П’янкий смак помиїв

Виборча кампанія набирає обертів. Дедалі більше стає наочної та «навушної» агітації – від неї не сховатися, вона дістає нас усюди й звідусіль. Що ж відрізняє цьогорічну агітацію?

Минула кампанія півтора роки тому з її дурнуватими гаслами згадується тепер просто-таки з ностальгією. А витвір тодішнього литвинівського блоку «МИ», як тепер виявляється, був ледь не шедевром: на плакаті було зображено щасливу Україну у вигляді такого собі села, де у ставку повно риби та качок, поміж хатами бродять вгодовані корови та свині, мешканці стоять біля ставка та замріяно дивляться в небо – на зелене сонце з написом «МИ», а церков у селі – майже стільки ж, скільки й хат. Тепер такого нема. «Змусимо цих ублюдків бути чесними!» – закликає плакат Партії вільних демократів. І справді: з Наталією Вітренко, судячи з усього, добряче попрацювали політтехнологи, вона стала приємно виваженою, спокійною й навіть інтелігентною – то треба ж бодай комусь підхопити її прапор!

Утім, гасла, за якими невідомо що стоїть, теж не пішли в небуття. От як розуміти гасло Партії регіонів, відтворене мільйонними тиражами на всьому, від бігбордів до листівок: «Щаслива родина – успішна країна!»? То що ж, невже це Партія регіонів уже розробила програму досягнення в Україні всезагального сімейного щастя? Чи то все простіше, й кожна українська сім’я мусить перетворитися на «ячейку» Партії регіонів?

Або такий собі селянський блок «Аграрна Україна» з його гаслом: «Геть зраду, селян – у Верховну Раду!» (Господи, невже всіх?) До речі, ролик «АУ» починається з констатації: «Україна – аграрна країна». І це про країну, дві третини населення якої мешкає в містах! Можливо, цей блок, про який ми навряд чи бодай коли-небудь щось почуємо після виборів, не вартий згадування – от тільки в історії вже був діяч, який 30 років тому намагався перетворити свою країну на винятково аграрну. Звали його Пол Пот, і три роки його правління обернулися загибеллю третини всіх камбоджійців. А ще цікаво: скільки відсотків (проміле?) селян, до яких апелює «АУ», знають, хто перебуває у списку цього блоку, й скільки там справді селян?

Що ще робить нинішню кампанію схожою на всі попередні – то це велика кількість партій-примар. От знову з’явилася така собі ПНЕРУ. Чи чули ви щось про неї між виборами? Скажете, вони не пройшли до парламенту, а наші ЗМІ не надто полюбляють повідомляти про діяльність позапарламентських партій, це для них нецікаво? Тим не менше, партії Костенка, Вітренко, Тягнибока, Богословської, Пинзеника, Литвина, Супрун теж не пройшли до парламенту на минулих виборах. Але ж не лягли на дно на міжвиборчий період! Важко утриматися від банального риторичного запитання: хто й навіщо фінансує партії, що впадають у сплячку на період між виборами, та партії одноразового використання? Адже повірити, що вони проводять кампанію власним коштом, так само важко, як і в те, що вони справді прагнуть пройти до ВР.

А що ж особливого в нинішній кампанії? Однією з провідних її рис є засилля негативної агітації – тобто агітації не за себе, а проти конкурентів. Порівняно з деякими агітаційними витворами нинішньої кампанії сумнозвісні «три сорти українців» з президентської кампанії – 2004 видаються просто-таки дитячими іграшками.

Ледь не на кожному кроці зустрічаються бігборди Соцпартії з портретом Василя Цушка й підписом: «Закон вище за примхи ющенків та їх подільників. В. Цушко». (Варто особливо відзначити виняткову грамотність пана Цушка та СПУ в цілому, яка вирішила оприлюднити цю цитату, зекономивши на послугах літредактора.)

Додав свої «нейтральні» п’ять копійок і Володимир Литвин, що є лідером однойменного блоку: виявляється, целофанові стрічки, розвішані на деревах «однією партією», завдають непоправної шкоди екології. Не металургійні заводи Ахметова та Зінчука шкодять навколишньому середовищу, ні – помаранчеві стрічки на деревах!

Однією з родзинок нинішньої кампанії є домінування обіцянок, які ніколи не можуть бути виконані, навіть за найсприятливіших умов для партії, яка їх роздає. Просто через те, що вони суперечать законам не лише економіки, а й фізики, закону збереження речовини, наприклад: ніщо не береться з нічого. Так би мовити, агітація для убогих, намагання пошити виборців у дурні. Ніхто не замислюється над тим, що виборці можуть масово сказати: «Та за кого ж ви нас маєте?» Тим не менше, ці от обіцянки подаються в обгортці солідних програм. Оці от програми для убогих, квазіпрограми, напевне, стануть тим, чим запам’ятаються нинішні вибори.

