Четверта російсько-українська війна

Війна – це мир.

Свобода – це рабство.

Незнання – сила.

Такими були засадничі партійні гасла вигаданої Джорджем Оруелом країни Океанії з єдиною правлячою силою під назвою «Партія» – однієї з трьох світових імперій майбутнього. Захмарне майбутнє для Оруела мало цілком реалізуватись уже в 1984 році. Тому його роман, написаний у 1948 році, що приніс йому світову славу, так і називався «1984». Він просто переставив місцями дві останні цифри року написання роману.

Англійська нація дала неперевершених особистостей у всіх сферах інтелектуальної діяльності людства і одним з них був Джордж Оруел. Маючи диплом Ітона – одного з найпрестижніших коледжів Великої Британії, Джордж Оруел замість успішної кар’єрі у будь-якій сфері діяльності, що є типовим для випускників Ітона, присвятив своє коротке життя боротьбі за ідею демократичного соціалізму. Романтика і ідеалізм молодості привели його в тридцяті роки в Іспанію на бік республіканців. Там, на відміну від більшості лівої інтелігенції Заходу, він реально зіткнувся зі справжнім – сталінським – обличчям соціалізму. Він так і не знайшов відповідь на питання – чи можливий соціалізм з якимось іншим обличчям, але, повернувшись з Іспанії, усі свої творчі сили віддав боротьбі з тоталітаризмом як політичною системою, що реально загрожувала людству тоді. Не зникла у світі ця загроза й сьогодні.  Одинока постать Джорджа Оруела багато років вивищувалась над лавами чисельних представників західної інтелігенції, що вважали Радянський Союз форпостом світової революції. Він вважав Радянський Союз імперією зла. Роман 1984 – це роман про Радянський Союз, хоча його дії відбуваються в Лондоні у 1984 році.

Однією з властивих ознак тоталітарного суспільства є «новояз». Характерні приклади такої мови наведено в перших рядках цієї статті. Ця нова мова руйнує класичну, вбиває саму можливість мислити, оскільки людина мислить словами, а слова тепер нічого не значать. Біле – це чорне, а чорне – це біле. Не намагайтесь зрозуміти, що це означає. Просто виконуйте те, що наказано. Чи Росія – це щось інше, ніж Радянський Союз? Чи просто дещо зменшена його копія, яка прагне, як мінімум, повернутись до попереднього статусу. Швидше друге. Чи новітня Росія визнала злочини Радянського Союзу, чи відмежувалась від них? Ні! Згадаймо хоча б голодомор в Україні. «Нічого не було» – слова її президента. Чи в Росії є реально багатопартійна система, чи монопольно править одна сила, яку за Оруелом можна назвати «Партією»? Чи Росія вже відмовилась від «новоязу» радянських часів? Ні! Біле – це, як і раніше, чорне, а чорне – це, як і раніше, біле. Ми всі маємо можливість оцінити діяльність російських засобів масової інформації, особливо в останні місяці під час четвертої російсько-української війни.

Спочатку, при запровадженні «новоязу», людина починає помилково сприймати реальну дійсність, а зрештою перестає розуміти її взагалі. Як сказав і написав один з наших президентів: «Україні – це не Росія». Але чи навчились ми мислити адекватно ситуації і самостійно? Український народ генетично не схильний до тоталітаризму. Йому притаманний невгамовний потяг до волі, до свободи – аж до анархії. Але для чого нам «новояз»?

Чому російський спецназ у Криму ми називали зеленими чоловічками? Чому нездатність нашої армії боронити навіть території власних військових частин від зелених чоловічків ми називали бажанням не викликати людські втрати? Чому ми називаємо сепаратистами людей, які виступають зі зброєю в руках за приєднання Східної України до Росії? Сепаратизм – це відокремлення, а не приєднання. Адекватним ситуації є не термін сепаратист, а термін загарбник. Однак цей термін вимагає деталізації. Загарбник у даному разі це військові формування, очолювані російськими кадровими офіцерами, наповнені в значній мірі представниками різних російських військових формувань і доукомплектовані місцевим люмпеном. Ці формування озброєні сучасною російською зброєю і не тільки постачаються, а й фінансуються з різних джерел на території Росії. Це російська армія вторгнення, яка за сприятливих політичних умов може швидко досягти потрібної чисельності для виконання будь-яких завдань щодо України. Чому ми говоримо про війну з бандитами і терористами? Ми ведемо війну з Росією, з її армією вторгнення, з її громадянами, хоча часто вони мають і українські паспорти. Навіть якби Росія як держава не мала жодного стосунку до цієї війни, все одно ця війна є російсько-українською. Далі я це поясню.

