Досвід політичного примирення після громадянської війни між Північчю та Півднем США

З огляду на виклики, що постали перед Україною з кінця 2013 – весни 2014 рр., проблеми внутрішніх конфліктів, сепаратизму та подолання його наслідків закономірно привертають увагу громадськості та дослідників. Серед різних аспектів міжнародної політики предметом уваги стає зарубіжний досвід врегулювання проблем, пов’язаних з подоланням суперечностей політичного, регіонального та соціокультурного характеру, відновленням територіальної цілісності, встановленням стабільної політичної системи, зданої адекватно узгоджувати і поєднувати загальнонаціональні та регіональні інтереси.

У цьому сенсі принципове значення мають не тільки питання, пов’язані з упередженням виникнення конфліктних ситуацій, а й схеми постконфліктного врегулювання, пов’язані з відновленням життєздатних механізмів політичної системи та примиренням ворогуючих сторін на новій політичній основі.

Досвід різних країн місить багато несхожих між собою ситуацій, що віддзеркалюють різні історичні обставини та політичні тенденції, пов’язані з виникненням і вирішенням суспільно-політичних конфліктів. У класифікації різновидів постконфліктного врегулювання за підсумками громадянських війн відзначають принаймні три групи, в т. ч. національне примирення в дусі формування політичної нації, стабілізацію політичного ладу без розв’язання конфлікту, й нарешті примирення під зовнішнім наглядом. До найбільш вдалих, однак напевно не типових прикладів врегулювання конфліктів шляхом усунення їх першопричин, належать історичне возз’єднання Західної та Східної Німеччини (1990 р.), відновлення територіальної цілісності Хорватії (1995 р.), а також політичний конфлікт, розкол і примирення після громадянської війни 1861-1865 рр. у США.

Проте за підсумками багатьох громадянських війн та політичних конфліктів результати далеко не завжди вписувалися в ідеальну схему розв’язання початкових суперечностей, що призвели до їх виникнення, та іноді завершувались у формі відновлення чи переустрою без примирення [1].

Природа конфлікту між Північчю та Півднем

Війна між Північчю та Півднем у США в 1861-1865 рр. мала характер гострого політичного конфлікту, який був продовженням суттєвих суспільно-економічних суперечностей. Сторонами конфлікту виступали Союз у складі 19 нерабовласницьких Півночі та Заходу і 4 рабовласницьких штатів Півдня (без урахування Західної Віргінії, створеної 1863 р.) – з одного боку, та Конфедерація 11 рабовласницьких штатів Півдня, – з другого.

У переважній більшості історичних досліджень зміст суперечностей між Північчю та Півднем у середині ХІХ ст. тлумачиться як наслідок зіткнення принципових економічних інтересів, що знайшли втілення в конкуренції між різними способами виробництва, методами формування капіталу та внаслідок цього – різними  концепціями розвитку країни. З погляду політичної мобілізації принципового значення набуло питання про легітимність та доцільність існування рабства як форми експлуатації праці та економічної основи плантаторського господарювання.

Після проголошення незалежності та англо-американської війни 1812-1815 рр. на Півночі США спостерігався прискорений розвиток текстильної, легкої, харчової та металообробної промисловості, машинобудування. У південних штатах господарство цілковито залежало від плантаційного господарства, зорієнтованого на вирощування бавовни, тютюну, цукрової тростини та рису. Обсяг виробництва бавовни в США між 1793 та 1853 рр. зріс у 700 разів. У середині ХІХ ст. Південь США забезпечував понад 85% світового виробництва цієї культури, що йшла на переробку до північних штатів та на англійський ринок [2, c. 86-89].

Приєднання до США простору Середнього Заходу (купівля в 1803 р. французької Лузітанії) та територій від Нового Орлеану до Каліфорнії (внаслідок війн із Мексикою в 1836 р. та 1846-1847 рр.) сприяло подальшій колонізації континенту, яка відбувалося паралельно з північних і південних штатів. Цей процес супроводжувався відтворенням специфічних рис політичного ладу Півночі та Півдня на нових територіях.

На економіку північно-східних штатів негативно впливали конкуренція англійської промисловості та втеча робітників на Захід. Проте стрімке зростання чисельності населення північних штатів за рахунок імміграції забезпечувало виразне домінування представників інтересів північної промисловості в палаті представників Конгресу США, а збільшення кількості нерабовласницьких штатів – у Сенаті, що дозволяло їм визначати тарифну політику уряду.

Унаслідок специфіки розподілу податків і зборів, експортоорієнтоване плантаторське сільське господарство та залежність штатів Півдня від поставання промислової продукції забезпечували більшість надходжень федерального бюджету. Південні штати намагалися протидіяти підвищенню протекціоністських тарифів, на яких наполягали провідні партії, що представляли інтереси Півночі. За цих обставин з погляду політичних представників північної промисловості підпорядкований статус Півдня видавався вигідним, однак за умови обмеження зони поширення рабовласницького укладу та забезпечення провідного впливу північних штатів на політику федеральної влади. Таким чином, аграрний сектор Півдня субсидував промислову революцію на Півночі та дозволяв федеральному уряду фінансувати загальнонаціональні проекти.

До певного часу, попри домінування капіталістичного укладу в економіці, плантаторські олігархічні кола Півдня зберігали вплив у політичній сфері через представництво в демократичній партії. Показово, що з 16 президентів США, обраних у 1789-1860 рр., 11 були вихідцями з Півдня. Однак суперечності з приводу тарифів та спрямування економічної політики продовжували загострюватися.

