Демократи не хочуть виграти вибори?

Нинішня передвиборча кампанія, хоч яким буде результат виборів, запам’ятається кількома речами. Найперше – це масованою агітаційною хвилею, якою накрила Україну Партія регіонів. Багатоваріантна, настирлива політична реклама просто-таки переслідує. Треба віддати належне: зроблена вона на найвищому професійному рівні. (Недаремно ж абревіатура Партії регіонів виглядає як ПР, Пі-аР.) Вона оперує цифрами та фактами, серед яких уміло розчинені гасла, обіцянки та головне послання: Янукович – лідер.

Має вона один-єдиний недолік: якщо буває брехня, то агітація ПР – то брехня безпардонна. «За помаранчевих урядів ціни невпинно зростали, урядові Віктора Януковича вдалося зупинити зростання цін та стабілізувати їх» (даруйте за не зовсім дослівне цитування), – тут, здається, варто вийти до найближчого магазину. «Тільки Янукович налагодив співробітництво України з усіма сусідами, тільки він зміг зняти проблеми у стосунках із Заходом», – звісно ж, заявив Янукович, що Україна не вступатиме ані в НАТО, ані в ЄС, тож усі запитання до України на Заході й відпали, від нас більше нема чого очікувати, нема чого вимагати й нема яких правил спонукати нас дотримуватися. Нема України – нема проблеми.

«Полегшення візового режиму з країнами ЄС», яке записує собі в актив ПР, – то насправді заслуга попередніх урядів та президента; просто такі речі не відбуваються з сьогодні на завтра. «За півтора роки перебування при владі помаранчеві не спромоглися на реформи», – каже ПР і переконує, що реформатори – то саме вони. От тільки де ж ті реформи за рік перебування Партії регіонів при владі? «За півтора роки перебування при владі помаранчеві не провели ані судової реформи, ані антикорупційного закону», – перепрошую, а коли це було, щоб вони мали стійку парламентську більшість? Чи не за часів, бува, головування Литвина? Червоною ниткою крізь ці ролики проходить вислів «помаранчева криза». Звісно ж: якщо коаліція – антикризова, має ж бути якась криза!

А до речі, чи не заборонено в Україні негативну рекламу щодо конкурентів? І чи не підпадає під саме таку кваліфікацію фраза з рекламних роликів ПР, де прямим текстом мовиться: «Помаранчеві лідери довели, що ними рухає лише жадоба до влади»? Що ж до 11% збільшення робочих місць та 10 мільярдів інвестицій – то пересічному громадянинові просто нема як перевірити ці дані. Йому залишається лише вірити й приходити від таких зрушень у захват.

Узагалі-то, неправдива, а тим більше відверто неправдива агітація мала б бути дуже вразливою. У тому розумінні, що викрити її неправдивість дуже легко. От тільки робити це чомусь ніхто не поспішає. «Наша Україна – Народна самооборона» зосередилася на скасуванні депутатської недоторканності, Блок Юлії Тимошенко – на проведенні конституційного референдуму, а до адекватної (та хоч би якої-небудь!) відповіді Регіонам руки не доходять. Поміж тим, сподіватися на те, що «люди самі все бачать і розуміють», небезпечно. Бо, чуючи переможні регіонівські рапорти, багато хто міркуватиме: «Шкода, до мене всі ці принади ще не дійшли. Нічого, проголосую за Партію регіонів і трохи почекаю – незабаром буде й на моїй вулиці свято; не сьогодні, так післязавтра вже точно покращає й моє життя».

Тим часом, доводилося чути свідчення, що Партія регіонів не обмежує свої зусилля лише переможними публічними роликами. Подейкують, що довірені особи в селах отримують від штабу ПР чималенькі суми – щоб роздавати по 50 гривень пенсіонерам і переконувати їх: от проголосуєте за ПР, і будуть вам доплачувати щомісяця. Ті самі довірені люди «розкривають очі» пенсіонерам: мовляв, Тимошенко – наркоманка, її зять постачає її наркотиками, а Ющенко збудував свою дачу в Безрадичах коштом державного бюджету. Доводилося й особисто розмовляти з людьми, які доводили: дача в Безрадичах – то насправді розкішний палац із золотими дверними ручками та рукомийниками, а от Янукович скромно живе собі на скромній державній дачі й не претендує на те, щоб обзавестися власною.

