Парад дорогих популізмів

Чи помітили ви, що всі учасники майбутніх виборчих перегонів (навіть ті, хто досі категорично заперечує саму можливість проведення цих виборів) ще до офіційного початку виборчої кампанії уже встигли виступити з різного роду ініціативами, оціненими їхніми опонентами як популізм, і, в свою чергу, обізвати ідеї своїх противників не просто популізмом, а ще й дешевим популізмом?

Причому під рубрику “популізм” сьогодні потрапляє абсолютно все — від намірів підвищити зарплати і пенсії до прагнення взагалі скасувати президентську посаду, від вимоги негайного зняття депутатської недоторканності до бажання створити нову Конституцію, іншими словами, і грішне, і праведне. Схоже, представники українського політикуму всерйоз вважають, що знайшли нову ефективну лайку, якою можна затаврувати кого завгодно і за що завгодно. Та головне, дуже багато хто, здається, думає, що народ (про інтереси якого так ревно дбають усі наші політики, з якого б табору вони не були) готовий засудити популістів якщо не до скасованої в Україні смертної кари, то до необрання в парламент.

А тим часом не все тут так просто.

Поняття популізму, за визначеннями тлумачників, походить від латинського терміну populus — народ — й означає політичну позицію чи стиль риторики, що апелюють до широких народних мас. Отож, зазначу принагідно, надто запеклі й тупуваті борці з популізмом просто нариваються на звинувачення в антинародних настановах своєї політики. Проте це так, до слова. Зараз же зазначимо: в основі популізму лежить ствердження тези, що владна еліта не переймається інтересами простої людини, оскільки зацікавлена виключно у своїх благах, і що владу необхідно у неї забрати й використати для інтересів суспільства в цілому. Популісти вибудовують свою риторику на акцентуванні економічних і соціальних інтересів звичайних людей. Іншими словами, популізм включає в себе критику чинного режиму, яка ведеться з лівих чи правих позицій. Часом популісти називають себе захисниками не просто всього народу, а передусім населення певних регіонів чи окремих соціальних груп — найманих працівників, жінок, городян, селян, молоді, працівників певної галузі, етнічних чи сексуальних меншин тощо. І, зрозуміла річ, популіст завжди стверджує, що висловлює інтереси більшості (всього населення чи певної його категорії).

А тепер скажіть: чи справедливими виглядають основні настанови “класичних” популістів стосовно української дійсності? Навіть такої, коли популістський речник говорить, що його критика висловлює погляди більшості громадян? Тож чи таке страшне чудовисько популізм, принаймні, на вітчизняному ґрунті? І що такого страшного пропонують ті, кого звуть популістами? Хіба це погано — скасувати депутатську недоторканність? І хіба це погано — істотно збільшити державну допомогу при народженні другої дитини? А підвищення зарплат бюджетникам? Хіба це не крок бодай до якогось елементарного порядку? І боротьбу зі спекуляціями на ринку зерна хіба не ведуть у най-найринковіших економіках, коли постає нагальна потреба, ще й жорстокішими методами, ніж у нас?

Та не поспішайте з висновками. Адже хоча критично-описова складова діяльності популістів (навіть у радикальних політичних сил минулого і сучасного, йдеться про Леніна чи Муссоліні, Вітренко чи Жириновського) може бути цілком справедлива, то аналіз причин теперішнього стану справ майже обов’язково шкутильгатиме на дві, а то й на всі чотири лапи. І якщо один чи кілька конкретних заходів, пропонованих політиками такого ґатунку, можуть бути вірні, то чи правильною буде їхня стратегічна лінія? Адже у самій основі популізму, не має значення, якого ґатунку — антиінтелектуалізм (навіть у разі, якщо в ролі популістів виступають інтелектуали), віра у можливість дуже простих і швидких розв’язань складних економічних і політичних проблем та в так само швидку здійсненність принципів соціальної та національної справедливості, хронічна недовіра до представницьких державних інститутів, тотальна критика бюрократії, несамовите викриття корупції, проповідь прямої участі народу в управлінні в поєднанні з упованням на авторитетного харизматичного лідера і т.д. І хоча з цих “кубиків” можна побудувати різні споруди, в тому числі й доволі ефективні та, можливо, демократичні, всі вони матимуть серйозні, як на мене, вади. А саме: апелюватимуть до сьогоднішніх настроїв громадян, до їхніх нинішніх, а не стратегічних інтересів, щиро, а чи ні, але прагнутимуть задовольнити їхні поточні потреби.

Іншими словами, ощасливити всіх і одразу. Раз-два, і ваших нєт!

А музика грає, телевізор аж піниться від дискусій, хто більше добра запропонує народові і крутіше розкритикує владу, виборча кампанія йде на повну котушку!

Тільки ж недаремно Вінстон Черчілль любив повторювати слова, котрі він приписував комусь зі своїх знаних предків: політик дбає про наступні вибори, а державний діяч — про національні інтереси. Можна було б додати, що популістські гасла — неодмінна складова діяльності будь-якого політика, котрий апелює до масового виборця, питання тільки в тому, чи всі гасла та ідеї політика мають бути популістськими, і чи повинен він уміти йти проти течії, пропонуючи загалові складні і не дуже приємні речі, й одержуючи якимось незбагненним чином підтримку для реалізації цих речей?

