Клінчаєвщина як фактор нестабільності України

Час від часу окремі персоналії Донеччини чи Луганщини викликають обурення своєю антиукраїнською наставленістю, а то й шокують своїми вчинками, які йдуть урозріз із цивілізованою нормою поведінки. Не було б великої біди, коли б це робили пересічні громадяни, а не народні депутати, депутати обласних чи районних рад, представники місцевої влади.

Нині на Півдні й Сході України маємо достатньо розповсюджене явище калашніковщини-лєвченківщини-клінчаєвщини (за прізвищами найскандальніших і аґресивніших реґіоналів), що виявляється в демонстрації граничної зневаги, а навіть паталогічної неприйнятності всього українського. Назагал носіями таких екстрем є зденаціоналізовані особи, які, відцуравшися власної мови й культури, перетворилися на ярих захисників суржикового без культур’я. Цю не надто похвальну характеристику потрібно доповнити їхньою елементарною безграмотністю та деякими печерними звичками. Йдеться про недоторканну касту чиновників, які дорвавшися до влади, частенько демонструють навички, властиві кримінальному світові: вирішувати особисті чи політичні проблеми силою власного чи чужого кулака.

                          «Герої» реґіональної загумінкованості

Спершу варто зазначити, що всі нижче подані «герої» – члени Партії реґіонів України та є її своєрідною візитною карткою цієї політичної сили.   

Мабуть, читачі пам`ятають, як народний депутат Олег Калашніков побив журналістів телеканалу СТБ, розбивши телекамеру та насильно вилучивши відеокасетку. Цей генебний вчинок Калашнікова засудила мало не вся пишуча братія, зібравши понад тисячу протестних підписів. Однак працівники пера даремно чекали на позбавлення Калашнікова депутатського мандату, а також порушення проти нього кримінальної справи за перешкоджання діяльності журналістів. Реґіонали своїх не здають.

А що ж сам Калашніков?! Цинічно поглумившися над жертвами свого розбою, свідомим українським громадянством, переклав особисту вину на політичних опонентів: «Деякі політичні сили хочуть використати ці події (побиття ним журналістів – М.О.) для внесення розколу в суспільство, щоб внести недовіру в середовище журналістів, кращих з кращих захисників прав і свобод людини».

Не так давно «доблесний» Калашніков знову відзначився: орудував разом з однопартійцями руками, допомагаючи спецпідрозділові «Беркут» захоплювати приміщення Генеральної Прокуратури під час третього і, мабуть, останнього пришестя генерального прокурора Святослава Піскуна. До речі, про безграмотність Калашнікова в кулуарах Верховної Ради ходили анекдоти, а на вебсайтах Інтернету ще й досі гуляють. Гадаю, невдовзі виборці матимуть можливість дати відповідну оцінку всіляким калашниковим та їхнім партійним зверхникам.   

Другий реґіональний «герой» – Микола Лєвченко, секретар Донецької міськради, що своїм постімперським нахабством «прославився» на всю Україну. За словами колишнього віце-прем`єр-міністра з гуманітарних питаннь Миколи Томенка, цей «донецький хам», виступаючи на всеукраїнських телеканалах, «провокативно принижував українську мову, культуру, а власне Українську державу». М. Лєвченко пропонував надати російській мові статус державної, а українській залишити другорядну роль, тобто реґіональної – у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Як поганий правнук своїх прадідів-українців (прізвище на це вказує), він не тільки зрікся свого рідного кореня, але й його підрубує, щоб дорешти знищити.

І знову маємо справу з типом, примітивізм якого просто зашкалює: «Як я можу читати Лесю Українку, коли є Сергій Єсєнін? Він любив жінок, любив життя. Чорт візьми, він пив і веселився. І ось ця непокірна й буйна сила, як він говорить, «золота словесна груда» пролилася на папір. І порівняти це із сірою скучністю цього Василя Стуса» («Сегодня», інтерв`ю, 7.03.29.07, переклад з російської – М.О.)?! Гадаю, в законах України мало б знайтися формулювання, згідно з яким цього духовного каліку можна б відправити на «заслужений відпочинок», а на його місце можна б поставити культурну людину. На жаль, не хвилює це нікого з високих посадовців ні в Києві, ні в Донецьку.

Третій реґіональний «герой» – луганчанин Арсен Клінчаєв (вірменин, родом з Маґадану). Він відомий не лише своєю маніякальною антиукраїнськістю, а й багатьма ексцесами кримінального характеру, яким давно мала б дати оцінку Генеральна прокуратура України. А саме: протиправним проникненням у залу Верховної Ради й зчиненням там бійки, побиттям студента-заочника Сергія Мельничука (останній відстояв у суді своє конституційне право навчатися державною, українською мовою), фізичною розправою над провідником луганської «Нашої України» Андрієм Нєдовєсовим тощо. Як кожне зденаціоналізоване перекотиполе, він зневажає корінну, українську націю та аґресивно захищає псевдосовєтську історію, культуру, «общєпанятну» мову тощо. Щобільше – він чинить партійно-реґіональний диктат над етнічним населенням, позбавляючи його права говорити рідною мовою, намагається знищити паростки українства, які з великим трудом пробиваються крізь кригу імперсько-московської політики.

