Революція гідності і еволюція імітаторів

Значна, як не сказати – левова, частка учасників Майдану й усіх майданів України звільнення обласних адміністрацій, утримуваних повстанцями не лише в західній Україні, а й у Полтаві і, що головне, у серці країни Києві сприйняла з дуже суперечливим почуттям, здебільшого схожим на розпач від зради. Реакція на подію не забарилася: у новинах навіть на найреволюційнішому 5 каналі можна було помітити серед плакатів під ОДА й ті, що з перекресленою «фірмовою лейбою»  партії «Свобода» і написом: «Руки геть від Революції!». І то не Луганську чи Донецьку – в осерді свободівських прихильників, в Івано-Франківську.

Коментарі і дебати навколо «добровільного кроку примирення з боку повстанців» – звільнення адміністративних будівель по всій Україні і проїзду на Грушевського в столиці почуття здійсненої зради лише загострюють. Чи справді звільнення утримуваних будівель було конче необхідним кроком? Які позитиви й негативи – «військові», політичні, правові, моральні такий крок несе з собою для Майдана, для опозиції, для влади, для інших, неявних, гравців цієї комбінації?

З погляду зручності для відбиття наступу каральних загонів влади в разі застосування силового сценарію утримування цих приміщень має доволі умовне значення, а то й узагалі жодного – як ото в областях, де ОДА досі утримували майданівці. У Києві КМДА також немає стратегічного значення для відбиття атак Беркуту і захоплена була не з цією метою. Пригадаймо, що одним з місцевих київських гасел Майдану була вимога негайних виборів давно нелегітимної і незаконної київської міської влади. Ба більше: захоплення КМДА було більше символічним кроком, демонстрацією рішучості намірів і здатності фізично блокувати владу на місцях. І розблокування її несе з собою аж ніяк не «військові» небезпеки, а має передусім правове (у контексті закону про заручників) та, і головним чином, символічне значення.  

Штурм же і захоплення інших адміністрацій був зумовлений дещо іншими чинниками, говорити з очевидністю про які можна, якщо згадати перебіг подій на київському Майдані у середині січня.

16 січня ухвалено закон про диктатуру. 17 січня люди по всій Україні проводять «карнавальний спротив» з касками на головах і масками на обличчях. Однак з того ж дня починають масово порушуватися кримінальні справи у відповідності до змін Кримінального кодексу, що також набули чинності разом з диктаторським законом. 19 січня Майдан вимагає від опозиції конкретних рішень, дій і єдиного лідера, який взяв би на себе відповідальність за ці рішення, і, не отримавши зрозумілої відповіді, рушає на Грушевського.  20 січня жорстоке протистояння на Грушевського триває. 21-го викрадено киянина Ігоря Луценка та львів’янина Юрія Вербицького, яких катували, згодом відпустивши киянина. Труп закатованого львів’янина знайдено 22 січня – у День Соборності України. Кількість людей, викрадених того ж дня і побитих Беркутом і «невідомими», широко відомими під назвою «тітушки», вимірюється вже десятками. Ситуація на Грушевського, яка дещо затихла 21 січня, знову загострюється.

Вечірнє «святкове» Віче оголошує про створення першого альтернативного чинній владі органу – Народної Ради і заявляє про готовність створювати аналогічні органи по всій Україні. Депутати від опозиції їдуть у регіони. 23-24 січня такі органи створюються, а обласні адміністрації в 11 областях України або переходять до рук повстанців, або щільно ними блокуються (подеколи доволі легко – в західних областях, подеколи – ціною страшенних зусиль і нерівних сил).

Отже захоплення приміщень обласних адміністрацій було, по-перше, символічною відповіддю на розпочатий владою масовий терор по всій Україні і бійню на Грушевського, а по-друге, реалізацією цілком виправданого і тверезого плану зі зміни влади шляхом створення і поширення органів самоорганізації громадян, паралельних офіційній владі і легітимних для виниклого внаслідок Революції активного й самоврядного громадянського суспільства (а це – мільйони українських громадян). Поширення таких органів зрештою посилювало ситуацію вже виниклого двовладдя, де з одного боку – формально чинні, але вже делігітимізовані структури  державної влади, фактично безсилі, дію яких забезпечено лише опертям на каральні органи, з другого – не легальні юридично, однак легітимні органи самоорганізації. Захоплення 14 адміністративно-територіальних одиниць України з 27-ми (25 областей плюс два міста зі спеціальним статусом – Київ і Севастополь) могло б частково сприяти й правовій легалізації такої влади, оскільки чинне законодавство (зокрема й Закон «Про громадські об’єднання» і не лише він) містить вимогу, згідно з якою об’єднання має всеукраїнський статус за наявності у нього відокремлених підрозділів у більшості адміністративно-територіальних одиниць.