Нібито, телебачення та радіо цього разу дотримуються стандартів об’єктивності. Але саме нібито: якщо придивитися уважніше, повсякчас помічаєш гру в одні ворота – на користь ПР. Так, тепер маніпуляції стали тоншими, ледь помітними, вони покликані діяти радше на рівні підсвідомості.

Хіба що одна-єдина ТРК «Ера» навіть як для кучмівських стандартів виглядає просто непристойно. При тому, що її програми йдуть на першому телевізійному та першому радіоканалах – тобто на тих самих, на яких ідуть програми державного телебачення та радіо. Ще зо два місяці тому «Ера» постійно крутила політичну рекламу Партії регіонів та Блоку Литвина – і більше нічию. Тепер саме реклама стала різноманітною, а от політичні та публіцистичні програми… Варто до інтерактивної програми додзвонитися слухачеві, який підтримує коаліцію – як він може задавати запитання ледь не 10 хвилин, рясно здобрюючи його власними міркуваннями та прокльонами на адресу опозиції. Але тільки-но додзвониться слухач, який коаліцію не підтримує – як йому не дають навіть завершити коротеньке запитання. А чого вартий підбір учасників! Постійна радіопрограма, у якій беруть участь двоє політиків. Одним із них неодмінно буде представник ПР, а його опонент буде чи то з КПУ, чи то з СПУ, чи то з Блоку Литвина. Дай Боже нам усім таких опонентів. Щоправда, тепер список опонентів дещо урізноманітнився: наприклад, 30 серпня опонентом регіоналів був такий собі пан Задорожний з блоку «КУЧМА», який доводив, що саме за Кучми була демократія, а Ющенко її знищив. Десь із тиждень тому опонентом представника ПР була Наталія Земна – на минулих виборах вона очолювала партію «Зелена планета» й щосили таврувала «помаранчевих», тепер вона – № 3 списку «Свободи» Олега Тягнибока. За кілька днів в ерівському ефірі з’явився й сам Тягнибок.

Кого ніколи не почуєш на хвилях цієї радіостанції – то це представників «НУНСу» та БЮТу. Людям тупо й примітивно втовкмачують: голосуйте за Регіони; якщо ж ви ніяк не хочете, то обирайте між Литвином, Волковим чи Тягнибоком.

Інші ж… «Свобода слова» на ICTV, позаминула п’ятниця. До участі у програмі запрошено: Леоніда Кравчука, Володимира Литвина, Олександра Мороза та Івана Плюща. Ну дуже вже паритетний підбір учасників, чи не так – особливо зважаючи на те, що пан Плющ, за всіх його чеснот, не є майстром публічних дискусій? Здавалося б, формально правильно: запрошено голів Верховної Ради – от тільки чи значущим є цей чинник для підбору учасників саме дискусійної програми?

Минула неділя, «1+1», телеміст «Про головне». Гостя студії – Раїса Богатирьова. На майданах у Києві та Харкові – люди. Звісно ж, навряд чи можна було очікувати, що для участі в телемості з Богатирьовою на майданах зберуться ті, хто її не підтримує – от робити їм більше нема чого. А глядачі бачать: повні майдани людей, і всі вони підтримують Партію регіонів, від біло-синіх прапорів мерехтить в очах. Сила!

