Досвід забезпечення національної злагоди в Республіці Індія

Стверджуючи себе на світовій арені як незалежна держава і розбудовуючи сучасну державність всередині країни, Республіка Індія, внаслідок свої багатокультуності, етнорелігійної і мовної строкатості, змушена була вирішувати пріоритетну для неї проблему забезпечення консолідації індійського суспільства. Потужним засобом її розв’язання було визначено формування спільної національної ідентичності громад, кожна з яких мала свою, віками й тисячоліттями сформовану і вельми відмінну від інших, групову ідентичність. Відтак пошук засобів і механізмів забезпечення злагоди між різноманітними соціокультурними групами і формування їх спільної ідентичності були для Індії її іманентним державо- й націотворчим завданням.

З перших же років розбудови індійської державної незалежності йшов пошук альтернативи «ексклюзивним» коммуналістським версіям націоналізму – гіндутві та мусульманській, що пов’язували можливості розвитку державності з відповідною етнорелігійною спільнотою. Такою альтернативою стала «інклюзивна» ідея надконфесійної нації, переведена в практику державної політики визнання й зміцнення «єдності в розмаїтті» – гандістської інтерпретації стародавнього індійського принципу «сарва дхарма Самбхава», що стверджує право рівно уважного й шанобливого ставлення до будь-якої віри на підставі традиційного індійського уявлення про спільні корені всіх релігій. Таким чином, в основу мультикультурності сучасного індійського суспільства було закладено багатовікову народну традицію культурної, побутової і релігійної взаємодії. Водночас підвалинами законодавчого поля країни з Конституцією включно було визнано невідомий Європі принцип правового плюралізму, що в подальшій практиці функціонування індійського суспільства зарекомендував себе як ефективний засіб національної консолідації.

Згідно цього принципу, держава на конституційному рівні визначає специфічні норми для юридичних інститутів різних громад, їх чинність і обмеження. Від громади до громади варіюються й норми приватного права, якими регулюються питання шлюбу, розлучення, усиновлення, опіки, право заповіту, наслідування тощо. У Конституцію Республіки Індія вписано 17 різних наборів законів, цільовим чином модифікованих для її численних релігійних і мовних громад. Стаття 30 Конституції проголошує право всіх меншин країни засновувати навчальні заклади й проводити навчання за своїм вибором. У восьмому розділі Конституції закріплено наявність не однієї чи кількох, а кільканадцяти, зокрема, 22 офіційних мов (загалом же в країні нараховується 1562 лінгвістичні групи). Стаття 345 Конституції регулює використання мов за тричленною формулою, за якою в кожній територіальній громаді як офіційні використовуються гінді, англійська та мова більшості.

З моменту прийняття Конституції, в ній визначено реєстр племен і каст, що не лише отримують різноманітну державну підтримку, а й мають квоти у 22,5% місць у всіх державних установах і навчальних закладах: 15% – для зареєстрованих каст, 7,5% – для зареєстрованих племен. З 1978 р., конституційний реєстр племен і каст підлягає регулярному перегляду в бік його збільшення: спеціальна комісія визначає додаткові списки груп, що потребують допомоги держави, розмір і форми такої допомоги. У результаті розширення «списку груп з особливими правами» до категорії «інші відсталі класи» (Other Backward Classes) нині належить більшість – 52% громадян країни, з яких 43,8% – члени індуських каст і громад (усього послідовники індуїзму складають 80% населення), 8,4% – «історично пригноблених» не індуських (загалом не індуські громади складають: мусульмани – 13,6% від усього населення, християни – 2,3 %,  великими громадами вважаються також спільноти сикхів, буддистів і джайністів). Починаючи з 70-х рр. XX ст., резервуються й місця в загальнонаціональному парламенті, отже здійснюється так звана позитивна дискримінація, за якої історично ущемлені групи, що фактично становлять більшість у суспільстві, мають більший обсяг прав у порівнянні з рештою. Останнє зумовлює виражену присутність етнокультурних, мовних і релігійних груп у політичному житті країни, їх широке залучення до громадського та політичного загальнодержавного життя й можливість реалізовувати корпоративні інтереси на державному рівні. Квотування присутності історично дискримінованої більшості в державно-політичному житті не входить у суперечність з демократичними принципами функціонування індійської держави й суспільства.

Релігійне розмаїття і релігійна рівність не є суто правовими, формальними й декларативними принципами, вони підтримуються на рівні буденної громадської й державної практики: статус неробочих святкових днів мають п’ять індуїстських, чотири мусульманських, два християнських, одне буддійське, одне джайністське й одне сикхське свято. Для порівняння: у Франції 9 з 11 національних свят мають релігійне (християнське) походження, ще 5 свят не пов’язані з релігією, і немає жодного національно визнаного свята, пов’язаного з мусульманською релігією, хоча кожний 13-й громадянин – мусульманин; в Україні з 10 державних свят – 3 православні християнські, решта – світські, більшість з яких – політично забарвлені, й жодного – інших релігій або, хоча б, конфесій. Отже за цією ознакою демократизму в культурній сфері Індії поступається не лише Україна, а й країни ЄС. 

