Діло Кінаха живе й перемагає?

Мало хто мав сумніви, що список мегаблоку «Наша Україна – Народна самооборона» піднесе сюрпризи. Але ще менше хто сподівався, що сюрпризи ці будуть аж такими. Не будемо детально зупинятися на номері 17 – Іванові Сподаренку. Ну редагувала людина газету «Сільські вісті», ну була близькою до МАУПу та водночас до Олександра Мороза, ну твердила, що в усіх бідах України винні євреї, ну подумаєш! Ну стануть тепер опоненти тикати пальцем у номер 17 списку, стануть вони казати, що «НУНС» – то націонал-екстремісти, ксенофоби та антисеміти – ну теж подумаєш! Ну відвернуться від мегаблоку виборці, що, попри всі симпатії, вважатимуть за неприпустиме для себе голосувати за Сподаренка – яка різниця! Хіба ж мегаблоки на такі дрібнички розмінюються?!

Набагато цікавішим видається номер 13 списку – Олександр Омельченко. Так-так, колишній київський міський голова, щодо якого багато киян сподівалися, що більше ніколи не побачать його в активній політиці. І на минулорічних виборах міського голови голосували за кого завгодно, хоч за чорта лисого – аби тільки не Омельченко. У цьому плані дивує навіть не присутність відставного київського мера у списку мегаблоку. Дивує те, що в такому величезному списку – аж на 448 персон – не знайшлося бодай якогось місця для Леоніда Кучми. Справді, дуже дивно: якщо є Омельченко, чому немає Кучми? Адже це – політики абсолютно однієї школи, абсолютно однакових методів керування. От і на столичних парканах з’явилися написи: «Данілич, повертайся!» (Цікаво, до речі, хто й де ці написи розробляв. Адже звертання «Данілич» мало би вказувати на те, що адресовано ці написи тим, кого заведено звати «простим народом». Біда лише в одному: серед українського простолюду не заведено називати людей по-батькові, це – суто російська традиція.) «Наша Україна – Народна самооборона», схоже, вирішила втілити це гасло в життя.

Ні, воно, звісно, зрозуміло: після втечі Анатолія Кінаха, Сергія Головатого та Леоніда Чернівецького ніша непевних, суто ситуативних попутників спорожніла, тож і треба було її бодай кимсь заповнити. Пригадаймо основні віхи політичного шляху номера 13. Був у Києві повновладний господар, без волі якого у столиці сонце не сміло вранці сходити, а увечері сідати. Подеколи конфліктував він з таким самим господарем, але всієї України, однак конфлікти ці швидко закінчувалися миром та повним взаєморозумінням. Перед президентськими виборами 2004 року, судячи з розвішаних на вулицях бігбордів, можна було зробити висновок, що на посаду президента було лише двоє кандидатів – Віктор Янукович та сам Омельченко. Про Віктора Ющенка жоден не лише бігборд, а й скромний плакат, окрім вочевидь саморобних та розвішаних на власний ризик, не нагадував.

Але тільки-но розпочалася Помаранчева революція – як бігборди Януковича зникли, натомість нарешті з’явилися бігборди Ющенка. А сам Омельченко нашвидкуруч вступив до лав «Нашої України». Ідилія тривала півтора роки: тільки-но з’явилася в Україні антикризова коаліція, ще й подання на прем’єра не було, як наш герой засвідчив їй свою повагу, відвідавши з’їзд Партії регіонів. І це було цілковито логічно: політичним кредо нашого номера 13 є «А мы всегда за тех, кто побеждает». Коли Омельченко під час Помаранчевої революції вступив до «Нашої України», тисячі киян зітхнули з полегшенням, бо знали: наш герой якимсь шостим почуттям завжди безпомилково відчуває, хто переможе, й приєднується до майбутніх переможців. Утім, зараз виглядає дещо по-іншому: у тому, що номер 13 списку НУНС у будь-якому разі потрапить до парламенту, сумнівів немає, а більшого нашому героєві поки що й не треба.

Але повернімося до його відвідин з’їзду ПР. Щось тоді не склалося у його стосунках з партією, яка «порожняк не гонить», і відставний мер почав, не криючися, крутити політичні романи з ким тільки заманеться, роблячи знаки уваги будь-кому від Вітренко до Тимошенко й наполягаючи на тому, що він і тільки він з-поміж усіх 47 мільйонів українців здатний керувати столицею. Тож усі надії на те, що «НУНС» підтримає тепер на виборах столичного мера якусь іншу кандидатуру, розтанули. Хоча, здавалося б, уже ні для кого не є секретом: Олександр Омельченко з радістю прикрасив би собою будь-який список, який давав би йому гарантію повернення до активного політичного життя.