Єдиним опонентом гості є ведучий. Його запитання гострі, влучні. От тільки деякі з них видаються сумнівними. Богатирьова розповідає про те, як буде Партія регіонів боротися з депутатськими пільгами. «Ви згодні відмовитися від свого «Мерседесу», від своєї київської квартири?» – питає ведучий. Гостя уникає відповіді. Ведучий наполягає на запитанні. «Та немає в мене ані «Мерседесу», ані квартири в Києві, мені нема від чого відмовлятися», – скромненько так відповідає Богатирьова. Отут би уточнити: квартири в Києві вона не має, а на роботу щодня з’являється саме в цьому місті. То невже літає літаком з Донецька? Чи живе в готелі? Може, в гуртожитку? Ні, ведучий не уточнює.

Далі гостя веде про те, що ПР ініціює й доб’ється ухвалення закону про те, щоб випускникам вузів надавали гарантовані робочі місця після закінчення освіти. Тут, здавалося б, запитанням ведучого не мало бути краю. По-перше, ухвалити можна що завгодно – от як тільки примусити приватних роботодавців надавати робочі місця випускникам? По-друге, випускники не взагалі не можуть знайти роботу – вони не можуть знайти роботу, яка була б прийнятною за умовами й гідно оплачуваною. То де гарантія, що регіонівське гарантування робочих місць не перетвориться на знущання, коли випускникам пропонуватимуть місця з зарплатнею гривень так у 300 на місяць? Але ні, це ведучого не зацікавило. «Ну ви ж не будете змушувати випускників іти на визначене кимось місце, правда ж? Ну примусу, зобов’язалівки не буде ж, так?» – ніби взявся підспівувати ведучий. «Так, примусу не буде», – поблажливо відповіла Богатирьова.

Подібні приклади можна наводити й наводити. На жаль, ніякої протидії ця гра в одні ворота не знаходить.

«Наша Україна – Народна самооборона» та Блок Юлії Тимошенко домовилися не вести кампанію проти одне одного. Мільйони їхніх прихильників зітхнули з полегшенням. От тільки чи всі дотримуються цієї угоди? От виступила тижні зо два тому Юлія Тимошенко, заявивши: вона йде до президента вмовляти його, щоб «НУНС» не домовлявся з Партією регіонів про широку коаліцію. Який був сенс цього її вчинку? Було б зрозуміло, якби вона поговорила з президентом, а потім повідомила громадськості: вона домовилася (чи не домовилася) з ним про те, щоб «НУНС» не вів стосунків із ПР. Але навіщо було заявляти про свої наміри перед розмовою з Ющенком? Зрозуміло: адресатом цієї заяви Тимошенко був аж ніяк не Ющенко й не «НУНС», адресатом були виборці, в яких мали зародитися сумніви: непевні ці нашоукраїнці, в бік ПР дивляться, то краще голосувати за БЮТ. Чи, може, не так?

Так, у ЗМІ проскакувало щось про якісь документи про можливе майбутнє співробітництво «НУНСу» та ПР. Ані автентичність цих документів, ані рівень їхнього укладання (керівництво обох сил чи хтось звідти й звідти на приватних засадах), ані авторство так і не стали надбанням громадськості. До речі, так і не розвіялися припущення, що до розсварення «Нашої України» та БЮТу два роки тому доклали руку відомі «кризові менеджери» з кучмівського, а може, й путінського оточення. Це саме їхній стиль – грати на амбіціях та упередженнях, підкидати якусь інформацію (чи «інформацію») одним, якусь іншим. Може, й підозри у «дворушництві» «НУНСу» – це їхніх же рук справа?

Середина серпня, Кіровоград. Поруч, на одному п’ятачку стоять намети «НУНСу», БЮТу, СПУ та ПР. У наметі Регіонів – листівки з захмарними обіцянками. У наметі СПУ – окрім листівок ще й книженція про незаконні дії президента. У наметах «НУНСу» та БЮТу – нічого. Самі лише підписні листи – у нашоукраїнців за скасування депутатської недоторканності, у бютівців – за референдум зі змін до Конституції. Усе, інші проблеми ані тих, ані тих ніби й не цікавлять. Хоча ні, не зовсім так: до всіх, хто підходить до намету «НУНСу», жіночка, що чергує там, звертається з одним і тим самим запитанням: «От у вас яка пенсія? А в депутатів яка?» Більшість відвідувачів після того запитання почуваються якось не у своїй тарілці – бо до пенсії їм, судячи з зовнішнього вигляду, ще років 20, а то й усі 30. Відходжу на розташовану поруч тролейбусну зупинку. З «соціалістичного» намету висовується дідок, що за дорожною сумкою розгледів у мені приїжджого: «Довго будете чекати тролейбуса! Минули ті часи, коли тролейбуси були партійними (sic!)! Тепер усі вони приватні!»