Виникає декілька запитань. Чому Луганська і Донецька області?

Тому, що це області з максимальною концентрацією етнічних росіян або тих, хто вважає себе етнічними росіянами на території України. Тому, що, одночасно, це області з найвищою кримінальною активністю населення. Тому, що це, одночасно, області в Україні з найширшим прошарком маргінального населення. Тому, що маючи у приграничних з Росією регіонах можливість вибору між українськими засобами масової інформації і російськими, етнічні росіяни обирають, зазвичай, російські, причому, найбільш провокативні з них. Тому, що на світ вони дивляться московськими очами. Тому, що вони так і не стали громадянами  України, хоча, формально, мають українські паспорти.

Чому антиукраїнська діяльність почала розгортатись не просто у великих містах на сході України, а в центральних частинах цих міст?

Тому, що саме у великих містах Донецької і Луганської областей кількість етнічних росіян досягає 50%. Це в середньому. А в центральних частинах цих міст їх кількість сягає 90%. Це не тільки на сході України. Це є й у Києві і, навіть, у Львові. Як це відбувалось, наприклад, у Львові?

Найнебезпечніша ситуація для місцевих мешканців виникала тоді, коли комусь з високопосадовців новоствореної радянської адміністрації сподобалось їхнє житло. Це житло відбиралось, а у його мешканців, залежно від можливостей агресора, було кілька варіантів майбутнього. Найпростіший і найгуманніший – просто самим кудись дітися. Менш гуманний – потрапити у категорію виселенців до Сибіру, якщо більш пощастить, то – у Східну Україну або Польщу. Про тих, кому геть не повезло, не хочеться й говорити.

Друга можливість захоплення житла корінних мешканців центральних частин міст, що виникала для представників колоніальної адміністрації, була просто наслідком масових репресій щодо місцевого населення. Звичайно під маховик таких репресій першими потрапляли заможні прошарки місцевих громад, які, як правило, і мешкали в центральних частинах міст. Тоді житло, що вивільнялося, централізовано розподілялось у середовищі представників колоніальної адміністрації.

Третя можливість щодо місцевого населення була «найгуманнішою». На якомусь етапі Другої світової війни центральна частина міста просто знищувалась у різний спосіб. У Києві вона була замінована і підірвана при відступі радянських військ, в Тернополі і Рівному вона була знищена внаслідок вдало проведеної військової операції радянськими військами з визволення місцевого населення від фашистсько-німецьких загарбників. Далі ці частини міста поступово забудовувались, а помешкання виділялися відповідно до уподобань радянської влади. Частина мого дитинства пройшла в місті Балті Одеської області, і я добре пам’ятаю ті часи, коли всі керівні посади, без виключення, у районі з цілком однорідним українським населенням від першого секретаря райкому партії до начальника поштового відділення займали етнічні росіяни. Для них і був центр міста. В Одесі формування однієї з найбільших російських громад на півдні України відбувалося через надання житла відставникам радянської армії. Саме для них, в першу чергу, будувались «Черьомушкі» – південно-західний житловий масив Одеси ще за часів Хрущова.

Якою все-таки є головна причина четвертої російсько-української війни? На кого робить основну ставку Кремль для поповнення своєї армії вторгнення? Хто створює благодатний ґрунт для всіх його політичних провокацій на теренах України? Це, безумовно, та частина етнічних росіян, що в глибині душі вважають себе окупантами, звісно, не називаючи себе так явно. Чим вирізняється окупант серед решти громадян держави? Він зневажає мову корінного народу, зневажає його культуру, його історію, його героїв, всі його досягнення, чинну владу, якщо вона не є суто окупаційною. Це яке блюзнірство: вважати лайкою святі імена наших героїв: «мазєпінци», «петлюровци», «бандєровци».