27 квітня 1816 р. Конгрес ухвалив перший в історії США протекціоністський тариф. До 1824 р. середня ставка імпортного тарифу становила 15-20%. Однак у 1824 р. партія вігів розпочала кампанію за посилення захисту інтересів північної промисловості від конкуренції європейських товарів. Це вочевидь суперечило економічним інтересам Півдня, який забезпечував основну частину американського експорту. Впродовж 1850-і рр. частка Півдня в експорті становила 72-82% [3]. 

До 1846 р. між Північчю та Півднем діяв «міссурійський компроміс» 1820 р., який територіально розмежовував зони поширення промисловості та фермерства, з одного боку, та рабовласницького господарства, – з другого. Однак у процесі освоєння нових земель цей компроміс було порушено. Ситуацію вдалося частково вгамувати внаслідок компромісу 1850 р., який врегулював статус нових штатів (Техас, Каліфорнія) та дозволив у майбутньому місцевим колоністам самим визначити статус новоприєднаних територій (Юта, Нью-Мексико) на підставі принципу «народного суверенітету». Однак поширення рабства на нові території, включаючи Канзас, призвело до перших спалахів громадянської війни (1854-1856 рр.), в якій плантатори та фермери вступили у збройну боротьбу за нові землі.

На відміну від північних штатів, де фермерське господарство розвивалося на загал успішно, на Півдні фермери, яких разом з сім’ями налічувалося близько 6 млн осіб, становили прошарок «білої бідноти». Створена в середині 1850-х рр. республіканська партія виступила ініціатором суттєвого підвищення зовнішньоторговельних тарифів та висунула вимогу суттєво обмежити застосування рабства. Натомість у середовищі демократичної партії, яка мала домінуючий вплив на Півдні, стався розкол, що й забезпечило обрання республіканця А.Лінкольна президентом США на виборах 6 листопада 1860 р.

Лінкольн одержав 1 866 452 голоси, кандидати від конкуруючих угруповань демократів – С. Дуглас і Дж. Брекенрідж – відповідно 1 376 957 і 849 781, та Дж. Белл від Партії конституційного союзу – 588 879 голосів. У підсумку за Лінкольна проголосували 180 виборщиків проти 123, що забезпечило йому перемогу.

Показово, що жоден з кандидатів на посаду президента не наполягав на однозначній забороні рабства. Важливішим було те, що в травні 1860 р. Конгрес США ухвалив законопроект про тариф, авторами якого були республіканці Дж.С. Моррілл і Т. Стівенс. Цей документ передбачав збільшення середнього тарифу на імпорт з 15% до 37%, з подальшим – упродовж трьох років – підвищенням середньої ставки до 47%. Лінкольн твердо пообіцяв підписати цей законопроект, якщо він не набуде чинності до дня його інавгурації 4 березня 1861 р.

Політична еліта південних штатів вважала протекціоністський тариф Моррілла критичною загрозою, оскільки його впровадження мало руйнувати баланс видатків і находжень і суттєво підвищити вартість життя на Півдні. За таких змін Південь потрапляв у цілковиту залежність від цінової політики північних промисловців та мав збільшувати витрати на імпорт, субсидуючи державний бюджет. При цьому зібрані на Півдні податки перерозподілялися на користь Півночі у формі промислових субсидій та урядових замовлень. Така практика загрожувала суттєвою деформацією економічних відносин, що й привело в дію рушійні сили політичного конфлікту.

Відзначимо, що ухвалені після сецесії, за відсутності представників Півдня в Конгресі США, акти 1862 та 1864 рр. встановлювали ще більше підвищення імпортних тарифів за скорочення переліку товарів, імпорт яких дозволявся за пільговим тарифом. Ставка ввізного мита сягнула 37%. Значний податковий тягар почали відчувати і сільськогосподарські товаровиробники західних штатів, стягнення з яких дозволили уряду розпочати будівництво тихоокеанської трансконтинентальної залізниці.

Не очікуючи вступу Лінкольна на президентську посаду, 20 грудня 1860 р. конгрес штату Південна Кароліна ухвалив ордонанс про сецесію – вихід зі складу Союзу. Цей приклад наслідували конгреси штатів Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана, Техас, а згодом – Віргінії, Арканзасу, Теннессі та Північної Кароліни. Однак 4 рабовласницьких штати (Делавер, Кентуккі, Міссурі та Меріленд) залишилися в складі Союзу.

Станом на весну 1861 р. північні штати мали очевидну перевагу в матеріальних ресурсах. Населення 23 штатів, які залишилися в складі Союзу, включаючи 4 рабовласницькі, налічувало 22,3 млн осіб проти 9,1 млн мешканців 11 південних штатів, із яких бл. 3,6 млн становили негри-раби. Переваги Півночі в індустрії та транспорті були ще більш відчутними. У ході війни федеральний уряд розміщував великі військові замовлення на промислових підприємствах та налагодив постачання військ зброєю, боєприпасами, одягом і продовольством.

Скориставшись відсутністю прямої конституційної заборони на вихід окремих штатів із Союзу, 4 лютого 1861 р. представники Південної Кароліни, Міссісіпі, Флориди, Алабами, Джорджії та Луїзіани проголосили створення нової держави – Конфедеративних Штатів Америки. До Конфедерації увійшла також Індіанська територія (сучасна Оклахома). Столиця конфедерації перебувала в м. Монтгомері (Алабама), а після приєднання Віргінії – в м. Річмонд. Президентом Конфедерації став колишній сенатор від штату Міссісіпі Дж. Девіс.

Оголосивши про вихід зі складу США, сепаратисти наполягали на поверненні штатам повноважень, які за Конституцією 1787 р. були делеговані федеральному уряду (контроль над воєнними фортами, портами і митницями, стягнення мита та податків на нерухомість). Штати, які заявили про відокремлення, встановлювали контроль над військовими об’єктами, арсеналами, почтовими відділеннями та митницями та розпочали набір волонтерів до своєї армії.

