Євросоюз: коли Україна стане Румунією?

Майже рік урядування антикризової коаліції збільшив кількість євроскептиків в Україні. І в розмовах, і у ЗМІ дедалі частіше чути: Європа нас не хоче, Україні не світить вступити до Євросоюзу ніколи й за будь-яких умов. Та й узагалі, навіщо та Європа нам потрібна? Бо, мовляв, от уже більше 15 років Україна стукає у євросоюзівські двері, а увійти її так і не запрошують. Он, Румунію та Болгарію прийняли – а вони ж бідні, мов церковні миші, не зрівняти їх з Україною з її металургійними заводами та чорноземами!

На превеликий жаль, не лише пересічні громадяни, а й кваліфіковані політологи розглядають проблему під не надто адекватним кутом зору. Почитавши будь-який матеріал про євроінтеграцію, найпершим враженням, що складається, є таке: Європейський Союз просто-таки зобов’язаний прийняти Україну до своїх лав, але, капосний, не приймає. Поза увагою залишається одна-єдина деталь: а, власне, чому він зобов’язаний? Чи лише тому, що на терені України розташований центр континенту? (Саме цей аргумент полюбляв наводити Леонід Кучма.) Чи просто тому, що от є така Україна, є її всі мусять любити такою, якою вона є?

15 років, протягом яких Україна нібито щосили стукає в євросоюзівські двері, видаються дуже великим перебільшенням. Леонід Кучма згадував час від часу тему європейської інтеграції – але вочевидь про людське око. У тому, що Віктор Янукович докладає до цього всіх зусиль, теж немає великої впевненості. Так, у його риториці тема євроінтеграції посідає значне місце. Але – лише «на виїзді», лише для тієї аудиторії, яка саме це хоче почути. Доводилося зустрічати думку політологів, що, мовляв, Янукович не проти зайняти в українських підручниках історії почесне місце діяча, який реально здійснив європейський прорив. Переоцінювати цю мотивацію навряд чи варто: у будь-якому разі, навіть за найсприятливіших умов, це буде довгою справою, й зовсім не факт, що на угоді про приєднання України до ЄС стоятиме підпис саме нинішнього прем’єр-міністра.

Поведінку «помаранчевих» лідерів Української держави цілком можна визначити як неадекватну. Замість докладати зусиль до швидких реформ, вони почали чіплятися до Брюсселю: коли Україну буде прийнято до ЄС? Ні, ви не вдавайтеся до загальних фраз, а назвіть конкретну дату. Ну хоча б дату набуття Україною статусу асоційованого члена – але конкретну. Кого дуже нагадували українські керівники тих часів – то це батьків запеклого "трієчника", які повсякчас ходять до директора школи й тероризують його: «Ну коли в нашого сина будуть самі лише п’ятірки? Ну от коли? Ні, ви назвіть конкретну дату!»

До речі, Туреччина вже ледь не 40 років є асоційованим членом ЄС. Ну то й що? Чи прискорило це набуття нею повноправного членства?

Так, вступ до ЄС небагатих Болгарії та Румунії чимало українців сприйняли, як ляпас. Справді, коли бачиш фотографії великих румунських міст, по вулицях яких їздять запряжені кіньми вози та ніби взяті з музею старожитностей, биті-перебиті автомобілі, хочеться запитати: а чим ми гірші? А от що пише про Болгарію 2006 року польський мандрівник Марцін Штясний: «Під вечір в’їхали до Софії. Після кількох днів, проведених у розвиненій, цивілізованій Туреччині, приїзд до Софії був шоком. Перші ж квартали та вулиці, побачені нами, однозначно нагадували околиці Тбілісі. Бракувало тільки свійських тварин». Враження від цілої країни мандрівник характеризує словами «стагнація» та «rozpierducha». Але… Валовий внутрішній продукт Болгарії станом на 2006 рік офіційно становив 28,06 мільярда доларів за офіційним курсом та 78,68 мільярда за паритетом купівельної спроможності (дані ЦРУ США) на 7 мільйонів 322 тисячі населення. Валовий внутрішній продукт України того самого року становив 82,36 мільярда доларів офіційно та 364,30 мільярда за паритетом купівельної спроможності на 46 мільйонів 299 тисяч населення. От вам і «rozpierducha». Про те, що Болгарія та Румунія стоять значно вище за Україну в рейтингах економічної свободи та свободи взагалі, годі й казати.

Та й це ще не все. Болгарія та Румунія мали одну суто географічну перевагу, якої не має Україна. Річ у тім, що ще з 1981 року, після вступу Греції тоді ще до Європейського Економічного Співтовариства, країна ця, не будучи островом, територіально була анклавом у ЄС. Вона не межувала суходолом із жодною іншою країною Євросоюзу. Це створювало значні проблеми – й вступ до ЄС Болгарії та Румунії дозволив нарешті цій організації набути територіальної цілісності. От тому, судячи з усього, вимоги до цих країн було дещо пом’якшено. Україна не може стати таким от географічним містком – навпаки, ймовірний вступ до Євросоюзу створив би невирішувані проблеми для Молдови, яка виявилася б (разом зі своїм Придністров’ям) «замкненою» в ЄС. Звісно, Швейцарія не відчуває незручностей від такого самого стану речей, але ж Молдова, на жаль, то не багата й мирна Швейцарія.

Але річ не в тім. Ведучи мову про бідність болгар та румунів, навіть політологи забувають про головне: значення має не рівень розвитку станом на сьогодні (того самого 1981 року Греція була на порядок біднішою за решту країн ЄЕС), а наявні в країні умови для економічного розвитку та перспективи такого розвитку. Якщо коротше: чи пасує наявний у країні економічний та політичний лад до євросоюзівських взірців. І отут Україні нема чим похизуватися. У різних рейтингах, що їх складають неурядові організації, зокрема, рейтингах економічної свободи, свободи преси, якості життя тощо й тощо, Україна посідає найвище місце серед країн СНД – але однаково далеке від країн Євросоюзу. Скажімо, відповідно до рейтингу свободи преси організації «Фрідом Хаус» Україна є «частково вільною» – а от Болгарія та Румунія «вільними». (Варто відзначити: протягом останніх років до категорії «частково вільних» потрапляє Італія, що є відчутним головним болем для Євросоюзу. Брати на себе ще один головний біль Європа не поспішає.)

А ще Україна славиться своєю корупцією – причому, в найширшому розумінні цього слова, в розумінні поширеності позаправових стосунків між її громадянами та установами. Цікава деталь – коли Україна разом з Польщею отримала право на проведення чемпіонату Європи з футболу, загального поширення серед громадян набула думка: українські футбольні керівники дали УЕФА хабаря, інакше бути не могло.

А ще давайте чесно відповімо на запитання: наскільки добре знають українці про Європейський Союз? А точніше, чи знають щось узагалі – окрім, звісно, того, що такий існує? От наприклад: скільки відсотків українців вважають, що Брюссель диктує країнам-членам (чи навіть кожному підприємству країн-членів) чого й скільки ті мусять виробляти, що в Брюсселі існує ледь не «євродержплан»?

Якось, ще за часів Кучми, один з високих брюссельських чиновників сказав дуже слушну фразу: «Питання про вступ України до Європейського Союзу вирішуватиметься не у Брюсселі, а в Києві». Не без прикрості доводиться констатувати: Київ так і не почав вирішувати це питання. І навіть найпалкіші євроінтегратори, окрім як по-дитячому виклянчувати точну дату гіпотетичного вступу, майже нічого на шляху до ЄС не зробили.