Укрзалізниця про громадян дбає. Скоро зовсім задбає.

Минулого місяця увага громадськості була прикута до Львівщини, де перекинулися залізничні вагони з жовтим фосфором. Тим часом майже непоміченими залишилися дві події, які, на щастя, залишилися саме подіями, а не катастрофами.

 У Первомайському Харківської області зійшов з рейок вантажний потяг, що перевозив небезпечну речовину. А в Горлівці зійшли з рейок кілька вагонів пасажирського поїзда. У Первомайському витікання речовини не сталося, у Горлівці – після певної затримки – пасажирів з вагонів, що зійшли з рейок, розмістили в інших вагонах, а поїзд відправили. (Шкода, що ніхто не повідомляв, чи компенсував хтось пасажирам того горлівського поїзда те, що вони змушені були їхати в «ущільнених» вагонах, а отже, дещо не в тих умовах, за які заплатили?)

Усі ці події стали приводом уважніше придивитися: а що взагалі відбувається на українських залізницях? Якими є тенденції, й як бореться за «народне щастя» нинішнє керівництво Міністерства транспорту та зв’язку?

У розпалі літо – сезон відпусток, туристичних поїздок та поїздок до родичів. «Гарячий сезон». Нещодавно ціни на залізничні квитки було вчергове підвищено. Зважаючи на божевілля, що відбувається цього літа на продовольчому ринку (коли в пік достигання овочів та фруктів найдешевшими є банани, які в Україні не ростуть), потенційні пасажири змушені дуже ретельно обирати поїзди не лише з погляду «коли та як швидко», а й з огляду – «скільки коштує». І що ж бачать ті пасажири? З кожним, хто завітає на київський вокзал та підійде до таблиці розкладу поїздів, може статися нервовий зрив. Бо таблиця ця – суцільно червона. А червоним, як відомо, позначають швидкі поїзди – ті, вартість проїзду в яких є істотно вищою за вартість проїзду в звичайних пасажирських. На 82 швидких потяги, що відправляються з київського вокзалу, припадають лише 22 «чорних», пасажирських. Щоденно курсують лише 14 з них. Два потяги з тих чотирнадцяти є хоч і пасажирськими, але фірмовими, а отже, дорогими. Зручний і популярний поїзд Дебальцеве – Хмельницький ходить тепер через день, поїзд Київ – Луцьк, той, що прямував через Сарни, тепер позначений як такий, що ходить «за вказівкою» – при тому, що жодних згадок про будь-які вказівки в розкладі немає.

Отже, вибирати пасажирам нема з чого. Був за радянських часів такий спосіб «підвищення ефективності та якості виробництва» – переведення вольовим рішенням тих чи інших товарів та послуг до більш високої (та, відповідно, дорожчої) категорії без жодних змін у змісті товару чи послуги. Отак і тут: значна кількість швидких поїздів дуже мало відрізняються за графіком руху від своїх пасажирських попередників. Ба більше: є цілі напрямки, де пасажирських поїздів тепер просто не існує. (Добре, якщо серед швидких трапляються нефірмові, все ж дещо дешевші.) Так, якщо вам треба їхати в напрямку Тараса Шевченка – Знам’янка – Дніпропетровськ, то вибирати вам нема з чого, пасажирських поїздів у цьому напрямку немає. Хочете їхати – платіть по повній. Єдиний пасажирський поїзд на Одесу йде божевільним маршрутом Гребінка – Черкаси – Помічна й проводить у дорозі ледь не вдвоє більше часу, ніж прямі потяги.

Та й це ще не все. Залежно від різних обставин, ціни на квитки в різні потяги дуже різняться. Отак нещодавно й довелося мені їхати у звичайному плацкарті з Вінниці до Києва за майже 70 гривень – бо інших поїздів ще дуже довго не було. Вивісити на вокзалах інформацію про тарифи на різні поїзди досі ніхто не здогадався. Через «турботу про народне щастя», напевне, руки не дійшли. Тож пасажири мусять або бути готовими до найрізноманітніших сюрпризів – або ж звертатися до довідкових бюро з не надто гідним запитанням: «Який поїзд дешевий?» Чи захоче жінка з довідки відповісти, чи правильну вона дасть відповідь – то вже як кому пощастить.