Кількома днями раніше, Тернопіль. У самому центрі міста стоїть намет «НУНСу». І тут – окрім підписних листів, нічого. Жіночка, що чергує в наметі, теж прагне компенсувати відсутність друкованого слова власним усним: «Жиди при владі! Янукович – жид! Азаров – жид! Мороз – жид! (далі ледь не за повним списком уряду та фракцій урядової коаліції)». Дещо ошелешений, іду вулицею – аж бачу намет БЮТу. Там роздають кепки та футболки з логотипами та гаслами (часто дотепними) та місцеву газетку – типову радянську районку. Друкованої агітації, програм – жодних. Добродій, що чергує в цьому наметі, теж прагне мене загітувати: «В Україні жиди при владі! Вони грабують Україну! Сидять і грабують!» Вирішую більше до подібних наметів не підходити. А в голові крутиться запитання, яке я з задоволенням адресував би місцевим штабам: чи бачили вони, кого брали в активісти? Чи впевнені вони, що подібні агітатори додають голосів їхнім політичним силам, а не відбирають їх?

Утім, Блок Юлії Тимошенко нарешті прорвало. У тому розумінні, що БЮТ «змінив фішку» й замість референдуму акцентує увагу виборців тепер на акції (стратегії? меті?) «Український прорив». Здавалося б, усе зроблено грамотно. Спочатку з’явилися численні бігборди «Український прорив», що не містили ані логотипу, ані жодних згадок про БЮТ. Коли ж люди призвичаїлися до цих бігбордів, БЮТ оприлюднив своє авторство. «Українському прориву» присвячено й рекламні ролики на телебаченні та радіо, які озвучує сама Юлія Тимошенко.

От тільки залишаються декілька непевних моментів. По-перше, замінивши тему конституційного референдуму, «Український прорив» залишився єдиною темою, до якої привертає увагу ця політична сила. Ніби більше їй нема чого запропонувати. Те саме стосується й «НУНСу»: скасування депутатської недоторканності – поза всяким сумнівом, важлива проблема, от тільки чи вистачить її одної для здобуття гідного результату на виборах? А раптом Верховна Рада таки збереться 4 вересня (або якогось іншого дня протягом місяця, що лишився до виборів) і проголосує-таки за зняття недоторканності? Чим критиме «Наша Україна – Народна самооборона»? І в якому становищі опиниться президент? Адже підписати цей гіпотетичний акт ВР означатиме визнати її легітимність (а до чого тоді вибори?), не підписати – означатиме створити потужний привід для того, щоб Партія регіонів звинувачувала пропрезидентські сили в нещирості й прагненні обдурити виборців. Та хай навіть ВР і не збереться – Партія регіонів перехопила тему скасування недоторканності, використовує її у своїх роликах і навіть спромоглася нелегітимним складом парламенту її скасувати. Що це «скасування» не має юридичної сили, то над цим значна частина пересічних виборців не замислюватиметься і щодо цього може навіть і не бути обізнаною. А от про шоу навколо скасування обізнаною буде напевне.

Монотематичність агітації, зацикленість на одній-єдиній проблемі – то досить небезпечна річ. Хоча б з огляду на те, що виборці задаватимуться запитанням: ну добре, скасують вони недоторканність, а далі що? Що вони пропонують нам окрім цього?

