28 липня минулого року українські силовики повернули Савур-Могилу і розблокували війська АТО. Однак, після серпневого втручання регулярних російських військ висота знову перейшла під контроль проросійських бойовиків. Патріоти України пропонують інтерв’ю, котре дали «Радіо Свобода» один з чільних командирів, які брали безпосередню участь у боях на Савур-Могилі, – полковник Потєхін та провідний військовий експерт – Юрій Бутусов.
- Пане Потєхін, саме сьогодні минає рівно рік, як Ви висунулися на Савур-Могилу. Це було 18 серпня 2014 року. Так?
- Це дійсно було так. І я виконував обов’язки в командуванні сектору Д. Тобто в серпні 2014 року вже був другий місяць, як розпочалася АТО. Був сформований спочатку ешелон ізоляції кордону, куди мене було відкомандировано. У сектор під Амвросіївку я прибув у складі 79-ї повітрянодесантної бригади. Там і розпочалося моє життя саме з утримання рубежів нашої України.
– Наразі нагадаємо, що ж відбувалося рік тому на Савур-Могилі. Надаю слово моєму колезі Андрію Кузнецову.
– Пане Потєхін, який зараз стан здоров’я полковника Юрія Гордійчука? Напевне, відстежуєте, тримаєте зв’язок по можливості з побратимами.
- Петро Потєхін: Він перебуває в Америці на лікуванні. Стан здоров’я у нього поліпшується весь час. Але я не кажу про те, що він цілком здоровий. Тому, що уражений організм його був сильно. Я думаю, що воно просто так не минеться. Щодо Гордійчука, то я хочу сказати, що це прекрасний офіцер. Я його знав багато років до того, як ми з ним знову зустрілися саме на Савур-Могилі. Це прекрасний офіцер. Я думаю, що він гідний цієї нагороди, яку йому було вручено. Тобто він стояв до останнього.
Моя ж ситуація, як я потрапив на Савур-Могилу, була просто воєнною. 18 числа я отримав наказ о четвертій годині ранку, що підрозділ, який знаходиться на Савур-Могилі, у важкій ситуації. Керує цим підрозділом полковник Гордійчук. Я отримав офіційний наказ висунутися на цю висоту і утримувати її до підходу наших військ. Я доповів керівництву, що на даному етапі в моєму секторі немає десантних підрозділів зв’язку з тим, що 79-у бригаду було виведено із сектору Д на відновлення боєздатності чи поповнення технікою, озброєнням і так далі, я залишився один у штабі для координації дії.
– Один як десантник?
– Так, один як десантник саме у штабі сектору Д для координації підрозділів, що входять в наш сектор. Це 79-а бригада, 25-а бригада. У будь-якому разі необхідні узгодження з іншими підрозділами, відстежування, поповнення боєприпасів. Будь-які питання ми вирішували в секторі Д для забезпечення цих військ.
– Пане Потєхін, коли Ви особисто опинилися в центрі цих бойових дій, цього, можна сказати, пекла, це вже було завдано удар з боку російських регулярних військ?
- Савур-Могилу обстрілювали з такою інтенсивністю, що, коли я перебував в оточенні в Мар’їнці, в Степанівці, я спостерігав, як обстрілюють Савур-Могилу, я навколо неї постійно знаходився, були моменти, що я знаходився, то я просто не знав, як люди там можуть виживати.
– Це «Град», «Смерч» з боку противника?
- «Град», «Смерч». Так, саме з території Російської Федерації її обстрілювали. І обстріли були дуже потужними. Я не заздрив тих хлопцям, які там перебували. Я думав, що там вижити просто неможливо.
– Ми говорили про Вашого побратима полковника Гордійчука. Сподіваємося, що він все ж стане на ноги! Але Ви теж особисто були поранені під час боїв за Савур-Могилу.
