Болгарська практика досягнення національної єдності

За більш ніж чверть століття, що минуло з часу проголошення Республіки Болгарія суверенною державою, їй вдалося досягти низки успіхів на зовнішньополітичній арені. Найбільш вагомими з них напевно стало здобуття членства в Євросоюзі та Північноатлантичному альянсі, що мало створити сприятливі зовнішні умови для вирішення внутрішніх проблем та позитивно вплинути на налагодження національної єдності. Однак досить значна частка жителів Болгарії й на сьогодні відчуває ностальгію за певними елементами радянського ладу, мають місце яскраво виражені проблеми ксенофобії в суспільстві тощо. У зв’язку з цим спробуємо проаналізувати ключові моменти суспільного розвитку незалежної Болгарії та нинішній стан її соціуму.

Новітня історія Республіки Болгарія не залишилась поза увагою зарубіжних та вітчизняних дослідників. Зокрема варто згадати праці українських науковців В. Бурдяка, А. Жуковської, М. Мілової, І. Осадци, Л. Прокопець та інших. Однак питання як власне процесу, так і нинішнього стану досягнення національної злагоди в болгарському суспільстві практично не висвітлювалося у вітчизняній історіографії.

На завершальному етапі епохи соціалізму в Болгарії не існувало якоїсь організованої потужної політичної чи інтелектуальної еліти (наприклад, на кшталт заснованої у 1980 р. польської «Солідарності»), яка б мала бажання та здатність сприяти прогресивним перетворенням у країні. Тобто на той час не було антикомуністичної еліти як такої. Більш того – подібна еліта вкрай повільно формувалась і після початку в 1985 р. відомих змін у Радянському Союзі. Дещо активізувавсь антирадянський рух у Болгарії лише в другій половині 80-х років. На думку болгарських дослідників така ситуація склалась унаслідок низки причин: неможливості співпраці подібного руху з церквою (бо вона була провладною); відсутності допомоги з боку економічно та ідеологічно слабкої болгарської еміграції; переважно доброзичливого ставлення в суспільстві до СРСР, яке унеможливлювало організацію такого руху на основі ідеології націоналізму [10, 248] тощо.

І наприкінці 80-х, і на початку 90-х рр., коли в болгарській економіці відбувались стандартні на той час для колишніх країн соцтабору зміни (лібералізація цін, приватизація і т.п.), Болгарія не починала руху до тієї мети, яку поставили перед собою балтійські та східноєвропейські держави. Як вважають сучасні болгарські дослідники, їхні тогочасні політики не орієнтувались на євроінтеграцію, а намагалися шукати власний, особливий, так званий «болгарський шлях» [10,248]. Водночас українська вчена Л. Прокопець переконана, що вже на той час рух до Європи був для керівництва держави основною метою. Зокрема вона нагадує, що міністр закордонних справ Болгарії В. Вилков ще в 1991 р. відзначав, що «…наша сучасна стратегія на міжнародній арені є реалістичною, прагматичною, багатосторонньою. Її полівалентність зовсім не виключає наявності пріоритетів, один з них – європейська орієнтація – займає головне місце» [9]. Однак, не зважаючи на подібні суперечності, безперечним є той факт, що болгарський політикум та соціум поступово, але невпинно приходив до розуміння безальтернативності шляху на зближення з ЄС.

Зокрема після потрясінь 1997 р. в країні виник щодо цього суспільний консенсус [10, 252]. Події «синьої революції» 1997 р. – блокада Союзом Демократичних Сил дій уряду і парламенту, проведення масових мітингів у Софії та викликана цим відставка керівництва республіки – привели до влади демократичні сили й остаточно сформували зовнішньополітичний вектор подальшого розвитку держави.