А. Лінкольн, який обійняв посаду 4 березня, назвав відокремлення штатів «юридично нікчемним». Він запевнив, що уряд США не планує вторгнення на територію південних штатів, однак застосує силу для стягнення податків та контролю над федеральною власністю. Намагаючись зберегти контроль над військовими укріпленнями, де перебували гарнізони армії США, федеральний уряд вдався до таємних операцій, які прискорили початок збройного конфлікту.

Розпочавши 12 квітня 1861 р. обстріл форту Самтер в Чарльстонській гавані (Південна Кароліна), лідери Півдня порушили паузу, після чого обидві сторони вдалися до бойових дій, які тривали до квітня – травня 1865 р.

Конфедерати обстоювали право штатів на відокремлення від Союзу, що мало сприяти міжнародному визнанню їх нового державного об’єднання з боку європейських держав, насамперед Англії та Франції. На думку ідеологів відокремлення, вони не порушували жодних законів, а лише відкликали рішення своїх штатів про входження до складу Союзу, ухвалене під час конгресів 1780-х рр.

Серед територій, що не мали статусу штатів, Конфедерацію підтримали Арізона та Нью-Мексико. Під час війни штати Кентуккі та Міссурі певний час мали по два уряди, один з яких підтримував Союз, а інший – Конфедерацію. У той же час статус штатів отримали Західна Віргінія і Невада. З їх приєднанням до Союзу кількість штатів, лояльних федеральному урядові, зросла до 25-ти.

Після штурму та капітуляції форту Самтер, Лінкольн оголосив конфедератів заколотниками і закликав губернаторів штатів, вірних Союзу, розпочати набір ополчення. Лінкольн хотів запропонувати командування армією добровольців вихідцю з Віргінії полковнику Р. Лі, однак після відокремлення його штату від Союзу Лі подав у відставку й невдовзі став генералом в армії Північної Віргінії.

Війна розділила американське суспільство, що особливо сильно відчувалося на Півдні, частина населення якого не була в захваті від сецесії та створення Конфедерації. Більшість штатів Півдня, де відбувалися основні битви громадянської війни, зазнали  суттєвих руйнувань.

Обидві ворогуючі сторони понесли великі людські втрати. Втрати військ Півночі становили майже 360 тис. вбитих і померлих від ран і понад 275 тис. поранених. Відповідні втрати конфедератів оцінюються в 258 тис. і 137 тис. осіб.

Удруге обраний президентом США (1864 р.), Лінкольн усвідомлював доцільність виваженої політичної тактики заради відновлення Союзу. У своїй другій інавгураційній промові він обіцяв великодушне ставлення до переможених «заради досягнення та збереження тривалого і справедливого миру в нашій країні та з усіма народами світу» [2, c. 103]. Доцільно нагадати, що в 1864 р. президент А. Лінкольн і віце-президент Е. Джонсон висувалися від коаліційної платформи Національний союз, що мало символізувати національну єдність.

Післявоєнне врегулювання

Після капітуляції війська генерала Лі (9 квітня 1865 р.) й лише за декілька днів до своєї смерті від рук вбивці (15 квітня), Лінкольн оприлюднив план майбутнього політичного устрою Півдня. Він вважав, що провину за сецесію та війну несе купка зухвалих політиків («південних демократів»). Тому федеральний уряд у своїх діях має орієнтуватися на свідомість людей, а не на провину керівництва низки штатів. У 1863 р. Лінкольн пообіцяв, що в штатах, які оголосили про вихід із Союзу, федеральна влада визнає будь-які уряди південних штатів, що підтримуватимуть Конституцію США та федеральні закони, якщо нові адміністрації користуватимуться підтримкою хоча б 10% від загальної кількості виборців свого штату. Цей заклик був почутий, і до завершення війни нові органи влади були створені у Віргінії, Теннессі, Арканзасі та Луїзіані. Утім, республіканська більшість у федеральному конгресі спростувала обіцянку Лінкольна, заперечивши повноваження президента приймати самостійні рішення.

Наступником Лінкольна став віце-президент Е. Джонсон – єдиний сенатор з Півдня (обраний як демократ від штату Теннессі, 1857-1862 рр.), який не вийшов зі складу федерального конгресу. Президент Джонсон поділяв ліберальний підхід до повоєнного врегулювання. Влітку 1865 р. він спробував розпочати втілення вельми поміркованої програми Реконструкції Півдня. До штатів колишньої Конфедерації були призначені тимчасові губернатори. Скликалися конституційні конвенти, які мали скасувати ордонанси про сецесію, ухвалити рішення про списання воєнних боргів та розробити нові конституції штатів.

Використавши президентське право на помилування, 29 травня 1865 р. Джонсон підписав прокламацію про амністію для конфедератів за винятком декількох їхніх лідерів та відновив політичні права більшості громадян південних штатів. Населенню Півдня було обіцяно поновлення виборів губернаторів і членів місцевих конгресів. Передбачалося, що умовою повернення колишніх бунтівних штатів до Союзу буде ратифікація 13-ї поправки до Конституції США про повну заборону на всій території держави «рабства і підневільного існування», окрім тих випадків, коли це передбачено покаранням за злочин. Поправка набула чинності 6 грудня 1865 р. після ратифікації трьома чвертями штатів.

До кінця 1865 р. виборчі кампанії в південних штатах було майже завершено, однак радикальні республіканці в Конгресі не дозволили представникам штатів колишньої Конфедерації обійняти місця в федеральному законодавчому органі. Причому вони мали на це право, оскільки за Конституцією США (ст. 1, розділ 5), «кожна палата має самостійно розв'язувати питання щодо виборів, призначень і вимог до своїх членів» [4].