А до Дніпропетровська я їздив з раннього дитинства, по кілька разів на рік. Корсунь, Городище, Кам’янка, Фундукліївка, Олександрія (велике, до речі, стотисячне місто), Верхівцеве, Верхньодніпровськ – саме ці загадкові тоді для мене назви, можливо, й формували відчуття романтики подорожей, прагнення дізнатися: а що то за місця такі? Тепер поїзди далекого сполучення на цих станціях не зупиняються. Стандартний набір зупинок поїзда, що прямує в бік Дніпропетровська, – то лише станції зміни локомотивів: Тараса Шевченка, Знам’янка, П’ятихатки-Стикові (суто технічна зупинка, розташована за кілька кілометрів і від однойменної пасажирської станції, і від міста), та ще Дніпродзержинськ; деякі поїзди, щоправда, зупиняються ще в Миронівці. Швидше стало їздити, зручніше? Для тих, кому треба з Києва у Дніпропетровськ чи навпаки – так, безперечно. (Хоча, з іншого боку, в нічному потязі, що проводить у дорозі 7 годин, і поспати по-справжньому не виходить.) Для десятків мільйонів людей, що мешкають на велетенській території поміж цими містами, поїзди перетворилися на символ недосяжності цивілізації та її зручностей: освітлений, з розімлілими від комфорту пасажирами, проноситься поїзд повз них на шаленій швидкості, мов привид якогось іншого життя. А цим людям тільки й залишається, що діставатися на перекладних. А як, доїхавши-таки до цивілізації, квитка не дістанеш? А якщо треба потрапити не з Городища в Дніпропетровськ, а з села Городищенського району до села в Дніпропетровській області? З заздрістю читаєш класичні твори Агати Крісті, написані у 30-і роки минулого століття: там люди з ранку виїжджали до доволі далекої провінційної глухомані, а увечері встигали повернутися до Лондона! І це було ще 70 років тому!

Нещодавно по радіо довелося почути бадьорий виступ когось із високих транспортних чиновників (чи не Миколи Рудьковського, бува?) про те, як дбає міністерство про пасажирів, і як поліпшиться обслуговування найближчим часом. Ви кажете, мало поїздів? Транспортники пропонують розв’язати проблему за рахунок зведення до мінімуму їхньої стоянки на кінцевих пунктах. Бо зараз, прийшовши з Києва до того ж таки Дніпропетровська, поїзд відстоюється там цілий день і лише увечері вирушає назад. А треба, щоб було так: приїхав до пункту призначення, розгрузився, загрузився й одразу вирушив у зворотній бік.

Райдужна перспектива, чи не так? А заплатити за неї треба незначними дрібничками. Такими, як от відмова від ретельного технічного огляду вагонів, відмова від ретельного їх прибирання (коли це робити?) та відмова від відпочинку провідників. Вам подобатиметься подорожувати неперевіреними вагонами, брудними та зі специфічним запахом, у товаристві злих заспаних провідників? Та ще й коли, замість виїхати увечері, проспати у вагоні ніч, а вранці приїхати, вам доведеться трястися у поїзді цілий день, щоб увечері намагатися знайти в темному незнайомому місті такий-сякий готель? А от «Укрзалізниці», напевне, це подобатиметься.

Якщо ви користуєтеся міжнародними поїздами, на вас на київському вокзалі чекає свій сюрприз. Час від часу на весь вокзал лунає оголошення: квитки за кордон (за термінологією «Укрзалізниці», країни СНД під визначення «закордон» не підпадають) тепер продаються лише у двох касах. Якщо пригадати, що зовсім нещодавно ще люди не могли отримати закордонні паспорти, бо не було бланків, а тепер, коли вони з’явилися, людей знімають з поїздів, бо українська сторона «забула» повідомити інші країни про паспорти нового зразка, то мимоволі напрошується думка: чи не вирішили наші керманичі покласти край еміграції українців, спорудивши таку от нову залізну завісу?

Але ні, не все погано на залізниці. Відвідини вокзалу можуть покращити ваш настрій. Станеться це, якщо ви потрапите туди в той час, коли відправляється поїзд на Москву. Перед цим історичним моментом ви протягом трьох хвилин слухатиме увімкнений на повну потужність бадьорий та урочистий марш. І якщо ви скажете, що він вам заважає, бо припиняється робота кас (касири та пасажири не чують одне одного), ви не можете отримати термінової інформації (бо вона не звучить), та й узагалі вас дратує гучна музика, то ви просто невиправний нитик. Для вашої ж зручності це зроблено! Та й не розумієте ви нічого. Недаремно ж у передовій Російській Федерації ледь не скрізь так: коли поїзд відправляється з глухої провінції (хай нею буде навіть мільйонне місто – у Росії все, що не Москва, те провінція) до столиці, на вокзалах лунають марші. От тепер цей передовий досвід перейняла й наша глуха провінція: коли до столиці вирушає потяг, усі присутні мусять завмерти, мусять тільки й думати, що про людей, яким пощастило їхати не куди-небудь, а до самої Москви. Вони – ті, що їдуть до Москви – на це заслуговують, вони – щасливчики, вони – не якісь там… Вони – біла кістка.

Оцей от музичний супровід, на жаль, є поки що єдиним помітним досягненням нинішнього залізничного керівництва. Треба сподіватися, з часом подібних нововведень такого штибу стане більше, й не помітити їх не зможе ніхто. Отоді й повірять усі: дбає Міністерство транспорту та зв’язку про людей. І «Укрзалізниця» теж дбає.