Свято мазохізму. Роздуми після Дня незалежності

Крізь урочистості святкування 16-ї річниці незалежності демократичні ЗМІ, політики та політологи втовкмачували суспільству, як і минулих років, одну думку, що перетворилася вже на загальник і сприймається як ледь не універсальна істина: незалежність стала таким собі подарунком долі, наслідком випадкового збігу обставин; українська компартноменклатура, проголосивши незалежність, позбулася наглядачів з Москви й розв’язала собі руки. Українці не чекали на незалежність і не докладали до її здобуття жодних зусиль, вони були пасивною масою, яка тільки й чекала на те, що з нею зроблять державні володарі.

Звісно, певне раціональне зерно в усьому цьому є. Так, справді у серпні 1991 року склалися сприятливі для проголошення незалежності обставини, справді скористалася зі здобуття Україною незалежності передусім колишня партноменклатура. От тільки привертає увагу одна деталь: теза про те, що нібито незалежність звалилася на Україну з неба, є дуже популярною в російській політологічній літературі, там вона дуже часто межує з іншою популярною тезою: зібралися у Біловезькій Пущі троє керівників республік і розчерком пера розвалили велику й могутню супердержаву. Оце останнє твердження теж не є абсолютно неправдивим – от тільки воно не враховує одного дуже суттєвого факту, референдуму в Україні. А також того, що Леонід Кравчук, їдучи тоді до Білорусі, не приховував: він їде, щоб поставити крапку на перебуванні України в СРСР. Саме цього чекали від нього тоді українці. А якщо все це враховувати, то подія у Біловезькій Пущі втрачає вигляд волюнтаристської витівки трьох політичних авантюристів, чи не так?

Отак і з проголошенням незалежності: чи всі факти враховують ті, хто веде мову про винятково пасивну роль українців у її здобутті? Так, не було в Україні громадянської війни, збройних сутичок тощо. Але то хай Дмитро Корчинський каже про «оперетковість», «несправжність» Помаранчевої революції, бо Києвом не текли ріки крові, а на ліхтарях не вішали страчених. Навіщо всім нам наслідувати корчинські погляди на те, як має творитися історія, й що є справжнім, а що не є? Боротьба за незалежність була, й протягом кількох років перед 1991-м ми всі бачили її наростання. Акція єднання, коли люди вишикувалися в ланцюг від Києва до Львова. Виступи в пресі відомих діячів, що ставали дедалі сміливішими й містили щодалі наполегливіші вимоги незалежності. Революція на граніті, що почала вже була виливатися у страйки київських підприємств і налякала врешті-решт владу. Вивішення жовто-блакитного прапору над Київською міськрадою у серпні 1990 року, поки що поруч із червоно-синім прапором УРСР. Після того постамент флагштоку, на якому майорів синьо-жовтий прапор, день за днем потопав у живих квітах – і який же контраст він являв із сусіднім, порожнім і казенно-холодним постаментом флагштоку з прапором УРСР!

Не лише столиця й «бандерівські» області, а й інші регіони України вибрали на перших відносно вільних виборах тих кандидатів, які не приховували своїх незалежницьких переконань. У КПУ виникла демократична платформа, більшість членів якої або прямо виступали за незалежність, або не заперечували її у перспективі, з’явилося таке поняття, як «суверен-комуністи». І це була не номенклатура, принаймні не найвища, це були або керівники низових ланок, або здебільшого представники науки та культури. Це вже потім, після Революції на граніті, до них приєднався Кравчук – і не з ідейних переконань, а через те, що відчув: Радянський Союз – то вже ненадовго. Саме під тиском демократичної меншості Верховна Рада УРСР ухвалила 1990 року Декларацію про державний суверенітет. Тиск цей зростав і надалі – й комуністичні консерватори все більше розуміли, що людські симпатії – не на їхньому боці.

І от 19 серпня 1991 року. Похмурий, по-осінньому холодний день після попередніх сонячних і теплих. Повідомлення про створення ГКЧП приголомшило, на душі – ледь не безвихідь. Але варто було тільки приїхати до центру Києва, як настрій змінився на обережно оптимістичний. Адже серед провідних вимог ГКЧП було скасування будь-яких заходів, які встановлювали суверенітет республік. А на київському вокзалі диктор щотрихвилини оголошувала: пасажири, що прямують за межі України, до Росії та Білорусії – не забувайте дотримуватися встановлених в Україні вимог перевезення товарів через кордон, не забувайте про митний контроль! «Не всесильний той ГКЧП», – саме тоді подумалося вперше.