- Так, мене було поранено 19 числа, коли почався саме штурм Савур-Могили. Вперше мене було поранено 19 числа, вдруге – 20 числа. І евакуювали мене 20 числа вже в дуже поганому стані. Я вже не міг ходити… Ситуація була такою, що я вважаю, мені пощастило, що мені вдалося брати участь у захисті Савур-Могили, прийти на допомогу у важкий час, що я, можна сказати, привів хлопців. І хоча перед їхніми батьками я винен – я не повернув додому двох сержантів з команди, яку я привів. Я привів семеро хлопців. На жаль, двоє загинуло. Усі вони нагороджені посмертно орденами «За мужність». І вся група, яку я привів, нагороджена орденами «За мужність». Всі до одного.
– Пане Потєхін, а є якась статистика? На сьогодні відомо, скільки саме українських воїнів загинуло під час боїв за Савур-Могилу?
- Коли ми заходили спочатку, коли це був ешелон ізоляції кордону, висувалася 79-а бригада першою. Саме бойові втрати у нас сталися під Савур-Могилою, коли ми висувалися. Ми не розраховували на такий суцільний вогонь. Ми не вірили, що проти нас хтось може воювати, чи до того дійде ситуація, що ми почнемо воювати одне проти одного. Так, ми виконували свій обов’язок. Ми висувалися, але перші військовослужбовці загинули 12 червня 2014 року.
– А загалом можна назвати цифру, скільки загинуло українських воїнів взагалі під час боїв за Савур-Могилу? Чи такої інформації на даний момент немає?
- Я не можу дати дані про всіх, тому що я був направлений з ПДВ. Я можу сказати, що в 79-й бригаді, яка знаходилася у цьому секторі, за час перебування у секторі Д втрати становили 26 військовослужбовців, серед них один офіцер. Але це не саме на Савур-Могилі. Це при виконанні бойового завдання з захисту нашої держави, захисту кордонів. Більше 300 чоловік були поранені. Такі втрати були у нас на той час. Але я ще раз повторю, що десантники не здавалися і трималися до останнього. Поки вони не отримали наказу, ніхто не йшов. Хоча дуже важке було становище. 79-а бригада знаходилася більше 20 днів в оточенні. І навіть вбитих нам доводилося вивозити через російський кордон, тому що не могли пройти ані санітарні машини, ані щось інше.
– А через російський кордон як вдавалося проходити?
- Ми через прикордонників домовлялися з волонтерами. Приходили вони, ми передавали їм загиблих хлопців і поранених, а вони повертали їх через певну кількість кілометрів, провозили по своїй території, повертали нам. Ми їх там зустрічали.
– Пане Бутусов, Ви щоденно відстежуєте те, що відбувається на фронті. Ця сторінка «Бої за курган Савур-Могилу» – дійсно символ такий, можна казати, містичний. Бої другої половини серпня 1943 року під час Другої світової війни, коли радянські війська теж кровопролитно визволяли цю висоту. Потім, виходить, з 28 липня минулого року українські війська визволяли. А потім підступний удар російської регулярної армії. Так? Що Ви можете сказати про ці бої? Як ця сторінка надалі буде позначатися на історії війни на Донбасі?
- Юрій Бутусов: Савур-Могила – це один із символів бойових дій на кордоні на першому етапі війни. Їх не можна порівнювати з боями 1943 року, тому що зовсім інші обставини, інші сили, інші втрати. Війна носить інший характер. Це не війна масових армій.
– Некоректне порівняння, так?
- Так. Тоді це була війна масових армій, а зараз це війна маленьких підрозділів. Савур-Могила просто мала ключове значення для ведення операцій в секторі Д. Тобто для того, щоб контролювати наші війська, які йшли відрізати від Росії основні шляхи постачання зброї бойовикам, противник захопив приблизно 8 червня Савур-Могилу. Це висота, яка контролює місцевість на дальність до 40 км. Тому вона мала велике тактичне значення.
