Люди і звірі. Бабусі у Донецьку годують собак на останні гроші, а тварини рятують людей від обстрілів

Кожен день у зоні АТО втрачають дім та родину десятки тварин – люди залишають їх, рятуючись від війни. Чотирилапих віддають у притулки, або ж просто лишають на вулиці. Водночас десятки волонтерів та опікунів залишаються в зоні АТО, щоб урятувати цих тварин. Під обстрілами вони розвозять їжу для них, а літні люди, залишаючись голодними, годують сусідських псів. Олена Лонюк займається в Донецьку допомогою опікунам, у її списку понад 60 людей, які утримують чи годують близько 3 тисяч тварин по всій зоні АТО. В Олени є десятки щасливих і сумних історій про зраду і відданість, про байдужість і добрі серця. До Вашої уваги її розповідь.

Я бачила такі картини, коли люди виїжджали з міста і набивали повну машину усіляких речей, а поруч бігала вівчарка, вона просилася в машину, думала, що от-от і господарі заберуть її. Але ті просто закрили дверцята перед її носом – і поїхали. Я була поряд, бо розуміла, що заберу цю собаку, бо її покинули. Вона так бігла за ними, за машиною, так спішила. А потім у них сталось щось із колесом – вони зупинились. Треба було бачити радість тварини – вона ж подумала, що це її забиратимуть! Але вони мовчки полагодили колесо і поїхали далі…

А бувають і такі історії, коли прямо з машини висаджують зовсім крихітних собак – не знаходять їм місця. Я не вправі засуджувати цих людей. Потім тварини, звісно, страждають – плачуть за господарями, чекають на них. Але з часом звикають до нової турботи, вони ж усе-усе розуміють і бачать, що їх зрадили, і що хтось інший проявив до них любов.

Зараз, не зважаючи на скрутне становище самих людей, чимало з тих, хто залишився, допомагають тваринам – годують їх або дають їм обігрів. Це дуже важливо, адже зима – важкий час для безпритульних. Так, наприклад, нерідко люди стали підгодовувати тварин біля бомбосховищ, щоб чотирилапі там прижились. І тут є взаємна вигода, адже тварини стають індикаторами, вони раніше за людей можуть почути небезпеку. Тож за кілька хвилин до обстрілу вони першими спускаються до бомбосховища, і так люди розуміють – вже час. Таким чином було врятовано чимало життів, адже люди вчасно дізнаються про загрозу і встигають укритись від неї.

Багато тварин на вулицях міст у зоні АТО, зокрема, у Донецьку, з’явилося не лише через те, що люди їх покидають, а ще й тому що перестали системно регулювати їх кількість, йдеться про програми стерилізації. Тож за весь час конфлікту вже з’явилося чимало тварин, народжених на вулиці. Мені здається, що кількість тварин у притулках та в опікунів збільшилась на 50%, не менше. У мене, наприклад, було лише вдома 10 тварин, а зараз у мене їх 18. А люди, які годують тварин на вулицях, через «сарафанне радіо» дізнаються про волонтерів, які опікуються тваринами, закуповують корми. Тому, буває, приїздиш додому, а тут уже стоїть бабця з санчатами: «Кажуть, що тут дають корм». Звісно ж, ми не відмовляємо їм, але й перевіряємо потім, чи дійсно вона годує таку кількість тварин, яку озвучила. Волонтери та зоозахисники тут взагалі ледь не остання інстанція, бо нам навіть телефонують і кажуть, що в певному дворі є прив’язаний собака, щоб ми приїхали і відв’язали, бо тварина у шоці або дуже перелякана чи агресивна, тому ми їдемо і допомагаємо.

Люди, які тут залишились (я в жодному разі не засуджую тих, хто поїхав) пропустили через себе цей біль, цей страх та зрозуміли, що тут люди і тварини залишились нарівні перед небезпекою, голодом, смертю… Усі хочуть їсти, усі хочуть жити, і наші сердешні бабусі діляться останнім. Є ж випадки, коли люди самі не доїдають і ледь не гинуть від голоду, але підгодовують тварин! Відразу видно, коли ти до таких людей приїздиш, що бабуся ця хвора і могла би собі купити якісь ліки, а вона лікує цуценя, яке підібрала. У нас є дідусь, якому постійно підкидають тварин, він не відмовляється, намагається їх підняти, вилікувати і каже – я краще собі не куплю щось, а їм допоможу. У нас є одна установа, я би не хотіла, щоб всі зрозуміли, про яку я саме кажу, але там співробітник утримує у своєму кабінеті 23 кішки. Ми живемо в приватному будинку, у нас немає ще паркану (не встигли збудувати до війни), то всі пси з округи приходять, бо знають, що їх нагодують тут. І, головне, сусіди ставляться із розумінням – не сваряться.

У тварин не менший стрес від усього, що відбувається, ніж у людей. Вони теж переживають, теж бояться. Буває, поки спустиш усіх у бомбосховище, то вже весь і обкусаний і подряпаний – бо переживають. Взагалі розлука із родиною дуже сильно впливає на тварин. У нас живе вівчарка Чіп. Він дуже сумував, коли його залишили, шалено сумував. Його тепер не можна самого залишати – він може розгризти все на світі, влаштувати безлад. Тому й доводиться його скрізь возити із собою у машині – він ні на хвилину не хоче лишатись наодинці. Нам нещодавно благодійники передали багато корму по лінії ініціативі «Не залишай нас в АТО», тож ми веземо набиту машину із кормами, тут поряд сидить величезний Чіп на мішках і ще парочка малих хвостиків, і от так ми їздимо разом, бо у них істерика – бояться, що їх покинуть.

Звісно, ми дуже намагаємось у першу чергу забезпечити райони, де є постійні обстріли – район аеропорту, Спартак, Петрівський район. Тобто в ті місця, які обстрілюють, де нема світла й води, щоб хоч якось прогодувати тварин. Неможливо ж на це дивитись без сліз, коли люди їдуть і на будинкові пишуть: «Тут живуть Аза, Бублік, Малиш. Погодуйте, заради Христа, люди!» Це ж будинок в районі аеропорту! А наші опікуни не бояться їздити й годувати, буває, під обстрілами. Люди самі це все затіяли, вони принаймні можуть зрозуміти, що відбувається. А тварини не розуміють, що відбувається – цим ми й різні.

Волонтери, працівники притулків та небайдужі люди докладають щоденних зусиль для порятунку тварин у зоні АТО. За їхніми словами, вивезти всіх – просто неможливо, а лишати напризволяще – неприпустимо. Допомогти волонтерам можна, долучившись до всеукраїнської ініціативи з порятунку тварин «Не залишай нас в АТО», або зв’язавшись із ними напряму.

Із Оленою Лонюк, зоозахисником, волонтером, куратором міні-притулків спілкувалась Валерія Дубова, місто Донецьк

http://www.radiosvoboda.org/content/article/26785027.html