Інформаційна безпека України в контексті європейських здобутків: досвід минулого і завдання на перспективу

На сьогодні одним з найважливіших державних завдань, розв’язання яких є запорукою збереження і зміцнення самої української державності, є формування української ідентичності громадян країни. В умовах протистояння руйнівним впливам інших ціннісних систем, що нав’язуються інформаційними й культурними засобами, на порядок денний висувається потреба інтенсифікації усіх можливих чинників, що сприяють формуванню ідентичності. І у цьому в нагоді може стати європейський досвід.   

Вихід культурних чинників європейської єдності на перший план у 90 рр. XX ст. реалізовувався у цілеспрямованому створенні єдиного європейського «культурного ринку» шляхом проведення політики якнайбільшого доступу всіх громадян країн-членів ЄС до культурних здобутків цих країн. Європейський союз, поставивши перед собою мету формування загальноєвропейської наднаціональної ідентифікації на основі вивчення досвіду утвердження національних ідентифікацій у модерну добу, визначив чинники цього процесу, які можна звести до 4-х блоків. Це, зокрема, створення єдиного простору, єдиного часового континууму, єдиних знаково-символічних кодів, що пов'язують час і простір, та гомогенізація ретрансляторів цих кодів.

Своєю чергою загальноєвропейський досвід формування спільної європейської самоідентифікації став у нагоді національним державам, і його було застосовано для підтримки національної ідентичності в країнах ЄС. Єдиний «культурний ринок», функціонування якого забезпечувалося через запровадження галузевих культурних програм, сприяння засобами податкової політики залученню благодійних та громадських організацій до інвестування в культурну сферу тощо, не став перешкодою проведенню національної культурної політики країн-членів ЄС. Так, поширеною є практика преференцій у правовому регулюванні створення й розповсюдження національного культурного продукту – встановлення кореляцій ефірного, сценічного та видавничого квотування й оподаткування, що закріплено й на законодавчому  загальноєвропейському та національному рівні країн-членів ЄС. Статтею IV угоди GATT у редакції 1994 р. передбачено можливість кожної зі сторін-учасниць встановлювати й зберігати внутришньодержавні квоти на культурний продукт. І нею широко користуються. Для прикладу, французький закон 1994 р. про квоти мовлення передбачає, що в радіоефірі франкомовні пісні мають становити не менше 40% загального обсягу, на телеканалах не менше 60% фільмів мають бути європейського виробництва, в тому числі не менше 40% – французького. Підтримка  національного  книговидання була предметом розгляду Конференції Ради Європи «Законодавство у світі книги» (1996 р.). За її рекомендаціями, національні закони не можуть погіршувати стан національного книговидання.

Лише 4 країни не передбачають жодних податкових знижок у сфері книговидавництва (у Швеції та Данії ПДВ на книжкову продукцію становить 25%; у Болгарії та Хорватії – 22%), 17 країн застосовують зменшену ставку ПДВ на книжки, газети та журнали (її розмір коливається від 3% у Люксембурзі до 12% в Угорщині та Фінляндії), у 7 країнах ЄС (Великій Британії, Ірландії, Норвегії, Литві, Латвії, Естонії, Польщі), як і в Росії, ставка ПДВ на книжку нульова. У Франції, Польщі, Греції нульова або зменшена ставка ПДВ застосовується не лише на продаж книжок, а й на інші операції, пов’язані з книговиданням, у Латвії пільга поширюється на видання державною латиською мовою. Згідно Директиви ЄС «Телебачення без кордонів» від 1995 р., не менше 50% ефірного часу в країнах ЄС має займати європейська продукція. При тому квоти на демонстрацію продукту власного вітчизняного виробника збережено.

Показовим і корисним для України є канадський досвід захисту інформаційного поля. Ситуація з книговиданням у Канаді станом на 80-ті рр. XX ст. виглядала загрозливо: частка іноземних видавців і розповсюджувачів на канадському ринку досягла майже 60% доходів від продажу книжок, собівартість національної книжки значно перевищувала закордонну. З огляду на це було прийнято федеральну програму розвитку книговидавничої сфери, а 2001 р. – й національну програму, в якій видавничу галузь визнано пріоритетною. З 1998 р. почали діяти «Програма надання позик для канадських книговидавців і книгорозповсюджувачів» і механізми непрямої допомоги у вигляді податкових пільг і пільгових поштових тарифів на перевезення друкованої продукції канадських видавців. Унаслідок здійснених протекціоністських заходів на початок 2000-х рр. закордонна англо- й франкомовна книжка, що несла із собою відповідні культурні коди (до речі, близькі канадським у своїй ціннісній основі), була істотно потиснена з ринку країни, а канадські книговидавці зайняли понад 95% книжкового ринку. 