Але може бути, що його здобутки на поприщі керування столицею переважують усі його політичні хитання? То згадаймо ж ці здобутки. Потрощений історичний центр Києва, де тепер не знайдеш жодного місця, над яким не домінував би який-небудь омельченківський «православний хмарочос». Втрачена Києвом слава міста-парку: від зелених зон та вуличних насаджень залишилися самі лише старі фотографії, один лише лисий Дніпровський узвіз чого вартий! Наміри забудувати дніпровські кручі: за висловом Омельченка, «люди, що приїздять до Києва, повинні бачити місто, а не хащі». (Тут нема куди подітися від безлічі запитань. Наприклад, таких: а що, лівобережна частина – то вже не Київ, адже «люди, що приїздять», перш ніж побачити дніпрові кручі, встигають добряче проїхатися Лівим берегом? Хто, як і коли опитував «людей, що приїздять до Києва» на предмет їхніх ландшафтних уподобань? А якщо ніхто й ніяк, то чи не свідчить це про, м’яко кажучи, невелику демократичність методів керування колишнього мера? Та й узагалі, що для київського градоначальника мусить переважати: враження «людей, що приїздять» чи середовище мешкання киян?)

Це наближений до Омельченка архітектор Бабушкін на запитання кореспондента якоїсь із газет: «Чи не шкода йому старої київської архітектури?» зневажливо відповів: «Якої старої? Міщанської?» Ви зрозуміли: все в старому Києві, окрім царських палаців, варто лише того, щоб віддати його під бульдозер? То може, й для «Нашої України – Народної самооборони» старий Київ стане цікавим лише тоді, коли перетвориться на «трипільські черепки»?

Не згадуватимемо пліток та підозр: мовляв, землевідведення в Києві було надто дивним та непрозорим, а міська адміністрація дуже поціновувала «відкати». Не доведено – то й не будемо про це. Поговоримо про інше: наш герой відзначився небаченою швидкістю зміни стратегічних планів розвитку міста: не встигав був озвучити один, як тут само народжувався прямо протилежний. Так було, наприклад, з програмою виробництва в Києві міського транспорту для столиці. Завод «Авіант», згідно з цією програмою, виробляв тролейбуси, що їх водії досі вважають за найкращі. Аж тут міська адміністрація переорієнтувалася на закупівлю білоруських «МАЗів», які водії й досі згадують не інакше, як з лайкою. А близько 20 тролейбусів, замовлених містом, так і залишилися на «Авіанті» невикупленими, платити за них місто раптом відмовилося. «Авіант» поніс через це дуже значні збитки; тільки нинішньої весни та зими, вже після Омельченка, частину цих тролейбусів викупив Київ, ще частину – Сімферополь та Алушта.

Міський транспорт – це взагалі улюблена галузь нашого героя. Цілеспрямоване, ледь не маніакальне нищення трамвайних ліній у Європі сприйняли як дикунство. А наш герой знай собі твердив: він запроваджує «європейський транспорт» – маршрутки. У яких Європах він їх побачив (чи, бува, не в Гані з Беніном?), так і залишилося його маленьким секретом. Але кияни й досі змушені їздити, стоячи один в одного ледь не на голові й платячи за це утридорога, до неможливості високоаварійними, не пристосованими для ролі масового громадського транспорту консервними банками, які курсують без жодного розкладу, без жодних правил і без найменшого дотримання правил дорожнього руху; їздити, розуміючи, що цікавлять водіїв цього «європейського транспорту» лише доти, доки заплатять гроші.

У величезному центрі міста громадський транспорт просто зник як явище, залишивши киянам єдину альтернативу: або пішки, або на таксі, або пішки до метро, а потім метро з трьома пересадками. І коли кажуть, що це було зроблено невмисне, щоб примусити-таки не таких уже молодих та не таких уже заможних мешканців центру продати-таки свої квартири нуворишам і переселитися на околиці, то чи існують аргументи проти цього твердження?

Омельченкові в актив ставлять тролейбусний бум. За часів його правління довжина тролейбусних ліній зросла ледь не наполовину – от тільки так само наполовину скоротилася кількість самих тролейбусів. Якщо 1990 року на 1 км тролейбусних ліній у Києві припадало 2,8 тролейбуса, то на початок 2006 року – лише 0,8. Порожні проводи, якими раз на півгодини, може, й проїде самотній тролейбус; деякі закриті невдовзі після урочистого відкриття лінії (як от між Південним вокзалом та вулицею Урицького) – отакими є наслідки того «буму». Воно й зрозуміло: зростання кілометрів проводів видно всім, а кількість тролейбусів – хіба ж хтось із киян стане її підраховувати? Жодного піару на закупівлі тролейбусів не зробиш!

То чи все це відповідає проголошеним цілям та принциповим засадам «НУНС»? Чи, може, їм відповідає інша риса, якою уславився наш герой, – сліпе копіювання будь-яких кроків, що їх робив його «старший колега», «великий друг українського народу» Юрій Лужков? Може, й Юрій Лужков тепер став «агентом впливу» «НУНС» у Росії?

Власне кажучи, якщо мегаблок вирішив урочисто пролетіти на виборах у Києві – то це його свідоме рішення. От тільки навіщо показувати всім українцям, а не лише киянам, що єдиним виходом з нинішньої кризи є повернення до влади героїв доби Кучми та відповідного їй вишколу?