Після багатьох років стоїчного агітаційного утримання та політичної цнотливості КПУ зараз пустилася в усі тяжкі.. Мабуть, попри запевняння вождів, стійкий електорат КПУ зменшується, й це змушує партію ловити рибку у спільному для всіх болоті? Так, традиційні заклики до боротьби з «націоналістичною диктатурою» нікуди не поділися. Але слідом за ними Компартія у своїх роликах обіцяє гідну зарплату, гідне представництво у ВР робітників, селян, представників інтелігенції та малого та середнього бізнесу. (Оце так! Шкода лише, що не дала КПУ свого визначення малого та середнього бізнесу: а раптом виявиться, що бізнес Рената Ахметова – цілковито собі середній?) А ще обіцяє, що ухвалить закон, за яким 50% від прибутку буде йти у фонд зарплати. Красиво, звісно. От тільки звідки брати кошти на розвиток, на розширення виробництва, на заміну замортизованого обладнання? Та ще й податки платити? А якщо на фірмі (як це часто буває), окрім власника, лише один чи двоє працівників?

А ще комуністи обіцяють держзакупівлі сільгосппродукції за ринковими цінами, житло для сільських учителів та лікарів, газ та телефон у кожному сільському будинку. У зв’язку з цим хотілося б дізнатися про дві речі. По-перше, що саме мовою комуністичної теорії означає словосполучення «закупівля за ринковими цінами»? І по-друге, як могло статися, що за більш ніж 70 років монопольного перебування при владі ніщо з обіцяного так і не стало реальністю (невже тоді теж була націоналістична диктатура? чи це саме помаранчева влада відібрала в бідолашних селян телефони з газом за останні два роки?), а тепер усе це візьмуть і витягнуть, мов носовичок з кишені? То може, комуністи насправді мають кошти на повну газифікацію та телефонізацію села, тільки приховують їх?

Так і хочеться звинуватити комуністів у брехні – але тут само спадає на думку, що «після виборів» не означає «одразу після виборів» чи навіть «незабаром після виборів». А жодної дати комуністи не називають. А, як засвідчує досвід, мислять вони не менш ніж епохами, не розмінюючися на роки чи навіть десятиліття: от, мовляв, побудуємо комунізм, а там руки й до газу з телефонами дійдуть, почекайте ще століття два – три.

Утім, можливо, я незаслужено згадую КПУ – всі ролики завершуються фразою: «Голосуйте за Комуністичну партію Симоненка!» Може, Комуністична партія Симоненка – це не те саме, що Комуністична партія України? Може, це не ті комуністи, а якісь зовсім інші? У будь-якому разі, обіцяти комуністам дуже легко. Вони чудово знають, що ніколи не зможуть сформувати уряд і в найкращому разі будуть на підспівуванні в Партії регіонів. Тож завжди можна буде заявити: вибачте, експеримент не вдався, умов для нього не склалося...

 «Авантюра з достроковими парламентськими виборами має на меті зупинити реформу місцевого самоврядування! – твердить в агітаційних роликах лідер СПУ Олександр Мороз. – Ющенко хоче сам призначати голів місцевих адміністрацій. Мета Ющенка – стати Кучмою». Отут зупинімося й спитаймо: а який, власне, стосунок мають глави державних адміністрацій до місцевого самоврядування? Ніякого – вони є представниками центральної влади на місцях. Мороз, таким чином, засвідчив: він не розуміє різниці між владою та самоврядуванням, вважає різницю між ними термінологічною, а не понятійною. А отже, гріш ціна його реформі місцевого самоврядування: найкраще, що він може створити під цією красивою вивіскою – це радянська владна вертикаль, коли самоврядуванню не залишається місця.  

Десь із тієї ж опери й заява Януковича, зроблена ним на зустрічі з виборцями в Києві: на вулицях дедалі більше пробок, тож урядовці незабаром пересуватимуться «так, як в усьому світі» – на гелікоптерах. Вочевидь, прем’єр-міністр розраховував на суто донбаську реакцію: от, мовляв, які ми круті – наші керманичі на гелікоптерах літатимуть, хай навіть ми самі ходимо пішки тим, що років 30 тому ще було асфальтом! Але в Києві реакція виявилася іншою: про ініціативу Януковича згадують не інакше, як з іронією. А ще питають: звідки на це кошти? Чи не корисніше було б замість придбання гелікоптерів та обладнання для них розв’язати проблему пробок? Доводилося чути й зовсім категоричне: «Може, на тих гелікоптерах вони взагалі улетять?»

А як було б добре: всі «круті пацани», наслідуючи урядовців, пересіли б з джипів на гелікоптери (а ми чим гірші?)! І пробок справді поменшало б, і вони самі, може, нарешті стали б дотримуватися правил руху, хай навіть гелікоптерів – небезпечно ж бо. Одна біда – як з гелікоптера показати всім, що «крутий пацан їде»?

