Роздуми провінціалки з мовного питання

„А откуда ви прієхалі?” „Почему ви разгаваріваєтє на украинском?”– допитувався в мене цілий гурт третьокласників однієї з київських шкіл, де навчався мій син. „Ми з України. А ви ?” – відповідав за нас обох мій малий. А причиною такої цікавості була напрочуд чиста українська мова мого сина та його незалежна вдача. Якби не останній чинник – розмовляв би він звичайним суржиком, яким балакає Житомирщина. Саме там пройшло його раннє дитинство – допоки я здобувала освіту та шукала кращої долі у столиці.

За часів мого дитинства, у невеликому містечку, де спочиває не одне покоління моїх прадідів, переважна більшість намагалась розмовляти мовою імперії. Розмовляти чистою українською означало бути білою вороною. Пам’ятаю доброго знайомого мого батька, який носив під елегантним піджаком вишукану вишиванку і розмовляв винятково українською, – йому за таке вільнодумство часто-густо наступав на п’яти сексот з КДБ.

Залишився в пам’яті й інший персонаж: дядя Ваня, якого доля занесла на нашу вулицю з Росії. Він розмовляв завжди російською, рідко був тверезим; і у мене, в малої, дядя Ваня викликав співчуття: я думала, що росіяни мабуть, розумово обмежені люди і тому українська їм не дається. Наївна дитина, я ще не знала, що місцевий п’яничка підсвідомо відчував себе частиною „вєлікой Расії”, – навіщо ж йому вивчати якусь там українську, нехай вони, хахли, вчать “велікій магучій русскій язик”.

І вчили, хоч і не завжди вдало. То ж часто можно були чути, як спілкувались жіночки з місцевої фабрики: „Ганя, тобі на яку смєну?” – „На втару” – відгукувалась її товарка, що в перекладі означало, що та збиралась на другу (вторую) зміну. „Я подожду тебе на остановкі” – такі варіанти махрового суржа й зараз можна почути в наших русифікованих містечках. А чиста нормативна мова в українській північно-східній провінції й досі видає чужинця, що заїхав... чи не зі Львова?

І треба додати, що таке уподібнення російській в епоху „стіранія гранєй мєжду городом і дєрєвнєй” було властиве маленьким містам, але не маленьким селам. Там наші славні бабусі в тернових хустках та поодинокі сиві дідусі, яким вдалося вціліти після усіх репресій, голодоморів та воєн, говорили дійсно мовою українського народу, а не діалектом гомо совєтікус. У ті часи у криницях ще студено дихала чиста жива вода. А дітей тих стареньких берегинь українського духу спокусили “свєтлим будущім” до міста, і звикли вони до брудної води з крану, і їхнім дітям вже стало байдуже, що не лише Дніпро, а й прадавні криниці їхнього колись рідного села забруднені й осквернені.

А починалось усе за моєї пам’яті тридцять, а насправді й більше років тому... Пересічні мешканці нашого містечка носили українські прізвища, вдома розмовляли українською з домішком російських перекручених слів, а тільки за поріг – одразу переходили на совєтський діалект.

 Добре володіння російською слугувало запорукою успішної кар’єри. Пам’ятаю свою ніяковість, коли я, семирічна, отримувала свої перші гіркі уроки чужої мови. Українською, за тогочасним обивательським поняттям, мали говорили лише відсталі від “всєобщево прагрєса” селюки, яких зневажали, хоча за хлібом, їхніми руками вирощеним, стояла черга. У музичній школі, де навчатися було престижно, отже й „селюкам” було не місце, розмовляти українською було моветоном. І я поступово вливалася в злагоджений хор тих, що зреклися свого рідного коріння.

А в бабусиному домі висів автопортрет мого діда, художника, репресованого у тридцять сьомому за його шляхетну зовнішність, за непролетарське ремесло та чисту, як ранкова роса, українську мову. За цим стояла волелюбність, невгамовна незалежна вдача, і цього у той час було достатньо, щоб зійти на голгофу. І нікуди було мені сховатися від суворого погляду дідових карих очей з портрета, збереженого його вірною вдовою, моєю бабусею. Я відчувала себе маленькою зрадницею, але виходила у світ – і була як усі. Так було простіше: говорити українською, пересипаючи її російськими словами.

І хоча навчання в загальноосвітній школі велося українською, і таких шкіл була більшість – однак престижніше було навчатися в російських школах, куди відправляло своїх дітей місцеве начальство. А в кінотеатрах, навколо яких гуртувалася молодь, звучала лише російська, – то ж і в коханні освідчувалися мовою кіногероїв.

І книги в бібліотеках мого улюбленого Жюля Верна, Джека Лондона та Джеральда Даррелла, а пізніше Бальзака, Стендаля та Мопасана видавались у сап’янових палітурках і – якже інакше? – російською. І мої юні палкі мрії формувалися чужою мовою. І зароджувався в мені, визрівав і вимагав до себе уваги й турботи мій російський брат-двійник. Спочатку прийшли у мій світ опальні Гумільов, Пастернак та Мандельштам, а вже потім, значно пізніше – ще більш опальні, (востократ небезпечні!) Стус, Світличний та Хвильовий.