Інтеграція до ЄС почала сприйматися в Болгарії як головний національний проект, й це врешті-решт об’єднало різні політичні сили і суспільство в цілому. Це був проект широкомасштабної модернізації країни, що передбачав фундаментальні перетворення у всіх сферах життя. І ці перетворення не могли б здійснюватися без тісної взаємодії та співпраці з Євросоюзом, без підтримки з його боку [10, 244]. Одним з ключових показників успішного нинішнього й майбутнього розвитку країни є, на думку болгарських політиків, те, що в їхньому суспільстві ніколи не виникало розчарування в демократії (на відміну від тієї ж Росії). Навіть у найважчі часи ніхто в Болгарії не шукав альтернативи вільній політичній боротьбі. Й це є важливим чинником на шляху держави до модернізації [10, 253].

Радянське керівництво Болгарії добровільно відмовилось від влади напевно передусім з тієї причини, що не мало достатніх можливостей для її утримання. У 1990 р. комуністи сіли з опозицією за стіл переговорів та погодились на проведення вільних демократичних виборів, які й відбулись у тому ж році. Більш того, вони не заперечували проти прийняття в наступному році Конституції, яка встановлювала в країні парламентську форму правління. За таких умов здійснити поворот від демократії до авторитаризму було практично неможливо (бо фактична більшість авторитарних режимів на пострадянському просторі базуються на конституційних повноваженнях обраних народом президентів, котрі уможливлюють їхнє одноосібне правління). Слід відзначити, що болгарський президент також обирається народом, однак його досить значні повноваження не поширюються на виконавчу владу. Він не має права як (незалежно від результатів парламентських виборів) формувати її, так і не може без ухвали народних зборів (парламенту) відправляти раду міністрів (уряд) країни у відставку. Президенти Болгарії кілька разів (зокрема у кризові періоди) намагалися використати власну політичну вагу для зміцнення президентської влади. Однак максимум, що їм дозволяла політична еліта – це виступити як стабілізуюча сила під час пошуку шляхів виходу з несприятливої ситуації [10, 254].

У період 90-х рр. у країні склалася специфічна двополюсна політична модель, ключовими гравцями в якій були вихідці з комуністичної партії (соціалістична партія) та об’єднаний антикомуністичний політикум – Союз Демократичних Сил. Особливістю Болгарії було те, що досить довгий час жодна з цих політсил не перемагала на двох виборах поспіль.

Зазначене свідчить і про те, що болгарські політичні еліти повністю залежать від настроїв населення і його волевиявлення, а прихід тієї чи іншої партії до влади не дає їй адміністративних та інших ресурсів, які дозволять їй утримувати завойовані позиції. І водночас про те – що в Болгарії дійсно демократія, а не її керована імітація. Болгарське населення усвідомило, що вибори – це певний інструмент в його руках, за допомогою якого воно може змінювати владу. І зважаючи на це в нього сформувалася установка на те, щоб постійно переінакшувати її. А політична еліта погодилася вважати населення арбітром у своїх суперечках. У Болгарії не було жодного випадку, щоб партія, яка програла вибори, оголосила їх нечесними [10, 255]. Ці факти свідчать як про досить високий розвиток політичної сфери країни, так і про значний рівень політичної культури болгарських громадян.

Однак, як відзначають місцеві дослідники, в країні спостерігається досить низький стан розвитку і громадянського суспільства загалом, й інституту громадських організацій (ГО) (як його невід’ємної складової), зокрема. На їхню думку, популярність некомерційних ГО є досить низькою, а їхня політична роль фактично нульовою. Вона проявляється лише за нестабільних часів, бо у структур громадянського суспільства є певний організаційний потенціал, який у кризових ситуаціях виявляється затребуваним. У звичайний же час рівень довіри населення до ГО є навіть нижчим, ніж до політичних партій. Люди живуть своїм приватним життям, не відчуваючи зв’язку між ним та діяльністю громадських організацій, а тому і не виявляють до них інтересу [10, 261].

