свої договори замість "Итери" на "Індустріальний союз Донбасу", засновниками якого є комерційні структури, наближені до губернатора. Підрахувавши, що маріупольські підприємства при цьому втрачають 1,5 млн. доларів, я відмовився й у лютому розпочалося таке: якщо ти не будеш робити те, що тобі говорять, ми дамо команду правоохоронним органам, і тебе вивернуть навиворіт. От вам і підґрунтя сьогоднішніх справ, особливо активно розгорнутих після того, як ми не прийняли бюджет, пропонований обладміністрацією, виступили проти нього і на обласний, і на міський сесіях.

- А позицію прокурора міста ви з'ясовували?

- Я вам наведу такі факти. Восени, ще до того, як була зроблена заміна прокурора міста, мені Євген Щербань сказав: "Ми ставимо свою людину для того, щоб у місті ми могли свої питання вирішувати. Проведе прокурорську перевірку по Булянді, вирішить, щоб на завод повернувся Ремпель, якому вигадають на комбінаті якусь посаду, а потім він стане директором. Булянду ж ми протягом року приберемо". Дійсно, через півмісяця з'являється Васильченко. Незабаром повернувся на "Азовсталь" опальний Ремпель. І я сьогодні анітрошки не здивуюся тому, що прокурор міста до завершення слідства, до суду дає великі інтерв'ю в газетах, де засновником є фірма "Люкс". (це про газету “Донецкие новости”. В.Г.)

- Що належала покійному Аліку Греку?

- Так, її засновником був загиблий від вибуху на стадіоні "Шахтар" Алік Грек, чи Олександр Брагін, (Ахать Брагін – В.Г.) друг Євгена Щербаня".

 Саме за Щербаня розвернув на повну потужність свою діяльність сумнозвісний “Сірий Кардинал” області – Олександр Гурбич. Це тоді вперше було введено цензуру на публікації, спрямовані проти губернатора. Більше того: було розпочато створення культу особи губернатора. Пізніше, у спадок усе це перейшло до Віктора Януковича. Саме в ті роки, за визнанням самого Олександра Гурбича, він створив свій перший медіа-холдинг: "Я визнаю – перший медіа-холдинг я створив 10 років тому, створивши асоціацію під назвою "Донбас-поліпрес", куди ввійшли всі газети, засновані органами влади Донецької області. І на сьогодні їх 61" (січень 2002 року).Тоді ж почалося сходження на Донецький олімп наступника Гурбича – Володимира Демидко. Сплив він несподівано наприкінці 1994 року на посаді заступника голови Донецької обласної організації Ліберальної партії. Саме йому належить ідея адміністративного тиску щодо примусової передплати на партійну пресу (що пізніше вилилось у примусову передплату на орган ОДА – газету “Жизнь”). Ця ідея на той час не увінчалась успіхом тому, що ліберали вперто не бажали не лише передплачувати, а й читати партійну пресу. Старі члени ЛПУ розповідають: бували випадки того, що цілі організації вимагали усунення Демидко не лише з посади, а й з партії. Та, попри те, він вперто йшов нагору, опираючися на Щербаня. У 1998 йому вдалось усунути Миколу Загоруйка (нині – один з провідних діячів Партії Регіонів в області) та очолити обласну організацію ЛПУ. Тоді ж він доволі вдало перескочив до команди нового губернатора Віктора Януковича та став спочатку начальником управління внутрішньої політики, а після від’їзду Гурбича в Київ обійняв його посаду – заступника голови ОДА (зараз В.Демидко, як і О. Гурби, опинився за бортом корабля).

У листопаді 1995 року Євген Щербань, виступаючи в Донецькій обладміністрації, позначив необхідність створення політичної бази Донецького регіону. "Треба привести більшість наших однодумців у парламент. Щоб пройти більшістю в парламент, необхідна консолідація всіх прогресивних сил суспільства для досягнення кінцевої мети, мети створення середнього класу, класу власників. Найбільше повно і ємно виражає ці завдання і цілі Ліберальна партія України, під гаслами якої ми й повинні прийти на вибори".

Ліберальна партія України із самого початку створювалася як партія “донецької групи”. Установчий з'їзд ЛПУ відбувся відразу після ГКЧП, у вересні 1991 року в Донецьку. Створив її молодий донецький бізнесмен, як кажуть, родич тодішнього керівника Російського парламенту Руслана Хасбулатова – Ігор Маркулов. Саме донеччани стали основою партії, і саме в Донецьку визначалася її політика. На той час партія була надзвичайно амбітна й ставила за мету здобуття влади не лише в регіоні, а й в Україні. Їй конкуренцію створювала лише партія “Червоних директорів”, очолювана Валентином Ландиком – Партія Труда. Маркулов поклав завдання здобути більшість у Верховній Раді вже в 1994 році. Бувши радником прем’єр міністра Леоніда Кучми, він виявив недалекоглядність – після відставки шефа продемонстрував щодо нього неповагу і навіть зверхність. Коли останній публічно оголосив про створення “блоку в складі Кучми, Гриньова та лібералів Маркулова”, останній заявив про свою самодостатність і про те, що не вступав в блоки ні з ким. Як писала тоді “Жизнь”, партія зазнала  "приголомшливого провалу на виборах усіх рівнів,  розпаду "морганатичного шлюбу з донецьким страйкомом".

