«Ленінопад»... як інтенсивне лікування від соціальної шизофренії

Дикунське, на думку багатьох київських інтелектуалів, знесення пам’ятника Леніну у Києві, тим не менше задало параметри новітньому «ленінопаду» по всій країні і вдихнуло в нього неабияку енергію. Головним ареалом «чистки» України від монументів «вождю світового пролетаріату» стали центральні та південні області; втім, було кілька спроб повалення пам’ятників  в Криму та на Донбасі. І невдовзі з’ясувалося: там, де статуї Леніна більше не височіють у центрах міст та містечок, там проросійські і просовєтські сили не мають колишньої потуги, «здулися», їхні атаки на органи влади відбивають не стільки силові структури, скільки місцеві громади. А от там, де хотіли було знести, але рафіновані інтелігенти, які очолювали місцеві Євромайдани, вирішили заручитися папірцями з дозволами, там і Леніни донині стоять, і совєтсько-російські сили не вгамовуються та постійно рвуться у наступ.

І що цікаво: у цих містах та містечках постаменти скинутих пам’ятників Леніну обмотуються російськими триколорами. Відтак запеклий ворог російського шовінізму та ненависник усіх «буржуїв», не кажучи вже про олігархів, Ульянов-Ленін став символом цього шовінізму та олігархічно-фашистської Росії; це чимось схоже з тим, як ненависник плебейства та переконаний противник соціалізму Ніцше став колись у Німеччині символом «коричневого» плебейства та червонопрапорного націонал-соціалізму. Хоча український випадок куди більш тяжкий, ніж німецький, бо там хоча б ішлося про власне німців, а тут ідеться про начебто українців...

А ще тяжкість випадку посилює той факт, що значне число (якщо не переважна більшість) тих, хто несамовито захищав пам’ятники войовничому атеїсту Леніну, за чиїми наказами вішали й стріляли священиків, належать до тих чи інших релігійних конфесій і регулярно ходять до храмів — які активно зносилися за наказами того ж Леніна та його ідейних наступників...

Інакше кажучи, захист монументів «вождеві світового пролетаріату», у якому б вигляді він не виявляв себе — витончено-інтелектуальному чи брутально-плебейському, є одним із симптомів тяжкої і, на жаль, традиційної недуги значного числа українців — соціальної шизофренічності (чи, м’якше кажучи, амбівалентності) свідомості та — передусім — підсвідомості. Бо нічим іншим не можна пояснити наявність у країні (досі!) близько тисячі різного роду пам’ятників Ульянову-Леніну (часом — як-от донедавна у Києві — неподалік від монументів на честь Незалежності). Пам’ятників політику, який жодного разу на території України не бував, який під час свого керівництва російськими більшовиками доклав чимало зусиль для знищення української незалежності, який створив Комінтерн і намагався нав’язати світові абсолютно нездійсненні (зараз це вже можна впевнено сказати) політичні та економічні проекти, а натомість заклав підвалини одного з найстрашніших і найкривавіших тоталітарних режимів ХХ століття.

І взагалі: 23 роки з високих трибун українські можновладці — хто щиро, хто облудно — розповідали народові, що в країні будується демократія. А тим часом монументальні символи наочно переконували людей, що в пошані не демократи, а політик-деспот, котрий оспівував диктатуру як владу, що не зупиняється перед порушенням нею ж встановлених законів. Ясна річ, в ім’я народного блага. Іншими словами, Ленін в по-шизофренічному розчахнутій масовій свідомості і підсвідомості поставав таким собі «справедливим народним царем», що діє жорстокими методами і не жалкує ані своїх соратників, ані ворогів, ані сам народ, але робить це в ім’я благих цілей. Тож нехай і надалі височіють пам’ятники йому, це якісь там Албанія і Монголія їх поскидали, а ми куди розумніші, Ленін — це наше все!

Утім, хіба це єдина ознака зазначеної амбівалентності? Хіба численні соціологічні опитування у минулі роки не фіксували те саме, коли великі групи респондентів одночасно підтримували і вступ України до Євросоюзу, і її входження до Митного союзу? Та й зараз цей феномен не повністю зник (хоча й зменшився до мінімуму)... І хіба на виборах до Верховної Ради 2012 року за змішаною системою у  низці округів більшість дружно проголосувала за партії, які перебували в опозиції до режиму Януковича, але водночас —  за провладного кандидата-мажоритарника? Ба більше: досі хтось — навіть із вітчизняних лібералів — називає «братнім народом» росіян, які дружно підтримують Путіна та війну проти України (московський політолог Лілія Шевцова з гіркотою говорить, що в Росії сьогодні залишилося тільки 13% «зрадників», які не підтримують курс Путина)...

А хіба недавня втеча елітної частини Збройних сил — десантників — у Краматорську під приводом, що ми, мовляв, один народ (очевидно, і з озброєними російськими спецназівцями, які там були присутні, — також), ми повинні жити дружно, давайте ми роззброїмося — не вияв тієї ж соціальної шизофренії з боку командного складу? На жаль, це не банальна зрада, як дехто вважає, це куди небезпечніше явище. І, можливо, не в останню чергу тому, що бойовими прапорами українських частин і з’єднань досі залишаються червоні радянські стяги з портретами Леніна. Тобто це наче й українські військові структури — а, з іншого боку, совєтські. Як тут не визнаєш бойовиків-терористів із «колорадськими стрічками» своїми, якщо тебе 23 роки українська армія виховувала як соціального шизофреника?

Утім, «Ленінопад» — як колись давно скинення язичницьких ідолів, — істотно змінив уже підсвідомість багатьох українців. Адже міфи руйнуються разом із падінням ідолів. От тільки, на жаль, у Донецьку, скажімо, залишилося, за даними ЗМІ, близько 40 різного калібру погрудь і статуй вождю більшовиків на чолі зі справді монументальним пам’ятником Леніну на площі Леніна...

Газета «День» №75, (2014)

http://www.day.kiev.ua/uk/blog/suspilstvo/leninopad-0