Недоторканність для Чебурашки

Політичних гравців на нинішньому позачерговому електоральному полі, як, утім, і на попередніх, звинувачувати в популізмі і можна, і треба. Адже що таке клятви блоку «Наша Україна – Народна самооборона» скасувати депутатську недоторканність як не популізм чистої води? Погляньмо, для прикладу, на світовий, передусім європейський, досвід.

Серед європейських держав положення про недоторканність депутатів вищого законодавчого органу країни не містять (хоч і не заперечують її можливість) лише Конституції Боснії та Герцеговини, Ватикану, Нідерландів, Сан-Марино (країн малих за територією) та конституційні акти Великої Британії (правовий устрій якої є специфічним уже з огляду на відсутність у неї конституції як такої). Конституція Швейцарії, не проголошуючи депутатського імунітету, на його можливість прямо вказує, а Данії – наголошує на недоторканності парламенту в цілому.

Лише Конституції Монголії та Угорщини не містять тлумачення недоторканності й опису механізму її здійснення, зазначаючи, що депутатська «недоторканність ...охороняється законом».  Решта європейських країн, країн колишнього СРСР та більшість країн світу таку норму та механізм її дотримання містять.

Однак обсяги недоторканності здебільшого обмежено рамками певного часу, простору, кола діянь або цілей. Вона діє, наприклад, лише під час парламентських сесій (Бельгія, Ісландія, Корея, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Фінляндія, Японія) або лише в стінах парламенту та по дорозі до нього й назад (Ірландія, Норвегія, США). Чи поширюється лише на дії, пов’язані з політичною діяльністю депутата (Австрія). Недоторканність не поширюється на певне коло злочинів: «тяжкі» (Албанія, Білорусь, Болгарія, Ірландія, Казахстан, Киргизія, США), «державну зраду» (Білорусь, Ірландія, США), «порушення миру2 (Ірландія), «зазіхання на визначені конституційні основи» (Німеччина, Туреччина), «порушення суспільного порядку» (США).

Недоторканність може не поширюватися на дії, за які передбачено певний строк позбавлення волі: 5 років (Македонія, Словенія, Хорватія, Югославія), 3 роки (Португалія), 2 роки (Швеція), 6 місяців (Фінляндія), або ж і просто «суворе покарання» (Туреччина) чи злочин, при здійсненні якого особа не підлягає звільненню під заставу до суду (Бразилія).

Практично в усіх країнах недоторканність не поширюється на випадки, коли депутата затримано на місці злочину або ж за певний час після нього (упродовж доби – в Німеччині). Лише в Індії, Індонезії, Литві, Естонії, Туркменістані, Узбекистані та Україні депутатський імунітет є необмеженим, депутат у будь-якому випадку не може бути позбавленим недоторканності і притягається до відповідальності виключно за згоди парламенту. Натомість з погляду численних обмежень депутатської недоторканності серед країн, конституції яких проголошують депутатський імунітет, чи не найменш захищеними є депутати США.

Дивний перелік, у якому знайшлося місце Україні, доводить, що запровадження необмеженої захищеності законодавців жодним чином не корелює зі ствердженням або запереченням засад демократії та правової держави. З огляду на світовий досвід можна виснувати, що підстави для дискусій навколо обсягів недоторканності депутатів парламенту в Україні існують. І доволі вагомі. Однак обмеження обсягу недоторканності, щодо якого мали б точитися дискусії, аж ніяк не тотожне з її скасуванням. А з огляду на те, що в правових (чи позапровавих, антиправових) реаліях України, де до арсеналу поширених засобів політичної боротьби входить і використання правоохоронних органів задля притягнення опонента до відповідальності за не скоєні ним злочини, необмежене позбавлення депутатського імунітету є такою ж нерозумною крайністю, як і його досі необмежені обсяги. А як легко в нашій судовій системі проходять замовні судові процеси й рішення, доводить всім відомий факт епідемічного поширення в країні так званого рейдерства, коли жадане кимось грошовитим підприємство (чи нерухомість або інше майно) легко стає його здобиччю за рішенням суду. Варто згадати й неоціненний досвід вітчизняної судової системи в опротестуванні й переграванні результатів не бажаних кимось наслідків приватизації великих підприємств за позовом «прибиральниці тьоті Марусі».