Я сам доволі скупався у своєму житті цією пекучою ненавистю до всього українського. Остання лайка як найсвятіший прапор нової релігійної війни об’єднав навколо себе в єдиному пориві мільйони росіян по обидва боки російсько-українського кордону. Я далекий від того, щоб вважати всіх етнічних росіян в Україні монолітом, готовим виконувати будь-які забаганки Кремля. Порядний і розумний росіянин не буде нашим ворогом. Я далекий від того, щоб вважати монолітом український народ, навіть у часи найважчих наших національних випробувань. У люмпена не має національності і національних інтересів. Про це казав ще Карл Маркс, правда, використовуючи замість слова люмпен слово пролетарій.

Ще в середині дев’яностих років я якось зустрів у пресі результати соціологічних опитувань в Росії і Україні. За ними 70% росіян негативно сприймали Україну і лише 30% українців негативно сприймали Росію. Ще тоді я сказав своїм однопартійцям-рухівцям, що Росія вже готова до війни з Україною, але Україна ще не готова до війни з Росією. Відтоді я вже відстежував цей показник регулярно і бачив, що він практично не змінювався роками. Наступний мій висновок на тлі такої безрадісної ситуації був такий: війна між Росією і Україно – це питання часу, причому Україна до неї буде неготова з будь-якого боку. Так і сталося весною 2014 року.

Щира українська душа не бачить різниці між словом і ділом. Для неї слово й є дія. До Кримських подій більшість українців (100% – 30% = 70%) вважали росіян братнім народом. Термін «братній народ» російський президент вживав регулярно і щодо українського народу, хоча рівень підтримки такого гасла серед росіян був завжди невеликим (100% – 70% = 30%). Російська ментальність цілком відмінна від української. Для російської душі слово не має жодного стосунку до діла. Слово саме по собі, діло саме по собі. Ще найвидатніший канцлер Німеччини – Бісмарк у кінці дев’ятнадцятого сторіччя сказав про зрадливість Росії, що будь-який договір з Росією не вартий паперу, на якому він написаний. Чомусь українцям було потрібно майже 150 років щоб весною 2014 року черговий раз у цьому переконатись.

За законами «іноязі», що діють у сучасній Росії, так само як вони діяли в Радянському Союзі, кожне визначення слід, як мінімум, розуміти з точністю до навпаки (дивись початок статті). Тому слова братський народ стосовно українців у вустах президента Росії завжди звучали доволі зловісно – як вирок, як заявка на новий підступ. Якось виступаю по Одеському державному телебаченні, ще до кримських подій, на прохання ведучої розповісти про те, що нас об’єднує з великим братнім російським народом, я не знайшов у своїй пам’яті жодного прикладу, який би свідчив про братні російсько-українські стосунки, хоча очікував подібне запитання. Зате я пригадав і сказав про це телеглядачам, що протягом останніх ста років триває перманентна війна Росії проти України з фазами загострення до рівня військових конфліктів і фазами тимчасового примирення.

Символічним початком першої війни можна вважати знаменитий бій під Крутами зимою 1918 року, де наша славна молодь малими силами намагалася зупинити російські війська у їх наступі на Київ. Далі декілька років тривала повномасштабна російсько-українська війна, яку за законами «іноязі» і досі в підручниках історії кваліфікують як громадянську. Запроваджений більшовиками НЕП виглядав як викинутий ними білий прапор переможених, показова українізація колоніальної адміністрації України ще більше нібито переконувала, що, навіть програвши військову кампанію, українство все-таки, нехай частково, перемогло. Це була помилка. Друга російсько-українська війна виявилась найкривавішою за кількістю жертв. Вона захопила українців зненацька. Російська сокира на цей раз вдарила у корінь української нації – в українське селянство, правда при цьому була знищена й українська інтелігенція. Ця війна, за законами «іноязі», називалася колективізацією, хоча реально земля не колективізовувалась, а конфісковувалась на користь російської держави. Згадайте блюзнірське гасло більшовиків: «Земля – селянам». Знову ж таки у повній відповідності до «іноязі».