По-друге, БЮТ (як, утім, і «НУНС») іде на вибори так, ніби не були прем’єр-міністрами України ані Юлія Тимошенко, ані Юрій Єхануров. Або ніби їм нема чим пишатися, ніби те, що Партія регіонів каже про «помаранчеву кризу», є святою правдою. А якщо досягнення були (а вони таки були), то де ж нагадування про них? Навіщо робити вигляд, ніби і БЮТ, і «НУНС» ідуть на вибори «з чистого аркуша»? Політична пам’ять є короткою, й багато людей уже не пригадають, коли саме, наприклад, виплатили борги з зарплатні – за часів Тимошенко, чи Єханурова, чи Януковича. Вони вже не пригадають, якого саме числа якого року ціни зірвалися у штопор. А як ПР каже, що всіма успіхами Україна завдячує їм і тільки їм, а «НУНС» із БЮТом у відповідь делікатно мовчать – тож, напевне, так воно й є.

По-третє, у згаданих роликах лідерка БЮТ згадує чомусь Китай, Японію, Тайвань та Південну Корею. Чому таки вузьким є географічний вибір взірців? (Не кажучи вже про те, що комуністичний Китай як для європейської демократки Тимошенко не мав би правити за такий уже привабливий взірець. Та й Тайвань із Південною Кореєю – то не такі вже й ідеальні приклади демократії та правової держави.) Може, Тимошенко й з України хоче зробити азійську державу? Особисто мене, наприклад, куди як більше надихнула б згадка про ірландське економічне диво: країна, що ще 10 років тому відверто пасла задніх у ЄС, яку поряд із Грецією та Португалією класифікували як «середньорозвинену», нині за стандартами життя обігнала колишню метрополію – Велику Британію.

Але річ навіть не в тім. Люди чують про «конституційний прорив», «судово-правовий прорив», «інтелектуальний прорив», «аграрний прорив», навіть про «демографічний прорив» – але, окрім загальних фраз, ці напрями (усього їх 12) нічого не містять. Добре, прорив – а як, за рахунок чого, в який спосіб; що буде в підсумку? Невідомо. Сама Тимошенко каже у згаданому ролику, що найкращі вчені та інтелектуали лише розроблятимуть стратегію прориву. Але ж поки ще це буде! А може, вони розроблятимуть, та так і не розроблять? От і міркуватиме збитий з пантелику громадянин, що сумнівається: що краще – прорив колись там, за обрієм, мов світле майбутнє комунізму – чи обіцяне Партією регіонів покращення життя вже сьогодні? Адже в очікуванні прориву теж нормально жити хочеться!

«Наша Україна – Народна самооброна», на жаль і на диво, поки що поводяться так, ніби економічна сфера взагалі перебуває поза межами їхньої цікавості, ніби світ клином зійшовся на питанні недоторканності, а там хоч трава не рости. ПР наводить цифри та відсотки (хай брехливі – але чи багато людей це розберуть?), «НУНС» – нічого.

Поміж тим, у промові Віктора Ющенка на Софійській площі в День незалежності містився один пасаж, який можна обігрувати до безкінця й робити на цьому впливову, дієву агітацію – справжню агітацію, а не імітацію її. Пасаж цей був такий: «Люди мають дізнаватися про економічне зростання з власного життя, а не з рапортів державних керівників». Здавалося б, усе просто: візьміть провідні тези Регіонів та спитайте людей: чи відчувають вони все це, чи бачать?

Поки що ж складається враження, ніби й «Наша Україна – Народна самооборона», й Блок Юлії Тимошенко ведуть «проповідування серед уже навернених». Тобто працюють зі своїм стабільним електоратом, який і без того нікуди не подінеться. Активна, наступальна, в доброму розумінні цього слова агресивна агітація, яка привернула б розгублених, змусила ще раз повірити розчарованих, так досі й не стала наявною. Ну а якщо «НУНС» та БЮТ не докладають завеликих зусиль для перемоги на виборах, якщо ПР постійно перехоплює ініціативу – то навіщо тоді взагалі було городити город із достроковими виборами?