– До речі, в основному степову місцевість.
- Степову місцевість. Була суха літня погода, тому, коли йшов якийсь конвой, противнику було дуже зручно – з висоти вони бачили пил і відразу корегували вогонь.
– Тобто це захоплення Савур-Могили сепаратистами у червні, наскільки я розумію Вашу думку, відбулося без допомоги регулярних російських військ. Чи ні?
- Так. Вони просто зайшли туди. Насправді наші підрозділи були з квітня у секторі Д. Навіть з кінця березня. І неодноразово пропонували зайняти цю висоту. На травневі свята туди ще їздили школярі з Донецька минулого року. Але, на жаль, вона не була зайнята. І перед початком наступу українських військ, яке почалося 12 червня, 8 червня угрупування бойовиків чисельністю до 100 людей і не менше двох одиниць бронетехніки зайняли підходи до Савур-Могили, і наші підрозділи, а це була 79-а бригада з групою третього полку спецназу, відразу попали під вогонь. Я про що хотів сказати? Не можна відокремити операцію в районі Савур-Могили від бойових дій в секторі Д на кордоні, тобто в районі населеного пункту Ізварине, від Ізвариного до Мар’їнки. Тобто значення Савур-Могили було ключове, тому що через цю висоту противник міг зробити оточення наших військ і контролювати наші комунікації. Тому це була ключова висота.
– 28 липня ЗСУ відбили Савур-Могилу, так?
- 28 липня у нас президент заявив, що Савур-Могила під українським контролем. І насправді так, наші зайшли на Савур-Могилу, однак через неузгодженість дій у підрозділах, підрозділи 95-ї аеромобільної бригади відійшли, і 51-а не встигла своєчасно знову зайняти ці позиці
– Але, зрештою, ЗСУ контролювали цю висоту?
- На жаль, після того ми її не змогли зайняти аж до 7 серпня.
– А потім цей ключовий момент, про який пан Потєхін казав, тобто вже удар російських регулярних військ?
- Удар регулярних російських військ перший стався 11 серпня в районі Степанівки – вони ввійшли в бій в секторі Д. Вони вирішили завдання по Степанівці, завдали там поразки підрозділам третього батальйону 30-ї механізованої бригади. І після того наші підрозділи відійшли з того району. І Савур-Могила з тилової висоти і контролюючого спостережного пункту стала передовою.
– Зрештою, як сказав і пан Потєхін, довелося залишити цю висоту. А у Вас є статистика кількості загиблих українських вояків, сепаратистів, російських саме в боях за Савур-Могилу?
- Статистика є достовірна щодо наших військовослужбовців. Однак достеменних офіційних підрахунків за період боїв безпосередньо на самій Савур-Могилі й досі немає. Але я думаю, що щонайменше до 20 людей загиблими з нашого боку.
– З боку противника?
- З боку противника невідомо. Але ці цифри мають бути більшими. Тому що ті війська, ті підрозділи, які противник кидав у бій, не були регулярною армією. Це були російські найманці.
– Плюс ці безкінечні обстріли «градами», «смерчами».
- Так. Російська армія допомагала їм. Чому їм (бойовикам – ред.) вдавалося тримати цю висоту? Тому що вони корегували вогонь російської артилерії. І вона абсолютно безкарно з російської території…
– Давайте уточнимо. Савур-Могила від кордону на якій відстані знаходиться?
- Це було менше 20 км
– Зовсім близько.
- «Гради» запускалися постійно з російської території, постійно наносили удари артилерією ствольною, реактивними системами. І противник корегував вогонь. Вони бачили далеко. Наші підрозділи ще на підході зазнавали ударів, їм треба було маневрувати, відходити від артилерійських ударів. Саме тому їм вдавалося це тримати. І друга причина. Саму Савур-Могилу тримати неможливо. Там більше 20-30 людей навіть немає, де заховати. Там немає, там скеля. Для того, щоб її контролювати, треба було виділити значно більші сили, яких у нас не було, для того, щоб контролювати з усіх боків навколо. Тобто навколишні села. Цього ми зробити не могли, тому що в нас не було стільки сил. Операція з перекриття кордону виконувалася тими військами, які були.