 І коли на початку 90-х здійнялася очищуюча хвиля, що повернула нам живий чистий голос рідної мови, якою, за іронією нашої історичної долі переважна більшість українців не оволоділа як слід у дитинстві, і зазвучала вона спокійно й велично з екранів телевізорів, і стало навіть модним плекати чисту, мов сльоза дитини, рідну мову,  – я схаменулась: як мало на моїх книжкових полицях українських книг! І ще менше їх виявилось у книгарнях, куди я кинулась, щоб спокутувати перед самою собою цю провину.

І тепер, коли автопортрет мого дідуся вже споглядає на мене ласкавим оксамитом променистих очей, – відчуваю я інколи образу за нашу столицю, яка лише для годиться, для офіціозу розмовляє державною.

         А нещодавно довелося мені чергового разу мимохіть влізти в безпросвітну суперечку з мовного питання й почути: “Українська мова – це мова чиновників”. Аякже! Можна ще додати, що це мова олігархів та народних “артистів” з Верховної Ради. От і Янукович заговорив українською, хоча його земляки та однодумці чомусь його не хочуть наслідувати. Навпаки, кричать безсоромно чистісінький абсурд: мовляв, російську в Україні забороняють. І кричать найбільше ті, які, живучи на благодатних українських землях, слова не вимовили мовою цієї землі.

         Даруйте, ледве проросли паростки мови на слабкому ґрунті ще такої недужої української незалежності, ледве засвоїли українці свою рідну мову – аж під’юджують уже до антиукраїнського заколоту регіональні політики, заражені імперською бацилою. Хтось підсвідомо, наче зомбі, а хтось і навмисне, відпрацьовуючи своїх тридцять срібних Москві. І ніхто їх не притягує за зраду національних інтересів. І весь світ дивується: що ми за народ такий, який навіть мови своєї зрекається!

І знову повертаюся до спогадів. Вже студенткою доводилося сперечатися з киянами, які відверто з нас (чи з себе?) кепкували: мовляв, а хто вам заважав розмовляти своєю мовою? Та й мови у вас нема – один суржик. І літературу українську не зрівняти з російською – куди їй! Отже, й ви ніщо! Згодом ті емігрували. І не до Росії – як того вимагала б логіка їх переконань – до Європи та Америки... А там вони поквапилися запопадливо вивчити мову держави, яка їх прийняла. І більше не кричали про велику російську літературу.

А деякі з них ще й скаржилися там на те, що їх переслідували тут з політичних мотивів. Бідолашні! Що їм відомо про те, що таке справжнє переслідування. Їм не дано відчути, що таке передсмертна туга мого діда, якого вели на розстріл без суду й слідства, – просто за його карі очі, а за ним вели мільйони найкращих українців.

І мої бабусі там, у моєму минулому провінційному дитинстві, сумно хитали головами, переглядаючи пожовклі колективні світлини зі своїх сімейних архівів. А я, спостережлива дівчинка, дивувалася: чому найкращі, найшляхетніші парубки й чоловіки страчені в 37-му або загинули в 41-му, не схиляючи своїх прекрасних гордих голів під кулями. І такі ж світлі обличчя я мала щастя споглядати у залі Конгресу колишніх політв’язнів та на світлинах закатованих у підвалі Жовтневого палацу, в якому цей Конгрес відбувався.

З якого генофонду мають знову розквітнути буйним калиновим цвітом кращі сини України, покликані її порятувати від цілковитого занепаду? На жаль, таких облич, – світлих, натхненних, благородних, так мало серед наших політиків. І слово еліта, яким вони намагаються прикрити свою убогість, не додає їм ані краси, ані благородства.

А нещодавно я чергового разу побувала на своїй малій батьківщині. І вкотре відчула себе іноземкою. Егей! Де ви, українці? Газети – російською, в автобусах  –  сурж. Але ж  ще нещодавно, коли там рясніли помаранчеві стрічки, мої земляки вважали для себе за честь розмовляти гарною чистою українською. Отже, можемо якщо бажаємо!  А згодом, зраджені, спустошені, вони знову забалакали суржиком.

А коли у Верховній Раді заблимали суцільні синьо-блакитні кольори – багато моїх земляків знову повернулося до імперської звички розмовляти російською. І не тому, що їм так симпатична Партія регіонів – навпаки! Просто, діє тут закон духовного спаду, який так пов’язаний з нашим мовленням. І живе слово, промовлене рідною мовою до людей з чистим серцем, здатне знову підняти їх дух. А якщо до слова ще додати добрі справи наших політиків... Отож!

І не дай Боже звершити історичну помилку й узаконити російську як другу державну, адже одразу за віковою звичкою (ще від Валуєвського царського наказу про заборону української) вона намагатиметься зайняти першу позицію.

Невже можна приспати пам’ять народу про те, як саме російською видавались накази, що узаконили свого часу репресії та голодомори? Недарма ж Сталін, цей “великий вчений” такого значення надавав філології! Сьогодні йому слідують (та ще й свідомо!) “православні комуністи” зі своїм політичним близнюком Партією регіонів. Мета відома – цілковита узурпація влади. І тоді отримаємо не свободу слова та гласність, а єдіно-гласность с московським “старшим братом”.

І чому б тоді не ввести в Україні за путінським прикладом гімн Совєтського Союзу, щоб уже цілковито втішити ностальгію за тотальною стабільністю. Сором уявити, як світ після подібних регіональних збочень дивитиметься на народ, ім’я якому важко буде підібрати.