В Україні істотне значення ринково-економічного виміру ситуації усе ж  поступається ціннісно-культурному. І не лише через сусідство з Росією – основним інформаційно-культурним інтервентом, а й унаслідок існування ціннісного розколу всередині країни, що надзвичайно загострює проблему інформаційної безпеки. Наявний поділ української спільноти за ознакою належності до двох різних ціннісних систем переконливо засвідчували результати соціологічних досліджень з 1994 р. до сьогодні. Наведемо їх найбільш показові результати. У 1994 р. лише 34 % опитаних ідентифікували себе з усією державою, з них у Західній частині України – 65 % (в Галичині – 84 %), у Східній – 35 %. У 2004 р. з Україною ідентифікував себе 41 % респондентів, регіональну ідентичність висловлювала третина, більшість з якої мешкала на Сході. У 2010 р., ситуація змінюється за рівнем показників, однак не за регіональним розподілом: найбільший відсоток тих, хто ідентифікував територіально, на Сході – 49,8%. Аналогічна картина зберігалась і в подальшому. У 2013 р. ситуація навіть погіршала – громадянами України вважали себе 50,6% населення країни, решта ідентифікувала себе як жителів регіону, а за регіональним розподілом зберігалася традиційна диференціація.

Дослідження виявили цікаву закономірність: одна частина України (Захід і значною мірою Центр) виразно ідентифікувала себе в національних категоріях, а інша (Схід) – у соціальних. Лінія такої демаркації була вельми промовистою. Національно-громадянська орієнтація відсилає до визнання «свого» за наявністю спільних цінностей, вибір яких є свідомим, притаманних спільноті з розвиненими традиціями громадянського суспільства й визнанням легітимності феномену Іншого. Соціально-територіальний критерій ототожнення не потребує вибору, він засвідчує прийняття даного і притаманний спільнотам, що не культивують розвитку особистості. Відтак проблема національної ідентифікації набула вигляду проблеми сумісності двох типів суспільств – «відкритого» й «замкненого» (в термінах політологічного аналізу – «демократичного» і «тоталітарного») і, відповідно, двох притаманних їм протилежних морально-етичних систем, в основі яких – різні типи взаємин особистісного й громадського. Перший тип ціннісних систем з його принципом легітимності Іншого й поваги до прав та свобод притаманний відкритим суспільствам («західним»), другий з його зневагою до особистості – замкненим, тоталітарним, «східним».

В умовах напруженого співіснування двох ціннісних систем з регіональною локалізацією державна політика «європеїзації» в сенсі підтримки й культивування європейського за своєю основою (суголосного українському національному) ціннісного ядра національної культури і була б політикою творення ціннісно-культурної єдності України. Однак результати реальної політичної практики в галузі державо- і націєтворення були невтішними за всіма означеними вище параметрами цих процесів:

- У сфері створення єдиного простору: спільних кордонів, єдиного громадянства, уніфікованих правових засад його функціонування до початку російської агресії мали місце прозорість кордонів виключно з Росією, фактичне подвійне, потрійне і більше громадянство, можливе для політичної еліти, квазіправове поле держави, що практично перетворилося на позаправове, характерне для суспільств з пануванням Другої морально-етичної системи;    

- У царині створення спільного часового континууму – спільної історії, єдиної мережі інститутів збереження минулого (музеїв, бібліотек), спільних міфів та проективних ідеологем, націлених на витворення проекту спільного майбутнього, «спільна історія й міфи» довгий час залишалися похідними від поточної політичної ситуації, мережа інститутів збереження минулого зазнавала занепаду, проективні ідеологеми були відсутні;

- У галузі створення єдиних знаково-символічних кодів, що пов'язують час і простір (прапора, гімну, єдиної валюти та її іконографії), спільних ритуалів – державних свят, масових дійств, щоправда, залишалися незмінними здобутки початку незалежності. Однак державні свята, як і «спільна історія», залежали від поточної політичної ситуації і виразно тяжіли до збереження радянських рис і радянського характеру;

- У питанні гомогенізації ретрансляторів спільних знаково-символічних кодів (функціонування спільних комунікаційного (ЗМІ) та мовного просторів, стандартизація освіти, насичення мистецтва відповідним знаково-символічним змістом) ситуація до сьогодні виглядає якнайгірше. З середини 90-х до сьогодні вага накладу україномовних видань скорочувалась – з 47% в 1995 р. до 31% у 2005 р., російськомовного – зростала з 47% до 64% відповідно. З 2006 р. книги іноземного виробництва в основному продавалися без сплати ПДВ, що фактично означало підтримку іноземних виробників книжкової продукції за рахунок держбюджету. Унаслідок неналежного державного контролю за правомірністю застосування податкових пільг конкурентного середовища на внутрішньому ринку книжкової продукції, перенасиченого літературою з Росії, створено не було. У 2001 р. річний тираж книг становив 50,3 млн. прим., у 2010 р. – 45 млн. прим., або менше однієї книги на одного жителя країни. У той же час у країнах ЄС у 2009 р. кількість виданих і проданих книг на одну людину становила 45 одиниць.