На пропозицію Т. Стівенса – лідера республіканців у палаті представників, федеральний конгрес ухвалив рішення про тимчасове впровадження в бунтівних штатах режиму воєнної диктатури. Таким чином, перша спроба конституційного примирення зазнала невдачі.

У 1866 р. Конгрес ухвалив закон про громадянські права та створив Бюро в справах звільнених осіб, що мало усунути расову дискримінацію на виборах до законодавчих органів південних штатів та допомагати особам, яких було звільнено з рабства. Схвалена в Конгресом США 14-а поправка до Конституції (набула чинності 9 липня 1868 р.) визнавала всіх осіб, які народилися в США або отримали громадянство в США, громадянами Сполучених Штатів та водночас тих штатів, де вони мешкають.

Оскільки легіслатури всіх південних штатів, окрім Теннессі, відмовилися ратифікувати цю поправку, в березні 1867 р. Конгрес ухвалив Акт про реконструкцію Півдня. Згідно з цим законом, територія південних штатів (за винятком тих, що погоджувалися прийняти присягу на вірність Союзу, схвалити 14-у поправку та надати чорним виборчі права), була поділена на п’ять військових округів. Перелічені вимоги вважалися обов’язковими для відновлення членства південних штатів у Союзі.

Згодом до базових вимог реконструкції було додано ратифікацію 15-ї поправки, що обумовлювала заборону ліквідовувати або обмежувати право голосу громадян США на підставі расової належності, кольору шкіри чи рабського стану в минулому, як з боку уряду США, так і з боку адміністрації будь-якого штату.

Конгресменів та сенаторів, що представляли республіканську партію, дратували спроби президента Джонсона гальмувати чи відхиляти закони, що передбачали позбавлення діячів колишньої Конфедерації права займати будь-які посади, розподіл конфіскованих земель між фермерами та колишніми рабами та сприяння просуванню представників чорних на виборні посади. Конфлікт ледве не завершився процедурою імпічменту, однак на слуханнях у Сенаті звинуваченням проти президента забракло необхідної підтримки.

Радикальна реконструкція Півдня супроводжувалася значним загостренням політичних і соціальних суперечностей. У більшості південних штатів були створені так звані «уряди реконструкції», посади в яких зайняли висуванці республіканців, військові та авантюристи, що прибули з Півночі. За підтримки голосів чорних виборців, переважна більшість яких не мала початкової освіти, ці активісти ставали губернаторами, обиралися членами палати представників та сенаторами федерального конгресу і конгресів штатів. У Луїзіані та Південній Кароліні більшість у конгресах штатів здобули представники чорних. Попри воєнну окупацію становище в південних штатах все більше скочувалася до насильства та анархії. У середовищі білих створювалися таємні організації на кшталт Ку-клукс-клану, який виник у Теннессі ще 1865 р. У 1870 г. федеральний Конгрес ухвалив спеціальний закон про покарання за спроби позбавити колишніх рабів політичних прав, а в 1875 р. посилив вимоги щодо забезпечення громадянських прав, проте це не призвело до поліпшення ситуації та вгамування ворожнечі.

У травні 1872 р. Конгрес США наважився оголосити амністію та відновив громадянські права 150 тис. білих, які брали участь у громадянській війні за винятком близько 500 осіб, безпосередньо причетних до створення Конфедерації. Водночас розпочалося поступове виведення федеральних військ. Однак конфронтація між прибічниками демократичної та республіканської партій тривала і надалі. Іноді локальні збройні зіткнення нагадували спалахи громадянської війни. У південних штатах розпочався процес активного повернення до влади попередніх владних еліт, які здобували більшість на виборах до конгресів штатів чи навіть змушували ставлеників республіканців тікати на Північ. На етапі президентської виборчої кампанії 1876 р. республіканці утримували владу лише у Флориді та двох штатах з найбільшим відсотком чорного населення – Луїзіані та Південній Кароліні [5, c. 499-503].

Сумнівні результати виборів 1876 р. створили передумову для міжпартійного компромісу, за підсумками якого демократи визнали перемогу республіканця Р.Б. Хейса, президентство якого вирішили голоси 19 виборщиків від трьох південних штатів – Луїзіани, Південної Кароліни та Флориди. Без голосів виборщиків з цих штатів кандидату від демократичної партії С.Дж. Тілдену для перемоги забракло лише одного голосу. Невдовзі, у квітні 1877 р. відбулося остаточне виведення федеральних військ з Південної Кароліни та Луїзіани.

Загалом період диктатури та реконструкції виявився відносно нетривалим. Політичні завдання, висунуті ініціаторами реформ, були досягнуті лише частково. Попри повне й остаточне скасування рабства, загострення політичної боротьби та міжпартійні збройні сутички в період 1872-1976 рр. довели неефективність диктатури як засобу реформування політичної системи регіону. Однак в економічному відношенні війна та реконструкція нанесли нищівного удару по самостійності та окремішності розореного Півдня, негомогенність якого щодо північних штатів було значною мірою знівельовано.

За підсумками реконструкції, структура аграрної власності в південних штатах не зазнала суттєвих змін, якщо не брати до уваги розорення значної частини плантаторів, обтяжених воєнними боргами та обкладених надмірними податками на нерухомість. Після виведення федеральних військ на зміну репресіям проти білих – прибічників Конфедерації, прийшла політика системної сегрегації та дискримінації чорних. На них поширювалися такі обмеження, як податковий ценз і тести на писемність. Діяльність Бюро в справах звільнених осіб виявилася на загал малоефективною, оскільки зосереджувалася на політичних правах, гребуючи вирішенням соціально-економічних проблем колишніх рабів, які здебільшого ставали орендарями на плантаціях.