Гіпотетично цілком можна уявити собі картину, коли в умовах незахищеності депутатів від судових переслідувань за першим-ліпшим приводом найлегшим способом «діалогу» влади з опозицією (хоч би яка сила перебувала в ній) буде якщо не запроторення всіх її представників за ґрати  за найрізноманітнішими звинувачення, то, принаймні, нейтралізація їх через порушення проти них судових справ за не менш найрізноманітнішими позовами. І навіть не обов’язково кримінальними – достатньо і кількох цивільних, аби нейтралізувати «надміру» активного депутата. Отож скасування депутатської недоторканності, якщо таке рішення буде парламентом ухвалене, безперечно дуже швидко обернеться черговою дурницею, запровадженою за відомим принципом «хотіли як краще…». А заклики до того, якщо не припускати, що їх автори страждають на брак державницького розуму, надто віддають популізмом з неприхованою піар-метою.

Прикметно, що мусується саме проблема недоторканності, а не, скажімо, значно більш соціально значуща й кричуща проблема депутатських пільг і привілеїв, обсяг яких не має аналогів у світі. І то не дивно: адже скасування привілеїв матиме реальні, а не примарні наслідки для відновлення соціальної справедливості. Скасовуючи недоторканність ще можна сподіватися, що тобі (саме тобі, на відміну від опонента) це не зашкодить. Скасування привілеїв, обсяги і форми яких вже перетворили депутатів на касту обраних, б’є по кишені всіх народних обранців без винятку, незалежно від політичної належності і місця у владній системі.

Не висувається на порядок денний і проблема кардинальної реформи судової системи – жодним з учасників виборчого процесу. Хоч ця проблема є значно вагомішою для суспільства, задавненою і чи не смертельною. Аж настільки, що відбивається на міжнародному іміджі держави, робить її інвестиційно непривабливою й перешкоджає нормальному функціонуванню її економіки, не кажучи вже про життя й захищеність громадян. Стан судової системи в країні було визнано катастрофічним і таким, що становить загрозу національній безпеці ще наприкінці президентства Кучми. З того часу ситуація не покращала, якщо не сказати більше.

Та те, що для помаранчевих є передвиборним ходом (при чому для певної їх частини – здійснюваним з глибоким переконанням у власній щирості і політичній доцільності такого кроку) – скасування недоторканності, для їхніх коаліційних супротивників є чимось ще менш значущим, такою собі іграшкою, вкрасти яку – справа дивно зрозумілої «політичної честі». Варто завважити, як останнім часом Партія регіонів сумлінно, з запізненням на незначний час і з незначними змінами, повторює гасла помаранчевих. Хід відпрацьований і до болю знайомий: саме завдяки цьому прийому, – запозичивши гасла і символіку націонал-демократів, – отримав підтримку західних регіонів і, зрештою, виграв вибори-99 Леонід Данилович.

Схоже, що оголошений Олександром Морозом і підтриманий усіма коаліціянтами вересневий збір Верховної Ради, збір у гарячу пору передвиборчої кампанії – менше, ніж чотири тижні до дня голосування, жодної мети, окрім «вкрасти та погратися», не має. Хоч би якими міркуваннями керувалися помаранчеві автори ідеї про скасування недоторканності, однак це була, принаймні, їхня ідея. Гарячкуватість і поспіх, з яким коаліціянти збираються вже зараз складом ВР 5-го скликання втілити в законодавче поле задум своїх суперників, засвідчують, що для них вона відіграє роль принади в нашвидкоруч зімпровізованій «пастці для помаранчевих». Заплановане скасування має продемонструвати виборцеві, що біло-блакитно-червоно-рожева коаліція вже зараз здійснить «заповітну мрію» кожного українця – відкриє депутатську пику, аби кожен тішив себе можливістю в неї поцілити. Яке депутатське ієзуїтство – грати на власній відразі суспільства до себе ж!

Ба більше! Така забавка позірно створює для опонента згубну ділему: або вже зараз утілити в життя власні передвиборні обіцянки – тим самим дозволивши втягнути себе до гри за правилами коаліції й поза правовим полем, або, відмовляючися від участі в роботі засідання ВР, скомпрометувати висловлювану готовність до їх виконання. І нехай легітимність і юридична легальність такого рішення буде надто сумнівною, нехай ця гра не матиме жодних правових і практичних наслідків, головне – вдало стягнуте чуже і використати собі на користь. За браком свого. При тому змісту і сенсу вкраденого не надається жодного значення.

Що ж, регіонали засвідчили принаймні те, що слухати уважно вони вміють. І вміють непогано орієнтуватися на політичній місцевості. Та, на відміну від казкового Чебурашки з його великим вухами, якому не бракувало фантазії й оригінальних ідей, політичні чебурашкі можуть хизуватися виключно тим, чим їх наділила природа.