Відтак індійська версія мультикультуралізму є ширшим, ніж звичний для Європи, феноменом – не лише мультикультура-лізмом, а радше мультиполітизмом, виходом культурного розмаїття в державно-політичну площину й поєднанням двох взаємовиключних для Європи культурних політик: політики ексклюзивності й інклюзивності – включення й виключення. Інклюзивний лише для корінного населення, для іммігрантських громад мультикультуралізм Європи на практиці дедалі більше набував ексклюзивного характеру, за якого корпоративні інтереси й потреби поглинали нормативно закріплені на державному рівні права особи, а самі етнокультурні й етнорелігійні корпорації виокремлювалися з державного й загальногромадського життя. В Індії ж конституційне забезпечення максимально широкого громадського самоврядування в поєднанні з виходом громад на державно-політичний рівень дозволило гармонізувати ці дві стратегії.

Однак опертя правових принципів на традиціоналістську основу, хоч і надає індійській версії мультикультуралізму потужного потенціалу, однак не позбавляє її від власних проблем. Вони виникають передусім у тій же ділянці, що й у Європі: на межі перетину корпоративно-групових прав і прав людини, особливо, коли йдеться про взаємини між громадами з контрадикторними морально-етичними засадами. Правовий плюралізм подеколи вступає в суперечність з правами людини, зокрема, в гендерному питанні. У таких випадках втручання індійської держави в ситуацію не завжди є послідовним і базованим на властивому для лібералізму пріоритеті прав людини. Однак напрацьовані нею механізми обмеження прав громад правами людини, хоч і не завжди вдало, і не зажди послідовно, однак здебільшого дозволяють витримувати рівновагу.

Водночас зворотнім боком широкого залучення етнорелігійних та етнокультурних спільнот до загальнодержавного політичного життя стало збільшення можливостей перетворення взаємовиключних комуналістських концептів – гіндутви та мусульманського на знаряддя політичної боротьби, що в останні десятиліття вилилося в посилення їх прибічників та переростання міжрелігійних і міжетнічних конфліктів у фізичне протистояння – аж до збройних зіткнень і актів вандалізму. Іншим негативним виявом тих же процесів є поширення явища, що отримало в науковому середовищі назву «феномен ображених почуттів». Його суть у тому, що під політично здійснюваним тиском тієї чи іншої громади, яка вважає, що певним висловом публічної особи (політика, журналіста, громадського чи культурного діяча) або ж художнім твором ображено її етнічні чи релігійні почуття, наукові, художні та публіцистичні твори цензуруються й забороняються. Нерідкими стали випадки порушення проти їх авторів судових справ за ст.ст. 153А і 295А Індійського кримінального кодексу – «Про розпалювання ворожнечі на ґрунті релігії, раси, місця народження, проживання, мови і т. д. і про дії, що завдають шкоди підтримці гармонії» та «Про навмисну і зловмисну дію, націлену на наругу над релігійними почуттями будь-якої групи шляхом образи її релігії або релігійних переконань». З кінця 70-х рр. XX ст. регіонально й політично оформлені прихильники гіндутви, як і їхні ідеологічні alter-ego мусульмани, вдаються до підтримки державних органів у центрі і на місцях, створюючи свої організації контролю за історичними дослідженнями й освітою, активно втручаються (подеколи й силами закордонних організацій діаспори) в зміст навчальних програм і підручників. Їх апелювання до «мас» обертається погромами в наукових і освітніх установах, публічними образами, приниженням та переслідуваннями опонентів. Лише Верховний суд Індії, перебуваючи на сторожі загальнодемократичних засад державності й прав людини, протистоїть цій тенденції і виносить вердикти проти цензурних заборон.

Поширення в останні десятиліття зазначеної тенденції симптоматизує загострення проблем в індійському варіанті мультикультуралізму. Реагуючи на ці явища, державна політика Індії в питаннях забезпечення міжгромадської злагоди сьогодні корегується в бік посилення заходів з метою домогтися внутрішнього реформування заснованих на звичаї законів громад в напрямі забезпечення осібної рівності, подолання культурної виключності етнічних і релігійних груп, стимулювання формування почуття єдності в розмаїтті. Послідовно проводячи політику мінімального втручання в релігійні справи будь-яких громад і підтримку поважного ставлення до їхніх особливостей, індійська держава націлена водночас на захист універсальних принципів та прав людини й громадян і залишає за собою право втручатися у внутрішні справи громад з метою відстежування тих обрядів і звичаїв, які суперечать правам людини, й примусу до їх змін. Держава може втручатись у принципи функціонування релігійних шкіл або ж вимагати й стимулювати реформування приватного права громад з метою додержання гендерної рівності. Таким чином, держава виступає гарантом того, що стосунки між релігійними і політичними інститутами регулюються послідовним дотриманням прав людини.