Серед позитивних наслідків реконструкції доцільно відзначити доступ чорношкірих мешканців Півдня до суспільних інституцій, включаючи право на створення сім’ї, власних церковних і громадських організацій, навчання в церковних і муніципальних школах. Утім, федеральне фінансування загальної шкільної освіти на Півдні розпочалося лише з 1890 р. Попри сегрегований характер шкільної освіти, її поширення сприяло подоланню масової неписьменності серед чорних. У 1870 р. частка неписьменних серед чорних становила 79,9%, а в 1880 р. скоротилася до 70% [5, c. 494].

Частині звільнених афроамериканців та їхніх нащадків все ж удалося здобути професію або розпочати власну справу. Проте надані їм права не були гарантовані. У 1883, 1893  та 1896 рр. Верховний суд США ухвалив рішення, що звужували тлумачення 14-ї а 15-ї поправок до конституції. Це означало фактичне визнання законності дискримінації з боку фізичних або юридичних осіб у формі сегрегації білих і чорних, заборони міжрасових шлюбів тощо. Остаточне  скасування дискримінаційного законодавства штатів відбулося лише за інших політичних умов усередині XX ст. внаслідок ухвалення рішень Верховного суду США та закону про громадянські права (1964 р.), які в повному обсязі відновили ліберальні нормативи, включаючи заборону сегрегації афроамериканців та дискримінації за ознаками статі, раси, кольору шкіри тощо.

Примирення та його ремінісценції

Проблема політичних відносин між переможцями і переможеними мала кілька вимірів. Скасування рабства та розорення Півдня вичерпали основний зміст конфлікту, який був стрижнем суперечностей напередодні та на початку громадянської війни. Американська промисловість суттєво зміцніла. Освоєння західних територій стало істотним імпульсом для економічного зростання та збільшення ємності внутрішнього ринку. Натомість економіка Півдня втратила значення незалежного джерела формування і нагромадження капіталу.

Після війни в суспільно-політичних відносинах між Північчю та Півднем головну роль почали відігравати стосунки між основними партіями-суперниками – республіканцями і демократами, які конкурували за використання важелів державної влади. Республіканці прагнули закріпити свою перемогу над розколотими і деморалізованими конкурентами.

Напередодні та під час війни ці лінії суперечностей були доповнені конфліктом між рабовласниками і захисниками плантаторського способу господарства, з одного боку, та прибічниками скасування і заборони рабства, з другого. Окрім аболіціоністів та лідерів негритянського руху до цієї коаліції входили радикальні республіканці, які вважали викорінення рабства та запобігання дискримінації звільнених рабів засобом усунення впливу південної земельної аристократії, хоча й сподівалися долучитися до розподілу конфіскованої власності.

Стосовно переможеної сторони урядові кола та різні угруповання республіканців дотримувались неоднакових підходів. Лінкольн пропонував апелювати до свідомості населення південних штатів, а майбутній президент генерал У. Грант утримував своїх солдат від розправи над переможеними військовими Півдня, попереджаючи, що колишні заколотники «знову стали нашими співгромадянами». Проте запеклий спротив, який «південні демократи» чинили спробам м’яких, конституційних перетворень, зумовив перехід до застосування військової окупації та жорстких методів радикальної реконструкції Півдня.

Отже, лідери «південних демократів» не скористалися можливістю відносно легкого замирення, й продовжували опір аж до виведення федеральних військ. Деякі з них, зокрема командувач військами Конфедерації Р. Лі, відмовилися присягати на вірність союзу і були позбавлені політичних прав до кінця життя. Символічне примирення відбулося більше ніж через 100 років, коли в 1976 р. Конгрес повернув Р.Лі громадянство США, а президент Дж.Р. Форд присвоїв йому військове звання генерала армії.

Однак у другій половині ХІХ ст. та аж до Другої світової війни «південні демократи» позиціонували себе як партію білих та закидали республіканцям підлабузництво перед чорними. Натомість республіканці надавали кольоровим Півдня певні квоти і вважали їх своєю електоральною аудиторією.

Хоча в політичному сенсі до 1877 р. «південним демократам» вдалося з використанням шантажу й залякування кольорових виборців відновити домінування в усіх штатах Півдня, економічний статус регіону вже не дозволяв претендувати не тільки на незалежність, а й на вагому роль у міжнародному розподілі виробництва. Натомість на загальнонаціональному рівні республіканці, продовжуючи свою політику жорсткого протекціонізму, домінували аж до обрання президентом вихідця з Віргінії В. Вільсона (1912 р.). До речі, у День незалежності США 4 липня 1913 р. президент В. Вільсон. що взяв участь у пам’ятній зустрічі ветеранів громадянської війни на полі битви при Геттисберзі, урочисто проголосив про залагодження чвар між колишніми супротивниками [6, p. 9-12].

Додатковим стимулом для укладення неформального компромісу, який дозволив демократам відновити на Півдні режим політичного домінування та расової дискримінації, були напружені відносини з Англією і Францією, а також прагнення американських урядів прискорити витіснення європейських держав з «американських континентів», включаючи французьку військову присутність у Мексиці.

Про давні міжпартійні чвари згадують і зараз, однак здебільшого напередодні та під час виборчих кампаній. Інтернет-сайт демократів на виборах 2016 р. позиціонує партію як незмінного лідера в боротьбі за громадянські права, оминаючи період боротьби за скасування рабства. Натомість їхні опоненти акцентують увагу на забутих епізодах з історії Півдня, нагадуючи про расизм і брутальну антидемократичну практику «південних демократів» у ХІХ – на початку ХХ ст. Адже першого чорного конгресмена від демократів було обрано лише 1935 р. [7; 8].