А в той час на Хрещатику... Міліцейські автобуси від самого ЦУМу до тодішньої площі Ленінського комсомолу – теперішньої Європейської. Суцільна колона автобусів, повних людей у формі. На площі Жовтневої революції – теперішньому Майдані Незалежності – багатотисячний натовп. Промовець біля мікрофона, не стримуючи емоцій, таврує ГКЧП, називає його членів бандою, твердить про державний переворот та незаконність «янаєвської кліки». Промовець закінчує свій виступ, спокійно сходить з трибуни. На трибуну піднімається міліціонер. «Постановою ГКЧП зібрання та мітинги заборонено. Прохання до всіх розійтися. Наполегливо просимо всіх розійтися», – каже міліціонер і спускається з трибуни, звільняючи її для наступного промовця. Наступний промовець так само, як і попередній, не дуже вибирає вислови на адресу ГКЧП. Його ніхто не перериває, й лише коли він завершує свою промову, на трибуну знову піднімається міліціонер з тим самим, ніби зазубреним, «наполегливим проханням розійтися». Отак і чергувалися на тому мітингу біля мікрофона: промовець – міліціонер – промовець – міліціонер – промовець. Ніхто нікого не розганяв; отими самими «наполегливими проханнями» міліція й обмежувала свої засоби впливу на громадян. А люди все приходили й приходили. Їм у цьому ніхто не перешкоджав.

А в понеділок виявилося: жодна київська газета не закрилася. (Це саме перебудовні роки подарували нам ситуацію, за якої в неділю газети не виходять.) У газетах тих був далеко не лише офіціоз. Московські демократичні журналісти, не маючи змоги друкуватися вдома, надсилали свої статті до Києва. 

І коли тепер ведуть мову про те, що Київ нібито підкорився ГКЧП й виконував усі його настанови – це неправда. Тихе ігнорування – от яку позицію зайняло тоді українське керівництво. І це є чи не єдиним кроком Леоніда Кравчука, який можна оцінити як безумовно позитивний. Справді, якби Кравчук тоді відкрито заявив про засудження ГКЧП, чим би це завершилося? Введенням у столицю танків (а вони стояли напоготові). Російські демократи, які звинувачують тепер Україну у зраді, були б задоволені: танки не лише в Москві, а й у Києві. Але що конкретно це дало б? Однаково доля ГКЧП вирішувалася не в українській столиці. Ігнорування, дистанціювання від путчистів – це була єдино можлива конструктивна тактика на той час. Що рухало Кравчуком, які почуття й які плани на майбутнє – то інша річ, але результат був таки ефективним.

Цікаво, але в день, коли було оголошено про поразку ГКЧП, на небі проглянуло сонечко, й знову стало по-літньому тепло.

Ну а далі настав день 24 серпня. І перебіг подій того дня знову заперечує тезу про те, що нібито це номенклатура проголосила незалежність, бо злякалася демократизації, що розпочалася в Росії.. Річ навіть не в тім, що КПУ в Києві було заборонено так само, як КПРС у Москві.

Річ у тім, що незалежність було проголошено не з першої спроби. Народна Рада змушена була взяти двогодинну перерву, лише після якої консервативна частина й погодилася підтримати проголошення незалежності. Як її умовляли, що їй обіцяли – то вже знову інша річ. Але зовсім не номенклатура була ініціатором проголошення Акту про державну незалежність України.

Так, саме номенклатура в підсумку скористалася з незалежності. Але на те були інші причини. Можливо, саме певні преференції їй пообіцяли під час згаданої перерви: мовляв, буде наша держава, а вже в ній ми зможемо поставити номенклатуру на місце. Можливо, надто романтичною була «Народна Рада», надто наполягала вона на першочерговості мовно-культурних питань, саме на них акцентував увагу й Кравчук, а в затінку барабанно-литаврової «роздубови держави» інші люди тим часом розбудовували сумнівні капітали.

Напевне, треба було б переобрати тоді Верховну Раду. Можна було знайти формальні підстави (ту саму заборону КПУ, наприклад), а громадська думка беззастережно підтримала б перевибори. Україна тоді, можливо, не уникнула б «романтичного радикалізму» а-ля Ельчибей чи Гамсахурдія, але то була б уже зовсім інша історія.

Прикметним є ще одне: за всі роки перебудови, коли чи то офіційно, чи то напівофіційно масово виникали нові партії, жодної демократичної партії загальносоюзного масштабу так і не виникло. Чи не є це беззаперечним свідченням: «демократичного СРСР» просто не може бути, й державне насильство було єдиним, що утримувало Радянський Союз? Отут і руйнується ще один міф, повторюваний багатьма українськими політологами слідом за російськими: мовляв, унезалежнення радянських республік було справою номенклатури й тому не привело до демократії. Насправді всі без винятку європейські країни, що входили до складу СРСР, вийшовши з нього, стали демократичнішими. Хай непослідовно, хай половинчасто, але всі вони без винятку під «націоналістичними» гаслами рухаються до демократії. Авторитаризм (якщо не тоталітаризм) в Азербайджані та Білорусі набрав сили не на незалежницькій хвилі, а внаслідок неорадянського реваншу.

То може, досить уже мазохізму? Може, годі вже кожного Дня незалежності посипати голови попелом? Годі вже зображувати з українців пасивних бовдурів? День незалежності – то все ж таки не та дата, коли варто смакувати власне бовдурство. Тим більше бовдурство, якого насправді не було.