Такі зусилля держави мають очевидний результат: за даними соціологічних досліджень, проведених міжнародними організаціями наприкінці XX ст., 90% громадян Індії висловлювали гордість за належність до індійської нації і ідентифікували себе в координатах держави (за цим показником Індія обігнала Іспанію, Аргентину, Бразилію, Бельгію й Швейцарію), водночас віддаючи перевагу демократії як політичному устрою перед усіма іншими. Таким чином, ідеологія загальногромадянського націоналізму з опертям на історичний досвід і народні традиції й цінності і, зрештою, на здоровий глузд народу й підкріплена принципом правового плюралізму, володіє достатнім у сучасних умовах ресурсом виживання і зміцнення.

Висновки й рекомендації.

1. З огляду на високу соціальну значущість потреби активізації чинників, що сприяють національній консолідації і забезпеченню міжгромадської злагоди в українському суспільстві, уявляється доцільним і необхідним започаткувати загальнонаціональну дискусію із широким залученням наукових установ, засобів масової інформації, громадських організацій та державних структур з метою виявлення проблемних місць у міжгромадських взаєминах в Україні та досягнення суспільного консенсусу щодо шляхів і засобів їх подолання.

2. Ситуація у царині міжгромадських взаємин в Україні й у Індії має істотні відмінності, але й багато спільного. До відмінностей слід віднести передусім дестабілізуючу першість в Україні не стільки етнорелігійного, скільки мовного питання, невиразність етнічного складника в міжконфесійних проблемах, постійне явне й приховане інспірування міжгромадських проблем ззовні та той факт, що найбільш історично постраждалим на власній землі був (і значною мірою залишається) чисельно панівний український етнос. Поєднують дві країни: історичні побутові традиції толерування інших етносів і вір, існування значної мусульманської громади (понад третину мережі релігійних організацій національних меншин України або близько 4% загальної релігійної мережі держави), наявність усередині країни територіально локалізованих громад, що за всієї етнічної тотожності є носіями контрадикторних морально-етичних систем, присутність доволі консолідованих громад з ознаками сепаратистських інтенцій. А отже, за всієї несхожості, індійський досвід забезпечення національної злагоди значною мірою може бути застосований в Україні.

3. Уявляється доцільним з метою запобігання виникнення підстав, що можуть бути використані для підігрівання сепаратистських настроїв, забезпечити можливості якнайширшого включення етнічних і релігійних громад у політичне життя держави. Можливість легального, легітимного, дієвого, а головне такого, що має нормативно визначені форми, обстоювання власних інтересів є не лише засобом виведення існуючих проблем «з тіні на світ», а й реальним чинником зміцнення громадянського суспільства. Таке залучення досяжне шляхом поступового введення квотування представництва етнокультурних і релігійних громад в державних органах, у тому числі – вищих, відповідно до частки, яку складає чисельність такої громади в загальній чисельності українського суспільства.

4. З огляду на індійський досвід та беручи до уваги факт історичної ущемленості й травмованості українського корінного етносу, висунена правими (націоналістичними) політичними силами України вимога щодо законодавчого введення квот представництва титульного етносу в державних органах, у тому числі – вищих, відповідно до частки, яку він складає в загальній чисельності українського суспільства (принцип позитивної дискримінації), є цілком демократичною та обґрунтованою.

5. Релігійний і етнічний склад українського суспільства (на 2014 р. визнають себе віруючими 76% громадян, серед яких 70% відносять себе до православ'я (належні до Київського патріархату – 32%, до Московського патріархату - 25%), греко-католики складають 7,8%, римо-католики 1%, протестанти 1%, мусульмани – 4%) створює підстави для опрацювання законодавчого забезпечення введення до державних свят хоча б одного мусульманського, одного римо-католицького і одного єврейського (1% у складі населення на початок 2000-х рр., третє місце після українського і російського). 

6. Для запобігання проявів негативних складників, притаманних індійському досвіду широкого залучення етнокультурних та  релігійних громад до державно-політичного життя розвитку сценарію, подібного індійському, та беручи до уваги застосовувані Індією шляхи й методи їх подолання, слід при ухваленні законів та інших нормативних актів, що регулюють соціокультурну сферу і міжгромадські взаємини, визначають права й обов’язки громад проводити експертизу проектів нормативних актів на предмет дотримання пріоритету прав людини над правами громад.

7. За будь-яких умов не допускати ухвалення законів, змін до законів та введення будь-якої форми покарання (кримінальної чи адміністративної) за «образу почуттів» - релігійних, етнічних тощо, тематично подібних до індійських статей кримінального кодексу «Про розпалювання ворожнечі на ґрунті релігії, раси, місця народження, проживання, мови і т. д. і про дії, що завдають шкоди підтримці гармонії», «Про навмисному і зловмисну дію, націлену на наругу над релігійними почуттями будь-якої групи шляхом образи її релігії або релігійних переконань» та аналогічних російським ст. КоАП РФ 5.26, ч. 2 та ст.ст. 148, 282 УК РФ, якими передбачено покарання за «образу почуттів віруючих».