У 2010-2013 рр. погіршувалася ситуація з українською мовою: законодавчо закріплена відмова від обов’язкового застосування її в суді, відмова від переведення незалежного зовнішнього оцінювання знань випускників шкіл на українську мову; органи місцевого самоврядування низки областей ухвалили рішення про надання особливого статусу російській мові; відбувалося масове переведення шкіл з українською мовою навчання в розряд двомовних. Правове становище української мови у 2012 р. катастрофічно погіршилося завдяки прийняттю Закону «Про засади державної мовної політики», що запустив процес остаточного руйнування мовно-культурного простору країни. 2012 р.вперше за роки незалежності зменшилася частка школярів, що вчились українською, а книг українською надруковано менше половини від загального накладу. У прайм-тайм рейтингових телеканалів лише 28% ефірного часу займали програми українською мовою, 44% – російськомовні і 28% – двомовні. На 6 найрейтинговіших радіостанціях пісні українською мовою становили лише 3,4% від загального обсягу у прайм-тайм (2014 р. – 4,6%). Водночас пісні російською – 60% від їх загальної кількості.

За 2013 р. частка україномовних газет знизилася з 35% до 30,2%. Лише 50% книг надруковано українською, причому більшість з них – навчальна література, а масований імпорт художніх, популярних і навчальних книг з Росії у кілька разів перевищував випуск книг в Україні. У прайм-тайм 8 найрейтинговіших телеканалів частка російської мови в ефірі перевищила 50%, а української впала до 31,8%.

У таких умовах ідентифікаційний розкол України, який за класифікацією С. Гантінгтона є цивілізаційним, оскільки в його основі те протистояння ціннісних систем, яке в європейських країнах перебуває лише у сфері взаємин з іммігрантськими громадами, щодалі більше підсилювався. В Україні відбувались процеси протилежної, ніж у сучасному світі, спрямованості – експансія Другої («східної») ціннісної системи. На момент початку російської агресії інтервенція культурних кодів і цінностей була безперешкодною (на сході України – і безальтернативною), а ціннісний розкол країни ввійшов у фазу радикального загострення.

Однак і після змін у системі влади 2014 р. кількість україномовних книжок продовжувала зменшуватися і за назвами  (за 2 роки на 13,3%), і за тиражами (56,3%). Торік скорочення книговидання тривало, однак уперше зменшення сегменту російськомовної продукції випереджало аналогічний процес в україномовному сегменті: обсяг книжок українською мовою впав за назвами ще на 7,2%, за тиражами – на 30,4%, російською – відповідно на 31,5% та 50,5%. Отже «покращання» в мовному балансі вітчизняних книжок досягнуто за рахунок випереджувального зменшення видань російською мовою, а не збільшення їх українською. Разом з тим проект Закону України «Про національний культурний продукт», норми якого відповідають європейській практиці захисту національного культурного коду і протекціонізму у сфері інформаційної політики і культури, а текст узятий за основу Верховною Радою ще в червні 2011 р., досі залишається поза увагою законодавців. 

Водночас останні соціологічні опитування засвідчують: попри надзвичайне зростання громадської самосвідомості та національної самоідентифікації громадян України ціннісні відмінності, виразно репрезентовані в ідентифікації, між жителями Сходу та решти території країни залишаються. А отже залишаються загрози фундаментальній основі збереження національної самототожності  й державності спільноти.

Висновки й рекомендації

Національна культурна політика покликана стати основою стратегії зміцнення Української держави, її безпеки на довгострокову перспективу. Подолання існуючого протистояння україноцентричного і російськомовного світів на користь першого потребує системи заходів і значних зусиль та ресурсів щодо підтримки і поширення україномовного інформаційно-культурного продукту в нашій країні та за її межами. Такі підходи мають бути втілені в законодавчо-нормативних, фінансово-економічних, управлінських рішеннях та заходах державних органів. 

1. Протидія інформаційній інтервенції та попередження її негативних наслідків є важливим державним завданням країни, що піддається нав’язуваному впливу культурних кодів. Розв’язувати таке завдання необхідно й можливо лише на рівні розбудови як державної культурної політики в цілому, так і відповідними засобами забезпечення інформаційної безпеки держави.

3. На сьогодні в галузі захисту і зміцнення української державності пріоритетними мають бути не лише військові і зовнішньополітичні питання, а й поруч із ними (і домінантними навіть у порівнянні з гострими соціально-економічними) питання інформаційної безпеки з її провідним складником – зміцненням власних ціннісно-культурних кодів шляхом протекціоністської державної культурної, в тому числі й податкової, політики. 

4. Забезпечення вироблення й поширення україномовного інформаційного та культурного продукту, особливо на Сході України, має становити пріоритетне державне завдання на найближчі роки.

5. Необхідне прискорення прийняття Закону України «Про національний культурний продукт», що перебуває у Верховній Раді з 2011 р.

6. Потребує всілякої підтримки забезпечення реалізації вимог Закону України «Про систему іномовлення України».

7. Міністерство інформаційної політики у своїй діяльності має надавати перевагу завданню забезпечення доступу до українського інформаційного і культурного продукту найширших верств населення, особливо у східній частині України, у порівнянні з  пропагандистським складником його роботи.