Оновлений план агресії Путіна

Воєнна облога східних та південних кордонів не знята, загроза масштабної війни залишається цілком можливою

Після 9 травня з’явилися ознаки, що Москва змінює тактику. А саме – все більше зосереджується на підривній діяльності проти України, цільовій «роботі» з її населенням, пошуку нових союзників на міжнародній арені, результативності переговорів із європейськими лідерами та тлі збереження загальної конфронтації з США.

Попри те, що залишається висока ймовірність проведення Росією масштабної воєнної агресії з метою окупації нових територій України та, зокрема, «пробиття сухопутного коридору» до раніше окупованого кримського півострову, керівництво Росії веде активний пошук альтернатив військовому вторгненню в досягненні своїх завдань.

Причинами цього є передусім суттєве послаблення російської економіки, слабкість загального ресурсу для проведення масштабної операції (того ж «пробиття сухопутного коридору» до Криму), непохитність основних гравців на світовій арені щодо наявних економічних санкцій та значні ознаки погіршення сприйняття влади всередині самої Росії. Справжньою проблемою стає для російського керівництва початок прозріння суспільства. Так, російські солдати почали групами йти з армії через конфлікт в Україні.

Крім того, більше з’являється даних про незадоволення у середовищі нинішньої російської еліти діями президента країни, політика якого визначається як тупикова. Водночас після суперечки між президентом Порошенком та відомим олігархом Коломойським у Путіна з’явилися підстави для розробки модернізованого плану «захоплення» України – шляхом зміщення владних політичних сил та просування лояльних до Кремля політиків «Опозиційного блоку».

Ключовий момент цього плану – проведення виборів у захоплених регіонах з метою легітимізації ватажків проросійських загонів та трансформації їх у політиків. Так, 12 травня представники самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» направили учасникам тристоронньої контактної групи свої умови щодо проведення місцевих виборів на непідконтрольних центральній владі України територіях – це і є частина плану виходу з кризи самого Путіна. Серед практичних прикладів досить вдала антиукраїнська «травнева мобілізація» на Дніпропетровщині.  

Кремль сподівається на реалізацію такого плану, розраховуючи на підтримку певних представників великого бізнесу, втомленість народу України від війни, побоювання значної частини населення перекидання вогнищ у стабільні регіони. Означені фактори мають сформувати готовність, з одного боку, значної частини населення до підтримки ідеї припинення війни (яку Кремль штучно підтримує через контрольовані угруповання на Донбасі), а з іншого, готовність західного світу до компромісів задля «мирного врегулювання кризи».

Звісно, на руку Путіну грає й позиція самого Порошенка, який передусім покладається на політико-дипломатичне врегулювання ситуації, однак не демонструє активності у справі створення потужної армії. У силовому блоці досі мають місце подвійні стандарти, і щодо цього дуже добре обізнані як у Москві, так і в європейських столицях.

Отже, у Києва з’явилася нова потужна загроза у зовсім іншому вимірі, а Кремль тим часом нарощує потенціал диверсійної діяльності, поступово збільшує кількість терористичних актів у тих регіонах, де радянські ідеї і символіка мають вплив. Окрім зафіксованих брутальних актів у Харкові та Одесі (як підрив залізничного мосту та комунікаційного колодязю в Одесі 13 – 14 травня) поступово нарощується напруження в Дніпропетровській, Херсонській та Запорізькій областях – за даними джерел Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння (ЦДАКР), ці регіони активно насичуються агентами та диверсантами. На Дніпропетровщині взагалі політична ситуація різко та значно змінилася на гірше, у деяких містах (як Кривий Ріг) стала загрозливою. Завдання останніх – створення умов для активного впровадження російських ідей, просування російських інтересів – від отримання оборонних технологій (за даними джерел, відбулася прихована передача технологій виробництва нового двигуна для гелікоптеру ВК-2500 в Ульянівськ, передача технологій виробництва радару для артилерії «Зоопарк») до підготовки диверсій згідно з вказівками з Москви.

Загальну стратегію Росії щодо населення України можна визначити як залякування усіма можливими способами, яке може не реалізуватися в обмін на виконання нав’язаної Кремлем поведінки.       

Наскільки великий потенціал діючою української влади відповісти на означений виклик? Фахівці ЦДАКР вказують на три аспекти, на які владі варто зосередити зусилля.

Перший, найважливіший напрям діяльності влади полягає у необхідності посилення суто оборонного потенціалу, включно зі створенням належних соціальних умов для військовослужбовців та створення сучасної армії зі зброєю стримування. Упродовж травня активізувалися дії Верховної Ради у прийнятті законів у цій сфері (в тому числі, щодо соціального забезпечення), однак загалом роздратування суспільства та учасників війни діями влади не подолане. ЦДАКР наполягає на проголошенні створення професійної армії та початку реальних дій у цій площині.

Другий напрям необхідних дій – потреба подальшого посилення контррозвідувального режиму. Але справа не стільки в роботі СБУ. Не менш важливими стають законодавчі акти щодо заборони радянської символіки.

Окремо варто поміркувати щодо монументів Леніна – активність диверсантів та противників незалежної України спостерігається саме у таких регіонах. Здається, на місцях інколи це розуміють набагато краще, ніж у самому Києві. Зокрема, у райцентрі Пологи Запорізької області за рішенням сесії міськради демонтовано пам'ятник Леніну. Та й за кордоном: «Україна повинна залишити в минулому «скам'янілі» спогади про Леніна» – наголосила впливова газета Die Welt 13 травня. Також окремого розгляду потребує інформаційна сфера, включно з розробкою механізмів впливу на ЗМІ з антиукраїнським контентом. При чому робити це потрібно швидко, оскільки час обмежений.

Нарешті, третій напрям – міжнародна арена. Здається, вона завжди й була першим фронтом. Але на практиці було б важливо досягти як згоди західних країн щодо посилення галузевих санкцій, так і розширення технологічної співпраці з Україною (потрібне масштабне ВТС, спрямоване на створення потужних систем озброєнь, затягування партнерів на український ринок, системна робота в напрямі імпортозаміщення в ключових галузях).

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння

http://uazmi.org/article/9203436576863236