У нас, як показує фактичний старт виборчої кампанії, державних діячів практично немає. Слушно зауважив Віталій Портніков в “Свободі слова”, що, звинувачуючи один одного в популізмі, конкуруючі політичні сили самі вибудовують цілу піраміду обіцянок: а ми підвищимо на стільки, а ми ще більше, ні, ми більше! І далі риторично запитав: хто з політиків нарешті скаже, що ані зарплати бюджетникам, ані пенсії, ані виплати на дітей не будуть збільшені ні на гривню? Що головне — реструктуризувати економіку, здійснити справжні реформи, а це збагатить країну і людей?

І що цікаво, аудиторія “Свободи слова” підтримала його, як нікого з політиків! Іншими словами, чи не виходить, що громадяни вже стомилися від нав’язливого популізму і хочуть чогось іншого, а тим часом політики їм нічого не можуть запропонувати?

Але знов-таки, не все так просто. Бо ж чи можна відмахуватися від того факту, що сьогодні взаємини між владою і людьми в Україні цілком вкладаються у “класичні” популістські схеми? Наведені вище визначення популізму я зібрав зовсім не з українських джерел, а із зарубіжних — від Оксфордського короткого словника з політики до російського Політологічного енциклопедичного словника. Отож у нас, виходить, головні проблеми країни настільки спростилися і примітивізувалися — передусім завдяки діяльності примітивної й не обтяженої інтелектуально “еліти”, — що прості популістські рецепти стають ефективними у їхньому розв’язанні. І хіба критика цієї влади може бути зневажена тільки за те, що в ній є відвертий популізм, адже ця критика справедлива? Навіть оте сакраментальне підвищення зарплат, пенсій і соціальних виплат — хіба може нормально розвиватися суспільство, де двірник одержує більше за професора (не кажучи вже про те, що останній має нижчу за середню по українській столиці зарплату)? Ну, а стосовно того, що варто “заморозити” зарплати і пенсії, натомість реструктуризуючи економіку... Поки та реструктуризація здійсниться, з країни виїде щонайменше половина тих, хто вміє працювати головою і руками — від фізиків до сантехніків (спробуйте сьогодні, до речі, знайти вправного сантехніка! кращі давно вже у Польщі чи Чехії...).

Отож у підсумку маємо: 1) популістська складова — обов’язкова в сучасній політиці; 2) питання в тому, яке місце вона посідає у цій політиці — провідне чи допоміжне; 3) прості популістські рецепти можуть бути ефективними, але тільки на короткий час і коли вони підпорядковані значно складнішій загальній політичній стратегії; 4) суто популістська політична лінія впливової партії чи політика, коли за душею більше нічого немає, небезпечна для країни; 5) якщо саме популістські пояснення проблем і рецепти їхнього розв’язання найбільш адекватні чинній ситуації у якійсь країні, значить, країна “доведена до ручки” і відкинута зі складного сучасного світу у куди примітивніше соціально-історичне минуле.

А ще популістські рішення, коли якась політична сила кладе їх в основу своєї політики, можуть бути дуже дорогими для країни, бо ж вимагають великих або дуже великих грошей, а де їх узяти? Забрати у бізнесу? Позичити за кордоном? Надрукувати? Зрозуміло, що протистояти такому войовничому популізму можна тільки тоді, коли на місце гасел простого і негайного розв’язання всіх проблем поставити ідеї справді стратегічних змін. Ось, скажімо, проблема забезпечення країни енергоносіями (боротьба з “РосУкрЕнерго” — це зовсім інша проблема!), в тому числі (й передусім) власними, — хто порушує цю проблему? Практично ніхто, крім двох-трьох політиків другого і третього ешелону. А питання про збереження решток наукоємного виробництва і про його розвиток? А про сільське господарство, про повернення України в число провідних світових експортерів зерна, з числа яких ми випали за останній рік внаслідок “геніальної” діяльності уряду? Тільки не на рівні декларацій, а на рівні конкретних програм, де розраховані всі головні алгоритми дії! Ну, а експорт зброї, де Україна також стрімко злетіла вниз — була у чільній п’ятірці, тепер — наприкінці п’ятнадцятки? Я вже не кажу про стратегію творення культурно-інформаційної цілісності країни (бо культура як така включає і правову культуру, і політичну, і економічну, без системної взаємодії яких країна не може розвиватися, а “національний” інформаційний простір, коли кияни краще знають про життя Урюпинська, ніж Харкова чи Львова, взагалі невідомо якими словами назвати...).

Але замість стратегій маємо лише парад конкуруючих (і схожих) популізмів, які викривають один одного й обіцяють золоті гори тим виборцям, котрі довірять відповідним політичним силам. І це дуже небезпечно: з одного боку, виборці, схильні вірити тільки тим чи іншим популістським гаслам, стануть 30 вересня вирішальною силою національного розвитку, тоді як більш вдумлива частина електорату або не прийде голосувати, або розкидає голоси на підтримку другорядних політичних суб’єктів; з іншого боку, наші провідні політики можуть остаточно ствердитися у думці, що лише популістські гасла та дії придатні до наших умов. Одним словом, все крутитиметься у замкненому колі виродженого популізму. І тоді, на хвилі таких обставин може прийти діяч, котрий пообіцяє за два-три роки “знести” цю владну еліту, яка не переймається інтересами простої людини, оскільки зацікавлена виключно у своїх благах, і створити систему, що піклуватиметься, звичайно ж, про народ.