Опоненти справедливо звинувачують партії урядової коаліції в популізмі: нічим іншим не пояснити зроблене нашвидкуруч ухвалення закону про скасування депутатських пільг та привілеїв і постійні посилання на це «велике досягнення» Партії регіонів, що лунають тепер. Але мало хто звернув увагу на подію, якої поки що не сталося, але яка, тільки-но знову виникне попит на популізм, цілком може відбутися. Незадовго до виборів з лав Партії регіонів пролунала навіть більш радикальна пропозиція, ніж скасування депутатських пільг та привілеїв. Йшлося про встановлення для депутатів Верховної Ради зарплати, яка дорівнювала б середньому показникові зарплати по Україні. «От як чудово, хай поживуть, як ми!» – думатимуть одні. «Хай на власній шкірі будуть зацікавлені у зростанні зарплати!» – радітимуть інші. І не так уже багато людей, можливо, помітять тут подвійне дно.

Справді, зарплата парламентарів є просто непристойно високою. Але якою вона має бути? Напевне, такою, щоб висококваліфіковані фахівці, справжня еліта, охоче йшли до Верховної Ради, не замислюючися над тим, як і з чого вони житимуть. А хто піде до ВР, якщо зарплата парламентарів буде на рівні зарплати продавщиці магазину?

По-перше, ті, хто живе не з парламентської зарплатні. Отже, ті самі бізнесмени, для кого парламентські стіни так, як і тепер, передусім будуть найзручнішим місцем бізнесових оборудок та створення для себе, рідних, режиму найбільшого сприяння. З іншого боку, ці люди йтимуть у депутати, не маючи на меті зробити ВР основним місцем своєї роботи – що, поміж іншим, заборонено. Отже, завдання відділення влади від бізнесу, як і завдання позбавлення України від «депутатів за сумісництвом», які з’являються в сесійній залі лише в зарплатні дні, залишиться нерозв’язаним.

По-друге, ті, хто не має належної кваліфікації – водії, секретарки, забійники, доярки – та просто прагнутимуть підзаробити. Для кого й 1000 гривень – то велика сума, й які, змучені злиднями, заради неї ладні на все. Які виконають будь-яке розпорядження фракційного керівництва і не дуже замислюватимуться над наслідками.

Але й це – не єдине подвійне дно. Ймовірніше за все, зарплата в 1000 гривень – то буде не більше ніж казочка для довірливих. Насправді фракції доплачуватимуть своїм членам. Як і годиться, у конвертах. Поза оподаткуванням, поза жодним унормуванням та правовим регулюванням. Скільки кому захочуть керівники фракцій, стільки й заплатять. Депутати, звісно, прагнутимуть заробити якнайбільше й змагатимуться у слухняності. Про незалежність депутатів та відстоювання ними власних позицій можна буде забути.

А ще це буде фактичною легалізацією перекуповування депутатів – адже Партія регіонів зможе платити більше, ніж будь-яка інша. Купівля вічного виграшу на будь-яких виборах – от що являє собою ця ідея.

Відверта брехня – то ще одне обличчя нинішньої кампанії. «Помаранчева криза», «вони довели, що не здатні керувати країною», «самі лише провали», «зростання безробіття», – все це з агіток ПР – відповідають істині так само, як і пропаговані досягнення ПР – інфляція в 1,3%, середній розмір пенсій під 600 гривень.

А чого вартий викривальний спіч одного з депутатів, вимовлений під час сесійного засідання 4 вересня: мовляв, Ющенкові начхати на закон, він навіть правил дорожнього руху не дотримується, повсякчас п’є горілку з ветеранами, а потім сідає за кермо? «Українська правда» свого часу повідомляла про один такий випадок: сталося це 9 травня 2005 року, випив Ющенко не «повсякчас», а ковток на дінці стакана й більше в подібному помічений не був.

Телепрограма «Про головне. Телеміст» від 9 вересня. Гість – Володимир Литвин – запевняв, що живе на державній дачі. «Чи не боїтеся ви, що нова влада відбере у вас дачу?» – запитала ведуча. Не мигнувши оком, Литвин відповів: «Якщо мій блок не пройде до парламенту, я сам з’їду з дачі, мене не треба буде виганяти». Але стривайте: хіба зараз Литвин є депутатом ВР? Чому зараз він не звільнив дачу, а після цих виборів неодмінно з’їде, якщо не стане депутатом? На якій узагалі підставі він сьогодні користується державною дачею?

Мабуть, одним з найперших завдань нового скликання Верховної Ради стане завдання наведення ладу у виборчих кампаніях. Звісно, не варто переоцінювати міру впливу на політичні процеси в нашій державі хай навіть найкращого закону. Але йдеться навіть не про кодекс поведінки політиків – ідеться про психічне здоров’я нації, змушеної повсякчас бачити й чути всі ці агітаційні помиї.