Відзначимо, що основним результатом громадянської війни в США було економічне поглинання Півдня і політико-правове зміцнення федерації, а не послідовне реформування політичної системи регіону на засадах ліберальної демократії. За цим результатом проглядався міжелітний компроміс між центральним урядом і політичною верхівкою південних штатів. Його економічну складову можна охарактеризувати як поширення північної моделі капіталізму та зменшення політичної ваги південних латифундистів у загальнонаціональному балансі.

У сенсі державно-правових відносин спостерігалося посилення інституту президентства. Ця тенденція полягала в застосуванні президентської ініціативи, поступовому опануванні виконавчих функцій, збільшенні кількості міністерств та скороченні впливу Конгресу на адміністративні рішення. Перемога Півночі була підкріплена 14-ю поправкою до Конституції, яка зміцнювала федеративний устрій країни та вимагала покарання порушників присяги, учасників повстання або заколоту проти Конституції та винних у наданні допомоги чи підтримки її ворогам [4].

Основний текст Конституції США (ст. 1, розділ 10, п. 1-3) забороняв штатам вступати в будь-яку угоду, союз чи конфедерацію, випускати гроші та кредитні папери, накладати без дозволу Конгресу збори чи мита на імпорт і експорт, утримувати військо чи військові судна в мирні часи, вступати у будь-які угоди чи договори з іншим штатом або з іноземними державами, вступати у війну, крім тих випадків, коли на нього вчинено напад, або випадків такої очевидної загрози, що не терпить зволікання [4]. Проте в тексті Конституції не було прямої заборони на вихід штатів зі складу Союзу. Певна плутанина була присутня і в рішеннях Верховного суду США. Ще в 1793 р. Верховний суд ухвалив спеціальне рішення, що штати не є суверенними державами, й тому Конгрес наділений примусовою владою щодо будь-якого штату. Однак у низці інших рішень Верховний суд визнавав існування взаємної незалежності компетенції федерації та штатів, що слугувало підставою для погроз окремих штатів про можливий вихід із Союзу. Обґрунтування були ті ж самі, що і при скасуванні Радянського Союзу – що федерація складається зі штатів, які її створили, й тому не може заперечувати волю своїх суб’єктів.

Прийняття 14-ї та 15-ї поправок обмежувало права штатів та посилювало інститут федерального громадянства (заборона приймати закони, що обмежують привілеї та імунітети громадян США, позбавляти будь-яку особу життя, свободи або власності без законного судового розгляду, відмовляти комусь у рівному захисті федеральних законів у межах юрисдикції штату).

Розглядаючи справу штату Техас (1869 р.), Верховний суд визначив, що Сполучені Штати є непорушним Союзом, що складається з непорушних штатів. Тобто, що входження штату у федерацію є незворотним і нерозривним, а також, що федеральний уряд має право застосовувати силу для збереження цілісності федерації та підпорядкування суб’єктів Союзу федеральному центру. Вказані нормативи забороняли штатам ігнорувати федеральні закони, однак підтверджували їх право формувати місцеві органи влади і управління, мати власні цивільне і кримінальне законодавство, регулювати питання виборчого права, розпоряджатися поліцією штату.

Загальні уроки громадянської війни в США для України зводяться до кількох важливих висновків. Серед них – усвідомлення того, що примирення ніколи не буває повним і рідко призводить до остаточних результатів. Примирення є формою врегулювання конфлікту, й тому на нього поширюються певні загальні типологічні риси, присутні при врегулюванні локальних і міжнародних конфліктів. Так, з досвіду врегулювання після громадянської війни у США випливає, що умови, висунуті Півдню Лінкольном і Джонсоном, були більш поблажливими, аніж умови радикальних республіканців. Президентські умови базувалися на 13-й поправці до Конституції, ухваленні нових конституцій штатів і принесенні присяги на вірність Союзу. Соціальна верхівка Півдня їх сприйняла, однак виконувала надто формально.

На відміну від першої спроби реконструкції, програма радикальних республіканців формувалася мірою оцінки ситуації та змінювалася впродовж 1868-1872 рр. за відсутності діалогу з переможеною стороною, яка була позбавлена статусу суб’єкта врегулювання. Ця обставина суттєво позначилася на ефективності реформ та зумовила їх частковий демонтаж після переобрання «урядів реконструкції» та повернення «південних демократів» до влади.

На відміну від конфлікту в Донбасі, громадянська війна та післявоєнна реконструкція у США відбувалися без безпосереднього іноземного втручання. Перемога військ Півночі була прискорена морською блокадою супротивника, який опинився відрізаним від зовнішніх джерел постачання. Однак відсутність узгодженої формули врегулювання та взаємних гарантій її виконання спровокували активний спротив проведенню реформ, які не могли бути ефективними без підтримки більшості білого населення Півдня.

З погляду розробки адекватної концепції врегулювання конфлікту в Донбасі доцільність вивчення зарубіжного досвіду має суттєве значення. З урахуванням обставин і наслідків багатьох громадянських війн можна висловити декілька тез аксіоматичного характеру, зокрема:

- Політику примирення легше і логічніше ініціювати стороні-переможцю, яка має ширше поле для маневру.

- Пропонуючи свій варіант врегулювання, суб’єкт влади має окреслити чіткі зобов’язання щодо дотримання декларованих умов врегулювання та амністії.

- Порушення або довільний перегляд декларованих умов примирення підриває довіру та зменшує потяг до примирення сторони, що програла.

- Обов’язковою передумовою припинення конфлікту і примирення є амністія. Вона має бути чітко прив’язана до певних дат і умов, дотримання яких дозволить уникнути відповідальності за причетність до сепаратизму, участі в заворушеннях чи бойових діях.

- Сильніша сторона, яка має у своєму розпорядженні важелі державної влади і законодавчі інструменти, може резервувати за собою право змінювати законодавство в процесі постконфліктного врегулювання. Саме такі положення містила 14-а поправка до Конституції США, яка в ході реконструкції Півдня окреслювала вимоги забезпечення громадянських прав шляхом ухвалення «відповідного законодавства».