Для українства ця друга війна була розплатою за поразку у першій війні, нелюдське покарання за спробу втілити в життя свої віковічні прагнення про власну державу. Росія сама розпочала цю війну, сама й зупинила. Треба було кінчати внутрішні війни і розпочинати тотальну підготовку до другої світової війни. Цю війну фахівці з «іноязі» охрестили світовою революцією.  Третя російсько-українська війна почалась після нападу Німеччини на Польщу – в середині вересня 1939 року разом з окупацією Західної України Радянським Союзом, яке, за законами «іноязі», називалося визволенням. Ця війна знову носила збройний характер і тривала до середини п’ятдесятих років. Усі три війни українці програли. Головна причина, з моєї точки зору, – вони відбувались у несприятливих зовнішньополітичних для України умовах. У жодній з цих воєн українці не отримали жодної підтримки західних демократій, що визначали політичну карту Європи тих часів. Єдину надію тоді українці могли покладати лише на Німеччину. Першу російсько-українську війну Україна програла тому, що Німеччина програла Першу світову. Коли Україну добивали у другій російсько-українській війні, Німеччина ще була занадто слабкою. Програш Німеччиною Другої світової війни надовго зробив шанси українців на створення власної держави майже нульовими. Тепер триває четверта російсько-українська війна. Що змінилось у наших шансах на перемогу? Кардинально змінилася зовнішньополітична ситуація для України. Тепер з нами не тільки Німеччина, а й весь цивілізований демократичний світ, частиною якого, нарешті, стала і сама Німеччина. Тепер з нами лідер цього світу – Сполучені Штати Америки. Тепер у світі є розуміння, що Російська імперія, хоч би як вона називалась тепер, становить загрозу для всієї Західної цивілізації, а не лише для Донецької і Луганської областей або навіть всієї України, але лише України.

Що нам робити? Не очікувати, що за кілька тижнів війна на Сході України припиниться. Навіть, якщо ми здолаємо військовий опір на Сході, що цілком реально, у короткий термін, військова загроза з боку Росії і далі буде підсилюватися. Жодними перемовинами з Росією цього не змінити. Жодні домовленості з нею нічого не варті. Реальністю є той факт, що Росія є імперією азійського зразка, подібною до імперії Чінгізхана з тими самим внутрішніми імпульсами до механічного поширення на якомога більші території. Дійти до останнього моря – таким був заповіт Чінгізхана своїм нащадкам. Успадкувавши імперію Чінгізхана, вірніше ту її частину, що займала малолюдні околиці Євроазії, москвини, так їх було б правильніше називати, успадкували і весь арсенал її духовних і моральних цінностей.

Від часів Київської Русі роль України – бути форпостом на кордоні цивілізованого світу і великого степу, який починається від степів України і закінчується степами Монголії, і сьогодні є переважно тим, що називається Росію. На час Московського поневолення ми втратили цю роль, але тепер обставини змушують нас до неї повернутись. Нам, нарешті, слід відмовитись від «іноязі». Не Київська Русь, а Русь зі столицею у Києві. Іншої Русі просто не було. Не Росія, а Московія – як то є на середньовічним мапах Європи. Тепер Русь-Україна вже не є частиною Московії, і жодних юридичних підстав Московію називати Росією немає.

Ще слід пам’ятати, що в часи Богдана Хмельницького, коли наші стосунки з Московією ще тільки починались, українців на наших землях було 11 мільйонів, а московітів на їх землях – лише 10 мільйонів. Тобто русинів-українців було більше ніж московітів-росіян. Тепер, внаслідок 350 літньої взаємодії двох етносів, що носила далеко не братній характер, московітів-росіян на їх землях утричі більше, ніж русинів-українців на наших землях. Занадто обнадійлива тенденція для них, і не надто оптимістична для нас.

Крок за кроком Україна має перетворюватись у військовий табір, у потужну військову, економічну і політичну сила. Нам властиве генетичне прагнення до демократії – влади народу. Цю нашу схильність слід розвивати, але пам’ятати при цьому, що головним надзавданням сьогодні є виживання нас як нації на наших споконвічних від тисячоліть, від часів трипільської культури, землях.

І нарешті, слід пам’ятати заповіти наших геніальних провидців, зокрема: «Не може бути й мови про компроміс щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування російської державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави (Юрій Липа)».

Валерій Швець, професор