Варто також звернути увагу, що захопленню піддавалися лише обласні адміністрації, оскільки вони, на відміну від місцевих органів влади, не є органами самоврядування. Очолювані «губернаторами», сатрапами президента, які ним призначаються і залежні виключно від нього, такі органи є представництвом держави (читай – президента) в регіонах. І захоплення їх, руйнуючи президентське опертя, не завдавало шкоди «первинній владі» – місцевому самоврядуванню, представники якого значною мірою йшли на співробітництво з повстанцями і їх визнання. Таким чином у діях із захоплення «адміністративних будівель» проглядаються ознаки існування і початку реалізації теоретично вірного й політично грамотного плану відносно мирної зміни того режиму, який державні органи перетворив на виключно каральні.   

Однак для його реалізації необхідно було блискавично ухвалювати поточні рішення й застосувати організовану вже силу, яку перекидали з центру на схід. Однак жодна самоорганізована сила не спроможна здійснити переміщення своєї частини за відсутності організаторів того переміщення і  лідерів, що ухвалюють поточні рішення. Вайлуватість і млявість опозиції, відсутність єдності в її лавах і цього разу, як в дні листопадового початку, була причиною неготовності її до рішучого розвитку подій, практичного втілення вже оприлюдненого плану. Ці ж якості опозиції і призвели до поразки у східних областях, де наступ Революції через брак організаційних зусиль її лідерів був за кілька днів задушений черговим посиленням терору. Момент було упущено.

Ситуація зависла. Зависла на межі розколу України. Час зависання можна було використати для нарощування організованої сили. Що, втім, і було зроблено – виникла Самооборона Майдану. Можна було тиснути на парламент з метою його переформатування. І це теж було зроблено, наслідком чого було скасування закону про диктатуру. Однак це – усе, на що спромоглися лідери.

А проте, поки «зависання» тривало для повстанців, влада не припиняла терор – кількість заручників влади зростала. Адекватної же відповіді на повзучий терор з боку повстанців не народилося. Адекватна відповідь потребувала не лише гідності й громадянської мужності, чого Майдану не бракувало, а й організаційних зусиль і політичної волі, яку мали виявити претенденти на роль очільників. Водночас певна тріщина, що намічалась у середовищі партії влади (однією з ознак якої була й «відмашка» Ріната Ахметова на створення «груп охорони майданів» з числа футбольних фанів та перехід кількох колишніх парламентських «тушок» на «свою відпочаткову сторону»), дуже швидко розсмокталася під тиском банди президента із залученням тих самих каральних органів. Відтак кожен день завислої ситуації все чіткіше вимальовував обриси розколу країни на звільнену і невільну, українську і …російську.

Остання «перемога» опозиції – піррова – на арені Верховної Ради у вигляді закону про заручників від 2 лютого і подальша її патетика щодо «звільнення наших братів» не мала нічого спільного з етичними і гуманістичними міркуваннями. І, хоч і збільшувала шанси на збереження територіальної цілісності через «досягнення компромісу» і «замирення», однак шанси ті купувалися надто дорогою ціною.

Звернімося до самого закону, ухваленого 2 лютого. Його ст. 1 визначає, що від кримінальної відповідальності звільняються притягнені до неї у певний період – з 27 грудня 2013 року по день набрання чинності цим законом. А отже справи, відкриті раніше 27.12. і пізніше 02.02. не потрапляють під його дію. Визначено і коло статей Кримінального кодексу (усього – 28), притягнені до відповідальності за якими мають бути звільнені від неї. Однак з цих 28 статей 12 уже практично не могли бути застосовувані на час набуття чинності цим законом, оскільки зміни до них, що були внесені 16 січня і уможливили взяття заручників, були скасовані ще 28 січня! А проте, жодного кримінального провадження, порушеного за вже скасованими нормами, з 29 січня до 17 лютого – моменту «введення в дію» закону про заручників не було припинено.

Що зайвий раз підкреслює цілком терористичний зміст закону і висвітлює позицію і наміри влади. І цей прозорий зміст був відомий опозиції (ну не дурні ж вони!) аж впродовж кількох днів після «набуття законом чинності». Однак мірою наближення часу його «введення в дію» таке розуміння поступалося місцем… чОму?