- Воєнна поразка однієї зі сторін ще не означає, що сторона, яка програла, чи партія відмовилася від боротьби, склала зброю і не відновить спротиву. Рецидиви відновлення ворожнечі спостерігаються в процесі врегулювання дуже багатьох конфліктів.

На загал, на відміну від громадянської війни у США конфлікт на Донбасі від самого початку мав виразно інтернаціоналізований характер. Відтак його врегулювання зумовлює потребу враховувати позиції зовнішніх гравців, а головне – має передбачати відмову Росії від спроб його продовження чи ескалації.

У контексті порівняння ситуації американського Півдня 1860-1870-х рр. і сучасного конфлікту на Донбасі слід звернути увагу на коментар Д.Шеренговського (Український Католицький Університет). Цей експерт стверджує, що попри різні причини та різну кваліфікацію цих конфліктів, період Реконструкції у США в 1863-1877 рр. може слугувати прикладом нехтування основними підходами до здійснення постконфліктної реконструкції. Відтак, для уникнення помилок США Україні слід враховувати чотири умови:

- Дотримуватися послідовності етапів постконфліктної реконструкції («забезпечення безпеки, тоді економічного зростання і лише потім демократичних ініціатив»). «План Мореля», що передбачає проведення виборів у тимчасово непідконтрольних Україні окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), порушує логіку реконструкції та нагадує ситуацію в південних штатах після закінчення війни, коли місцеві уряди, в яких колишні конфедерати мали більшість, саботували впровадження ініціатив федерального центру.

- Запропонувати «чітку стратегію реконструкції, яка б задовольняла усі умови щодо примирення та постконфліктного розвитку і наділяла суспільні інститути необхідним інструментарієм». Схоже, тут йдеться про мотивацію зацікавленості протилежної сторони в примиренні та розвитку (за відомою ЄСівською логікою «Східного партнерства» «більше за більше»), адже всі сторони  мають усвідомити можливість отримувати більші вигоди від взаємодії, ніж від конфронтації.

- Створити «інституції перехідного судочинства», які повинні чітко зафіксувати принципи покарання за злочини впродовж конфлікту та умови амністії (наприклад, «чи буде братися до уваги критерій політичної орієнтації чи критерій колабораціонізму»). При цьому коментатор посилається на неспроможність американських судів виносити вироки колишнім конфедератам «без чітких критеріїв осудності».

- Й нарешті, забезпечити «умови для економічного розвитку регіонів з рівним доступом до джерел фінансування» паралельно з відновленням банківської мережі, створенням умов для інвестицій шляхом ліквідації корупційних практик, забезпеченням вільного підприємництва, розвитку наукоємних та високотехнологічних галузей і т. п. [9].

Попри слушність деяких порівнянь, запропонована схема має абстрактний характер. Визнаючи доцільність поетапного підходу, варто зауважити, що як у США в середні ХІХ ст., так і в ситуації в Україні другої половини 2010-х рр. важливе значення має чітке й публічне проголошення цілей врегулювання та примирення як певного проекту, розрахованого на кінцевий результат.

Не менш вагоме значення для відновлення суверенітету України над непідконтрольними територіями мало б надання трибуни політичним групам та лідерам, які в доконфліктний період мали в Донбасі значний авторитет і які зараз підтримують позицію України щодо врегулювання. Адже, в разі проведення виборів на територіях ОРДЛО стан громадської думки може виявитися не надто сприятливим для українських політичних партій, які згідно «Комплексу заходів» щодо виконання Мінських угод (2015 р.) мають дістати можливість участі в місцевих виборах.

Важливо наголосити, що в українській ситуації 2016 р. припинення воєнної фази конфлікту в Донбасі виглядає пріоритетним завданням і нагальною потребою. Затягування АТО на невизначену перспективу і балансування на межі ескалації конфлікту з РФ вкрай негативно позначається на стані і перспективах української економіки, не кажучи вже про низку внутрішньополітичних небезпек. Продовження такого стану не дозволяє використати мотиваційний чинник «позитивного прикладу», який відігравав суттєву роль у США ХІХ ст., де бурхливий розвиток економіки невдовзі вивів країну на перші ролі у світі.

При розробці будь-яких схем врегулювання конфлікту на Донбасі має враховуватися чинник прямого зовнішнього втручання та присутності на Донбасі іноземної держави, що знаходить прояв у військовій, фінансово-економічній та соціально-гуманітарній складових. При цьому головну мотивацію в підході владних структур України до конфлікту та пов’язаних з ним проблем має визначати об’єктивна зацікавленість українського суспільства в усуненні воєнної загрози. Тому державним установам України вочевидь варто посилити увагу до пошуку перехідних умов, і, можливо, тимчасових рішень, що мали б сприяти загальному процесу деескалації, а згодом, можливо, і політичного врегулювання. З цього випливає принципова потреба в декларуванні Києвом публічної позиції щодо перспектив Донбасу. Мета такого позиціонування полягає в донесенні до мешканців неконтрольованих територій регіону певного сценарію, який окреслюватиме умови повернення територій під українську юрисдикцію та дозволить їхнім мешканцям сформувати уявлення про власну долю в разі такого переходу. Можливо, з урахуванням реальних обставин і перспектив, було б доцільним передбачити перехідні механізми інтеграції Донбасу до політичного, економічного та правового простору України.

