Розквіт демократії по-російськи

Росія стає поліцейською державою, у якій дії „правоохоронних” органів дедалі більше нагадують дії злочинців. Люди потерпають через сваволю правоохоронних органів. Тих самих, що мусять боротися зі злочинами. Якщо міліціонерів і карають за катування, то, як правило, лише умовно. У результаті, за даними опитування росіян, проведеного торік Аналітичним центром Юрія Левади на замовлення фонду „Суспільний вердикт”, про недовіру до міліції та судів заявили 71,9% респондентів. І ця цифра зростає.

Сама організація роботи органів внутрішніх справ надзвичайно сприяє існуванню такого явища, як катування. Головним показником роботи міліції є розкриття правопорушень. Міліціонери часто ловлять не тих, хто насправді вчинив злочини, — це важко й небезпечно, а тих, кого катуваннями й погрозами можна змусити себе обмовити.

Фонд „Суспільний вердикт” стежить за справами щодо незаконного  насильства проти громадян з боку посадових осіб. Найчастіше потерпілих катують, аби одержати „зізнання” в здійсненні злочинів. Крім того, за допомогою катувань схиляють до дачі показів, примушують до негласного співробітництва, змушують виконувати необґрунтовані вимоги або припиняти обґрунтований опір, залякують свідків перед допитом. Людей катують з метою вимагання грошей і просто без будь-яких причин – для власного садистського задоволення. 

Знаряддя катувань: розпечена праска, протигаз – для удушення, наручники, алкоголь, наркотики – для одурманення допитуваного, молоток, пістолет – для залякування пострілом і нанесення ударів, гумова палиця, електрострум. Багато тисяч співробітників органів внутрішніх справ побували в Чечні, де могли ігнорувати закони й тероризувати людей собі на втіху. Повернувшись до так званого мирного життя, вони використовують набутий чеченський „бойовий досвід” проти мешканців Росії.

Витонченому катуванню піддавали потерпілого Черних. У травні ц. р. його доставили в чергову частину Ново-Савиновського РУВС Казані, де міліціонери, у тому числі оперуповноважений Лямзін, почали вимагати від нього „зізнання”. Коли ж Черних відмовився будь-що писати, йому скували руки наручниками й змусили обхопити коліна. Потім дістали з шафи жердину для вішалок, просунули її між коліньми й руками, і поклали на спинки стільців. Нещасний завис униз головою й перебував у такому стані 20 хвилин. При цьому міліціонери били його ногами по сідницях. Потім посадили в „позу лотоса” – на схрещені ноги, зв’язали ременем, один його кінець перекинули через шию позаду і, затягуючи,  пригинали голову до ніг. Один співробітник міліції тягнув ремінь, іншій піднімав скуті наручниками руки вгору. Після цього Лямзін та інший міліціонер повалили Черних на підлогу, зв’язали, підтягнувши голову до ніг, спустили нижню білизну, накинули на голову тілогрійку. Один із катів сидів у нього на ногах, інший затуляв рота. Черних катували струмом, підводячи електрод до тіла. Не витримавши, потерпілий написав усе, що від нього вимагали.

У Тамбовській області навесні 2004 року Ігоря Шулунова зупинили співробітники інспекції дорожнього руху міста Рассказово й вимагали грошей. Шулунов відмовив. Міліціонери доставили його у медичну установу, де в його присутності зажадали від медпрацівника довідку про наявність в організмі алкоголю. Довідку видано не було. Шулунова доставили в наркологічний диспансер Тамбова, де йому видали довідку про відсутність алкогольного сп’яніння. На виході з диспансеру співробітники міліції почали бити Шулунова й розсікли йому губу. Потерпілому вдалося втекти. Він звернувся до правоохоронних органів, проте справу не було розслідувано. Почалися переслідування, затримки, штрафи. Натомість міліціонери побили його дружину Валентину і ще кількох громадян, які проходили по цій справі. На судово-медичного експерта Михайла Панова під надуманим приводом було заведено кримінальну справу після того, як він відмовився сфальсифікувати медичні висновки щодо Шулунова, знизивши ступінь важкості його тілесних ушкоджень. У жовтні 2004 року його відсторонили від роботи і не допускають дотепер, попри постанову суду від 23 червня 2004 року.

Щоб приховати свої злочини, співробітники міліції застосовували різні засоби – від фальсифікації матеріалів справ і аж до вбивства жертв катувань, розчленовування й приховання трупів. Серед жертв катувань є загиблі й покалічені. Найбільше катів серед оперуповноважених карного розшуку. Серед засуджених за катування – слідчі, міліцейські начальники, чергові, дільничні. За даними „Суспільного вердикту”, до позбавлення волі присуджено менш ніж 40% винних. До інших застосовано умовні вироки й штрафи (у тому числі за катування неповнолітніх і заподіяння їм тяжких ушкоджень). Більшій частині засуджених суд на якийсь час заборонив працювати в міліції. У кожному третьому випадку потерпілим вдалося стягнути зі злочинців компенсацію за моральну шкоду, проте її сума, як правило, невелика.

Голова нижньогородської організації „Комітет проти катувань” Ігор Каляпін переконаний, що в російських суддів є негласна вказівка засуджувати винних у катуваннях міліціонерів до умовних, а не до реальних строків покарання. Такі вироки не є випадковістю. Це підтверджується ще й тим, що їхнє оскарження у вищих інстанціях є безрезультатним.