– Пане Потєхін, як у цьому пеклі вдавалося триматися все ж таки? «Гради», «смерчі» знову ж таки, постійні обстріли з різних боків, оточення.
- Петро Потєхін: Ми трималися на грані фантастики. Саме духом патріотизму. Люди просто-на-просто вкопувалися в оглядові майданчики, що там розташовані. Савур-Могила – це взагалі оглядовий майданчик, шпиль, це музейний комплекс людям, які загинули під час Другої світової війни.
– І все це без харчів, без води, наскільки я розумію, озброєння обмаль?
- Ми прийшли туди з мінімальним боєкомплектом, з мінімальним запасом води і з мінімальним запасом харчів. Тому що ми піднімалися, грубо кажучи, за тривогою, вночі. Ми не встигли, як належить, екіпіруватися. Я зі своїм підрозділом поповнив боєприпаси, запаси води, продукти на блокпосту, який очолював старший лейтенант з Івано-Франківська. Я, на жаль, не знаю його прізвища. Але хочу йому подякувати. Якщо він живий…
- Юрій Бутусов: Батальйон «Прикарпаття».
- Петро Потєхін: Так. Коли він побачив, скільки нас іде, він сказав: що я можу вам дати? Він віддав нам все, що зміг. Він віддав нам воду, продукти, боєприпаси. Спитав: що ще? У нас єдине, чого не було, прапора, щоб позначити свою машину. Я попросив у нього прапор. І він зняв зі свого блокпоста прапор України.
– Те, про що Ви зараз розказуєте, дійсно, це трагічні сторінки, але, зрештою, це все ж таки має якийсь позитив (якщо взагалі можна говорити про позитив). Українська армія все ж таки дасть відсіч агресору загалом? На Ваш погляд, як людини, яка не в кабінетах сидить, не лампасами світить?
- Петро Потєхін: Ми обов’язково дамо відсіч агресору. Ми повернемо наші території. Це і так наші території, просто на даному етапі вони трошки не під нашим контролем. Але ми повернемо. І з Кримом, я думаю, теж буде все добре. Інакше не може бути. Все рівно світове співтовариство бачить, що це неоголошена війна, що ведеться вона не зовсім за правилами. Одна справа, коли оголошують війну, і всі країна встає, а інша – коли просто люди без розпізнавальних знаків.
– До речі, не всі знають. Ви ж в Росії народилися.
- Так. Я народився у місті Липецьк. Прізвище у мене російське. Батько у мене офіцер. Він теж за етнічною належністю росіянин.
– Пане Бутусов, а Вас цей досвід Савур-Могили на які висновки надихає?
- Юрій Бутусов: Савур-Могила показала, що в умовах, які взагалі тактично невигідні, надважкі, мені здається, дуже мало знайшлося б у світі взагалі людей, які взагалі вирішили ризикувати собою. І те, що у нас в тій надважкій ситуації, коли в нас армія фактично тільки створювалася, її не було (треба відверто сказати), знайшлися навіть в тих умовах такі героїчні, мужні люди, які своїм життям ризикнули для того, щоб втримати висоту.
– Це дійсно надихає на оптимізм, безперечно.
- Це такі мужні люди, як полковник Потєхін. Це люди, якими ми маємо пишатися!
– Пане Потєхін, я Вам тисну руку і бажаю Вам здоров’я!
http://patrioty.org.ua/mi-vkopuvalisya-u-pozitsiyi-savur-mogili-i-trimalisya-polkovnik-79-yi-brigadi-etnichniy-rosiyanin-video/
|
Вст. як домашню сторінку 
|
Додати в закладки 
|