Принципову відмінність обставин реконструкції Півдня США та політичного врегулювання на Донбасі зумовлює чинник інтернаціоналізації конфлікту та залучення міжнародних структур, покликаних сприяти його врегулюванню. Це стосується як Тристоронньої контактної групи («мінський процес»), так і «нормандського формату», що відіграє роль міжнародного посередницького за своїми функціями механізму. Без принципової зацікавленості безпосередніх учасників конфлікту в його замиренні, ці механізми значної ефективності не демонструють, однак можуть слугувати чинником стримування або відвернення ескалації конфлікту та розробки поетапних кроків у бік його врегулювання.

За цих обставин одностороннє застосування з боку Києва надзвичайних повноважень окупаційного характеру або репресивних заходів виявляється неможливим, оскільки всі кроки в бік політичного врегулювання матимуть проходити процедуру узгодження з залученням російської сторони та представників сепаратистів. Контрольні функції при просуванні процесу врегулювання передбачається покласти не на українські військові чи військово-цивільні органи, а на представників міжнародних організацій, насамперед на Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ, а згодом, можливо, й на інші підрозділи, такі як поліцейський контингент і спостережна місія Бюро з демократичних інституцій і прав людини (для моніторингу ситуації при підготовці виборів). Що стосується нагляду за дотриманням безпеки вздовж лінії зіткнення на Донбасі, основна роль покладається на офіцерів Спільного центру контролю і координації (СЦКК), що складається з українських і російських військових, та представників СММ ОБСЕ [10].

Найбільший ризик, який загрожує спробам політичного врегулювання конфлікту на Донбасі, полягає у відсутності гарантій виконання узгоджених рішень. Усі домовленості щодо припинення вогню, про які повідомлялося з 5 вересня 2014 р., виконувалися лише частково та впродовж дуже коротких термінів. Конфлікт на Донбасі взагалі можна вважати специфічним прикладом навмисного й зухвалого порушення умов перемир’я, які перекреслювали домовленості щодо припинення вогню, обмеження використання артилерії та відведення військ. Попри відсутність після лютого 2015 р. наступальних операцій, таку практику можна тлумачити як незацікавленість сепаратистів у припиненні активної фази конфлікту.

Оскільки розстановка сил у зоні конфлікту суттєво не змінилася, кожна зі сторін може на певному етапі порушувати домовленості в рамках мінського переговорного процесу або блокувати їх виконання. Так само залишається непевною подальша роль «нормандського формату». Його європейські учасники не беруть на себе жодних зобов’язань щодо забезпечення виконання узгоджених рішень, а російське керівництво відкидає наявність зобов’язань у межах Мінських угод. За таких обставин сам по собі процес врегулювання набуває ознак експериментального пошуку інструментів деескалації, тобто поступового зменшення інтенсивності конфлікту та послаблення ворожнечі без реального примирення. Це змушуватиме офіційний Київ вдаватися до використання законодавчих запобіжників, здатних гарантувати уникнення в процесі виконання Мінських угод пасток на шталт спроб зобов’язати українську сторону виконувати домовленості в односторонньому порядку.

З військового погляду продовження війни без сподівання на перемогу є невиправданим, а в соціально-політичному відношенні досвід роздільного існування ОРДЛО та «материкової» України лише поглиблює прірву. За несамостійної ролі сепаратистів та відсутності суб’єкта прямого діалогу з Києвом, реальну політичну основу примирення досі не було окреслено навіть у загальних рисах. Утім, враховуючи тенденції, що вимальовувалися впродовж двох останніх років, відкидати доцільність спроб врегулювання конфлікту навряд чи доречно. Адже альтернативою стабільному припиненню вогню та хоча б частковій нормалізації відносин з неконтрольованою частиною регіону залишається продовження воєнної небезпеки з перспективою нових втрат серед військових і цивільного населення.

Список використаних джерел

1. Kissane B. (ed.). After Civil War. Division, Reconstruction, and Reconciliation in Contemporary Europe / B. Kissane. – Philadelphia : University of Pennsylvania Press, 2015. – 312 p. 

2. Краткая история США / USIA; пер. с англ., предисл. Б.М. Шпотова. – М. : «Олимп»/ППП (Проза. Поэзия. Публицистика), 1993. – 238 с.

3. Scruggs L.M. The Un-Civil War. Shattering the Historical Myths. – Asheville, NC : Universal Media, Inc, 2011. – 360 p.; Scruggs M. Understanding the causes of the uncivil war. A Brief Explanation of the Impact of the Morrill Tariff / The Tribune Papers. Revised 4 June 2005. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ashevilletribune.com/archives/censored-truths/Morrill Tariff.html

4. Конституція США. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://uk.wikisource.org/wiki/Конституція_США

5. История США. Т. 1 : 1607 – 1877 / Отв. ред. Н.Н. Болховитинов. – М. : Наука, 1983. – 687 с.  

6. Blight D.W. Race and Reunion / D.W. Blight. – Сambridge Mass., London : Harvard University Press, 2009. – 528 p.

7. Jackson K.B. The Secret Racist History of the Democratic Party / The American Thinker May 3, 2016. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.americanthinker.com/articles/2016/05/the_secret_racist_history_of_the_democratic_party.html

8. Janney C.E. Remembering the Civil War: Reunion and the Limits of Reconciliation / C.E. Janney. – Chapel Hill : University of North Carolina Press, 2013. – 464 p.

9. Шеренговський Д. Реконструкція 1865-1877 рр. у США та її досвід для України / Хвиля. 29.04.2016. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:  http://hvylya.net/analytics/history/rekonstruktsiya-1865-1877-rr-u-ssha-ta-yiyi-dosvid-dlya-ukrayini.html

10. Рамочное решение Трёхсторонней контактной группы о разведении сил и средств / ОБСЕ. 20.09.2016. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:  http://www.osce.org/ru/cio/266271?download=true

УДК 94:327 (73)

Автор: С.В.Толстов, к.і.н., доцент, зав. відділу трансатлантичних досліджень

ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»