Після недовго періоду керівництва партією Олегом Соскіним, який був супротивником федерального устрою та Співдружності незалежних держав, партія закликала у свої керівники Володимира Ланового, перспективного економіста, колишнього віце-прем’єра, народного депутата. Та верхівка донецького кримінального клану вирішила все по-іншому. Саме  тоді було домовлено не брати лідера з боку а віддати партію Володимиру Щербаню. Продекларований 2 з’їзд ЛПУ перенесли з осені 1995 на весну 1996, а Володимира Ланового змусили вийти з партії. Саме тоді за ініціативою Гурбича та Демидко всі регіональні газети заповнили листи «трудових колективів», «трудящих», «селян» і «інтелігенції» з вимогами того, щоб   ЛПУ очолив Володимир Петрович. Незабаром той "підкорився" "волі народу" і навесні 1996 року очолив партію.

Це й стало причиною незадоволення й ревнощів Кучми. Зрозумівши, що Щербань посягнув на його місце, він несподівано в липні 1996 підписує Указ про його усунення з посади голови ОДА. За ним були усунені всі заступники, за виключенням Омельченка, який створював Аграрну партію в області, та щойно призначеного Третьякова. Проти донецького бізнесу почалися репресії. Кучма знав, що Євген Щербань в одному з інтерв’ю заявив, що Володимир Щербань стане Президентом України. І тому було чимало підтверджень. У 1996 р. Володимир Петрович очолив депутатську фракцію "Соціально-ринковий вибір", до якої ввійшли Леонід Кравчук, Євген Щербань, Олександра Кужель, Віталій Масол, Геннадій Васильєв, Михайло Чечетов, Євген Марчук, усього – 32 депутати. Тому загибель Євгена Щербаня, була цілком закономірною. Він, передусім, заважав Кучмі. Тим більше, що почав забагато говорити про корупцію у вищих ешелонах влади журналістам. І лише після смерті Щербаня, за два тижні, вийшов на публічну арену Рінат Ахметов як  президент ФК "Шахтар". А Щербань нарешті зрозумів, хто в нього справжній господар. З того часу він повністю віддався Кучмі.

Тим часом у партії виникла змова проти ВП. На чолі змови стояли депутати Верховної Ради, а її активними членами були нинішні спільники Януковича, в тому числі Михайло Чечетов і Олександра Кужель. Тоді Щербань удержав партію за собою. Його підтримали регіональні осередки, яким просто обридла політика диктату з боку депутатів. Після вигнання з партії "розкольників" у політвиконком ЛПУ від Донецької області ввійшли найвідданіші Щербаню люди, серед яких були такі відомі нині чинні політики як нардеп Ігор Шкіря і людина особливо наближена до Януковича – Станіслав Скубашевский. Однак це стало початком кінця ЛПУ, що з тих пір перебуває в стані політичної коми. Недовгий шлюб з Партією Труда привів до поразки на виборах 1998 року. По тому, в листопаді 1998 року, регіональні організації провели 5 з’їзд партії і виключили з неї Володимира Щербаня, пізніше створивши альтернативну ЛПУ(о) (яка торік штучно була злита з партією Регіонів).

  Володимиру Щербаню нічого не залишалось, як іти на уклін до Кучми. І “Данилич” пожалів екс-губернатора, подарувавши Сумську область. Про його перебування на Сумщині можна написати справжній кримінальний роман. Чого вартий лише один факт, коли Суми не встигали замостити тротуарною плиткою виробництва підприємства, що належить родичам губернатора, то святкування дня визволення перенесли (!). Покірні історики “розкопали” , що визволили Суми дещо пізніше, саме тоді, коли скінчилися роботи. Про те доволі багато писала донецька та київська преса. Що ж до постійних фальсифікацій виборів, то Суми впевнено доганяють Донецьк.

 Серед хазяїв Щербаня почсергово були різні знакові особи, зокрема, й  депутат Волков, який свого часу симпатизував ВП, і інші доволі відомі політики. Однак з 2002 року справжнім хазяїном губернатора став всесильний глава президентської адміністрації «товариш Медведчук». Акція студентів, що протестували проти об'єднання трьох вузів у Сумський національний університет під керівництвом глави місцевої СДПУ(о), перетворилася на політичний скандал і показала, наскільки далекою є влада від понять демократії і прав людини. А голова ліберальної партії України – від лібералізму. Адже навіть рішення судів, якими прикривалася сумська, а згодом і полтавська влада, не пояснювали: чому, власне, громадяни України не можуть йти пішки по дорогах України в столицю України? Примітно, що офіційна влада довго ігнорувала подію, яка була топ-новиною всіх опозиційних і не лише опозиційних ЗМІ. Основним уособленням цієї негарної влади виявилися  двоє "донеччан" – В. Щербань і В. Янукович...

Після перемоги Помаранчевої революції Ворлодимир Щербань кинувся «в біга» й у США розділив долю іншого українця – Павла Лазаренка. Його затримують за порушення візового режиму, а в Україні порушують проти нього кримінальну справу. Тоді він знову змінює господаря. На цей раз ним стає Рінат Ахметов, який вносить кілька мільйонів доларів і фактично викупає земляка. Більш того, важко повірити, що без впливу Ахметова  Генпрокуратура  закриває всі кримінальні справи проти Щербаня й оголошує його «білим і пухнастим».

Ходять чутки, що Щербань чекає від нових господарів заохочувального призу – крісла губернатора. І не десь там, а в Донецьку. А ще кажуть, що двічі в одну й ту ж ріку ввійти не можна.