Однак перед тим, як шукати відповідь на покладене запитання, хочу зробити маленький «ліричний відступ» щодо двох прикметних моментів. Перший стосується вітчизняної правової новації – відмінності між «набуттям чинності» та «введенням у дію». Новацію ґрунтовано виключно політфілологічними, а не юридичними підставами: набуття чинності є українським виразом, якому в законодавстві Російської Федерації відповідають вислови як  «вступление в силу», так і «введение в действие».   

Другий відступ – про сумлінність «авторів» законопроектів. Автор цього – представник президента в парламенті Юрій Мірошниченко, вже після голосування стверджував, що в законі йдеться виключно про звільнення адмінбудівель і жодного слова – про розблокування вулиць. На захист Юри хочу сказати, що, заявляючи таке він не брехав і був цілком щирий. Він НЕ ЗНАВ, що міститься у законопроекті за «його» авторством. І це властиво не лише для даного парламентаря, і не лише для депутатів від партії влади – це ординарне, буденне явище в українському законодавчому органі, коли «автори» навіть не читають внесених ними текстів.

Як людина, яка 10 років професійно займається нормотворчою діяльністю, засвідчую: саме торік, у 2013 році, легалізовано практику, коли розроблені в структурах виконавчої влади законопроекти вносяться не від них (процес за такою схемою обіймає роки), а – задля прискорення прийняття – через окремих депутатів, яки подеколи навіть не знають назви «свого» законопроекту. І це – теж один з елементів жахливої і не правової практики державної потвори, на яку перетворилася українська влада.

Та повернімося, як то кажуть, до наших баранів. У даному разі йдеться не лише про владу, а й про опозицію. Повернімося до поліфонічного значення «звільнення адмінбудівель». «Військового» сенсу, як уже було сказано, – жодного. Символічного ж – досхочу! Звільнення символізує: по-перше, визнання опозицією свого програшу у силовому протистоянні, а отже – організаційного й вольового аутсайдерства. По-друге, її відмову від реалізації «плану двовладдя» і перезавантаження влади в першу чергу на рівні місцевого самоврядування. Особливо яскраво це демонструє приклад звільнення КМДА, коли гучні гасла щодо нелегітимності київської міської влади і вимога негайних її виборів зовсім не сором’язливо, а цілком нахабно замовчуються. Однак водночас, і це по-третє, символізує це і дещо протилежне – «керованість» Майдану опозицією.

Видається, це останнє символічне значення і є тим ласим політичним символом, що переважив для неї решту. Оскільки опозиція і як учасник перемовин на зовнішньополітичній арені, і як перемовник з диктатором демонстрацією «керованості Майдану» забезпечує собі легітимність цього свого статусу. Власні кроки Майдану, його відмова виконати наказ опозиції про звільнення автоматично означали б втрату нею своєї представницької місії в переговорному процесі з будь-якою стороною. І скигління з приводу долі «тих, хто за гратами» є лише черговою – в дусі чинної влади – декорацією справжніх мотивів.

І справа не лише в тому, що за ґратами залишаються десятки політичних в’язнів, що не потрапляють під дію закону про заручників, в тому числі – Юлія Тимошенко, про яку знов «випадково підзабули», й активісти Самооборони, які за правовою логікою опозиції вже, здається, «не ті громадяни», права яких на свободу слід обороняти. І не в тому, що влада має можливість з 17 лютого відкрити ту саму купу справ за тими ж статтями і щодо тих самих та тисяч нових осіб.  Справа в тому, що коли в КМДА пакували речі, самі ув’язнені та переслідувані закликали Майдан не здавати позицій і не йти на ганебний і програшний обмін. На останньому недільному Віче з трибуни виступало молоде подружжя. Чоловік був щойно випущений з-за ґрат, однак справу проти нього припинено не було, і він прекрасно усвідомлював всю небезпечність свого становища. Обидва – і хлопець, і його дружина – просили не відступати, не приставати на вимоги владних терористів, позаяк за ґратами залишаються тисячі вкинутих туди неправосудною, каральною системою. Відступ для них означатиме на довгий і довгий час втрату надії і перспектив торжества справедливості.

Зрадою справи, зрадою Майдану заради збереження свого права говорити від його імені опозиція прирекла «тих, хто за ґратами», а заразом і тих, хто ще не за ними, однак дуже скоро може там опинитися, на спадкове тривання чергової «реальності української історії», яку «неможна читати без брому». І яку, видається, не можна проживати й творити без сорому зрад і поразок.  