Намагаючися законсервувати на Луганщині авторитарно-совєтський дух, цей «вірменин з Маґадану» використовує старі комуністичні міфи. Зокрема йдеться про новостворену ним «Молоду гвардію», як прообраз підпільної організації з однойменного роману Александра Фадєєва. І тут місце на гомеричний сміх: «Молода гвардія» воєнних часів була націоналістичною організацією(!).

Саме це засвідчує громадянин США, мешканець Нью-Йорку Євген Стахів: «У 1942 році я отримав завдання від провідника ОУН на Східній Україні Леміша (Василя Кука, головного командувача УПА) розвернути мережу ОУН у Донбасі. Я приїхав до Горлівки і незабаром розвернув мережу підпільних організацій ОУН в Краматорську, Константинівці, Маріуполі, Сталіні (якому німці повернули дореволюційну назву Юзівка) і Луганську. Організатори підпілля в Луганську Катерина Мешко і Теодор Лігман у грудні 1942 року повідомили мене, що в Краснодоні бачили, як якійсь хлопці списували номерні знаки німецьких машин(...). Я вирішив привернути цих хлопців до співпраці (..). Після того, як я в Нью-Йорку в 1955 р. побачив фільм «Молода гвардія» і зрозумів, що Фадєєв вивів мене як зрадника «Молодої гвардії» під іменем Стаховича, я випустив книгу і написав безліч статей про те, що знаю про організацію(...). Я стверджував і стверджую, що комуністичного підпілля в Донбасі не було (Вадим Джувага: «Леґенда навколо «Молодої гвардії», «Майдан», 27.09.2005р.).

Відомо, що безкарність породжує екстреми: пріоритетами «Молодої гвардії» А. Клінчаєва є російська мова, неприйняття НАТО, орієнтація на Росію та ін. А останнє йде врозріз із національними пріоритетами України. Окрім того, цей луганський молодик намагається своїми «бойовими загонами» лякати співгромадян, незгідних з його реваншистською політикою: «На рахунок готовності і того, що «наш бронепоїзд стоїть на запасних рейках», сказати потрібно. І нехай це буде попередженням всім тим колишнім міністрам, «польовим командирам Майдану, які сьогодні по всій країні збирають незаконні загони самооборони», тим, які мовчки їм підтакують, і тим, які на місцях старих бандерівських схронів готують молоде покоління» (Арсен Клінчаєв: «У бійці синяків не рахують», «Реальная газета», 29.06.07; переклад з російської – М.О.).

Утім, новостворена Арсеном Клінчаєвим «Молода гвардія» – не вичерпує переліку його антиукраїнської діяльності. Останнім викликом українській патріотичній громадськості став зрив у Луганську показу кінострічки «Нескорений», приурочений до 100-річчя командувача УПА Романа Шухевича. В одній з телефонних розмов А. Клінчаєв заявив, що «кістьми ляже», але не допустить демонстрування «фільму про фашистів» (це – про УПА та самого Шухевича). І погрози цього буйного реґіонала щодо фізичної розправи над директором кінотеатру «Космос» подіяли: керівництво відмовилося показувати фільм, внаслідок чого заходи відбулися нерепрезентативно, в неприглядній тісняві Українсько-Канадського центру.

Варто наголосити на тому, що погрози фізичної розправи А. Клінчаєва над політичними опонентами мають системний характер і яскраво виражене антигромадське, антиукраїнське спрямування. Викликає подив той факт, що досі «Молода гвардія», вітренківці, всілякі проросійські партії та організації, різного роду російські козаки не стали предметом зацікавлень Служби Безпеки України. Адже ці глашатаї імперської Росії все ще є небезпечнми для України: через нагнітання міжнаціональної ворожнечі, провокування протистояння Заходу й Сходу тощо. Слід зазначити, що Арсен Клінчаєв і його однодумці давно залишилися на узбіччі новітньої історії, позаяк світ рухається в напрямку пошанування національних почуттів, свободи вибору кожної особистості..            

         Як заставити манкуртів поважати Україну

Утім, причину розгулу калашнікових-лєвченків-клінчаєвих слід шукати не стільки в них самих, як у найвищих владних структурах, що за 16 років Української незалежності не змусила подібних типів поважати закони Україну, мову, культуру та традиції її корінної нації. Лише така альтернатива повинна бути перед подібними безликими безбатченками. Слід зазначити, що у світовій практиці не прийнято панькаються з тими, хто порушує чинні закони, відстоює інтереси чужої держави, зневажає титульну націю, розпалює міжнаціональну ворожнечу, чинить насильство над іншими. Їх карають згідно із законами країни, де вони проживають, або ж депортують на історичну батьківщину.