Слова Богдана Єременка, колишнього Генконсула України в Стамбулі, щодо того, що «звільнення кількох приміщень були потрібні, здебільшого, для того, щоб європейці очистили сумління, що не підтримують екстремістів, довели свою ефективність в якості посередників на переговорах та отримали зайвий привід нагадати нашій владі, що вона щось повинна робити», втішити не можуть. Європа, засвідчуючи належність до якої і повстав Майдан, як і українська опозиція виявилася не готовою до існування ВІЛЬНОЇ України. Не готовою ЯК ЗАВЖДИ. Як це було впродовж усієї української історії.

І знову відступ. Історичний. 

1921 рік. В Україні більшовики пішли в масований наступ на інші революційні партії: ширяться репресії, арешти, заборони, що особливо стосуються членів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Друкований орган партії – газета «Борітеся – Поборете!» в номері за липень – вересень того року так описує ситуацію: «Центральний Комітет Партії заарештовано радянськими властями в Київі, затримано на довгий ряд місяців у в’язниці, без пред’явлення акту звинувачення, влаштовано звісний процес над членами ЦК нашої Партії з метою дискредитування Партії в очах робітниче-селянських мас України і взагалі взято курс на знищення УПСР». І в цьому ж документі, в постанові керівного органу партії – Закордонної Делегації УСПР партія вважає за можливе висловити підтримку більшовикам, оскільки, на її думку, саме «хисткість наших товаришів викликала перебільшені підозріння в кругах КП(б)У до нашої Партії взагалі». З репресій проти власної партії її керівництво робить висновок про необхідність більшого вияву лояльності і більшої підтримки тих, хто її нищить! Вона закликає до поборювання тих, хто виступив на захист, крім усього іншого, і тієї ж партії, зокрема, М. Шаповала та В. Винниченка, котрий з осені 1920 р. «під гаслом «консолідації революційних українських сил» став підготовляти поворот до активної боротьби з радянським урядом України, наголошуючи, що «члени партії, яка стоїть за визволення всього людства, не можуть підпирати владу, що держить партію на нелегальному стані».

Ні, не можна читати історію без брому! Бо в української історії, що триває й досі, незбагненна логіка – логіка довічної боротьби честі й гідності громади зі зрадництвом і сервілізмом вождів, що підносять свою зраду як мужній крок, керований найгуманнішими міркуваннями…  

«Опозицію можна лаяти, але коли йдеться про те, що сотні громадян залишаються під вартою, то очевидно, що єдиний шлях, який залишається для опозиціонерів, – це справді домогтися звільнення людей, хай навіть ціною звільнення адміністративних будівель», – заявляє політтехнолог БЮТу Тарас Березовець. Авже, авжеж. Ми це вже чули. 1921 року. Про сотні постраждалих в радянській Україні есерів через радикалізм одинаків – через той дурний радикалізм, який домагався незалежної і демократичної, ПРАВОВОЇ Української держави, даючи собі звіт, що незалежності без правової держави не буває. Той звіт, який собі не давали формальні вожді.

«Часто влада просто імітує процес звільнення людей. З іншого боку, опозиція так само робить багато речей імітаційних. Обидві сторони працюють під чітким наглядом екзаменаторів – Європейського Союзу і США. Тобто це більше для них. Між собою і влада, і опозиція розуміють, що ні одні, ні другі до кінця не виконають вимог так званої амністії», – пояснює Березовець. І якось забуває, що ця Революція вже позиціонувала себе як Революція Гідності. А гідність – поняття не сумісне з імітаторством.

Найстрашніший символічний зміст нинішньої зради – звільнення адмінбудівель – в тому, що опозиція вочевидь задемонструвала свою відданість правилам гри чинної влади – ім’я якій імітаторство, лицедійство, брехня.  

А політичний зміст далеко не в тому, що, засвідчивши своє «керівництво» Майданом, опозиція і далі легітимно говоритиме від його імені. Зміст у тому, що відтепер вона здискредитована. Що кожен з трьох (або ж і чотирьох) потенційних кандидатів у президенти програє чинному диктатору і в другому турі. За відсутності альтернативного всім кандидата з опозиційних лав, який мав би зіставні з нинішніми адміністративні, фінансові, організаційні тощо електоральні можливості, але не дискредитував себе імітаторством, кандидат у президенти Йолкін може з легкістю піднімати собі те, що вже до того не піднімалося – рейтинг, оголошуючи про свою відставку і дострокові вибори. Відтепер вибори йому не загрожуватимуть поразкою. А отже «всього лише кілька адмінбудівель», видається, перетворили нинішній Майдан і його криваву данину дивній українській політиці  на фальстарт. Майдан 2013-2014, таким чином, нині ризикує стати «Україною без Кучми» 2002 р. – задушеною, але необхідною репетицією і передтечею переможного Майдану-2004.