Водночас українська дослідниця А. Жуковська навпаки вважає, що ГО Болгарії діють досить успішно (зокрема після вступу країни до ЄС), а громадянське суспільство країни має добре розвинену організаційну структуру, інформаційний і експертний потенціал, реальні можливості впливу на прийняття рішень тощо [6]. Таким чином очевидно, що особливості функціонування болгарських ГО потребують додаткового дослідження. Бо нині у світової спільноти майже не викликає сумнівів ставлення до різноманітних недержавних громадських організацій як до важливого, і навіть незамінного, елементу розбудови громадянського суспільства. А розвиток громадянського суспільства є невід’ємною ланкою в загальносвітовій тенденції ствердження окремих країн як правових держав, одним з фундаментальних принципів яких є надання державою дійсних гарантій та визначення пріоритетності громадянських свобод.

Значну роль у політичній системі низки пострадянських країн відіграють релігійні інституції. Зокрема в Росії православ’я виконує доволі чітку функцію – воно є певною формою державної самодостатності. У Болгарії церква не грає подібної ролі й не є більш-менш потужною політичною силою. Політики, які шукали в 90-х роках «болгарський шлях», напевно й не припускали, що їх пошук обумовлений православною ідентичністю їх нації. Ніхто не думав про це і в суспільстві. Болгари вважають, що їм дивно було б шукати компенсацію власної бідності та негараздів своєї та країни в тому, що вони є носієм якоїсь, вищої ніж у народів багатих, православної духовності [10, 263]. Водночас, проведене в 44 країнах «Європейське дослідження цінностей» показало дуже високу довіру населення Болгарії до церкви (2,33 по 4-х бальній шкалі). Вище довіра у суспільстві була на той час лише до ЄС (2,60) [4]. Тобто болгарську церкву теж без сумнівів можна віднести до вагомих елементів, що згуртовують націю.

У Болгарії мало в кого викликає сумнів те, що приєднання до Європейського союзу підвищило її статус на міжнародній арені. Свідченням цього є низка моментів, зокрема, успішне завершення історії з восьмирічним ув’язненням болгарських медсестр у Лівії, які були звільнені насамперед завдяки європейській солідарності та тиску ЄС. Таким чином, Болгарія отримала практичний доказ правильності свого вибору на користь європейської спільноти. Однак підвищення міжнародного статусу країни після приєднання до ЄС відчувається не лише тому, що навіть у стосунках з країнами, які не входять до Євросоюзу, болгари можуть розраховувати на його підтримку. Членство в ЄС значно збільшило й можливості для співробітництва з країнами самого Європейського союзу, що дуже важливо з погляду національних інтересів Болгарії. Так, Брюссель багато чого вимагає, й болгари змушені дослухатись до його рекомендацій та намагатися їх дотримуватися, але водночас вони можуть тепер брати повноправну участь і у визначенні політики Брюсселя [10, 264].

Однак досить значна група населення різного віку висловлює незадоволення сучасним станом свого життя. Багато людей старшого покоління до сьогодні вважають, що соціалістична система працювала непогано й була знищена даремно. Молодь порівнює нинішнє своє існування не з радянським минулим, а з теперішніми сусідами по ЄС, і відзначає його набагато нижчий рівень. Що й не дивно, враховуючи те, що Болгарія є чи не найбіднішою країною Євросоюзу (періодично поділяючи ці сумнівні «лаври» з Румунією).

Після розпаду соціалістичної системи Болгарія, крім усього іншого, змушена була подумати й про свою безпеку. Значна частина болгарської громадськості відразу підтримала ідею вступу країни до НАТО. Поступово сформувався і консенсус між усіма політичними партіями, представленими в парламенті, щодо необхідності такого кроку. Установка на членство в Північноатлантичному альянсі мала не лише ціннісні, політичні та військово-стратегічні, а й економічні підстави. Адже інвесторам, у тому числі й закордонним, потрібна безпека, яка гарантує успіх інвестиційних проектів. Таким чином, членство в Альянсі забезпечило довіру до Болгарії з боку міжнародної інвестиційної спільноти [10, 265].

Вступ Болгарії до Євросоюзу станом на початок 2008 року підтримували більше 70% населення. Дуже важливо, що позитивне ставлення до ЄС домінує серед молоді, яка бачить своє майбутнє в об’єднаній Європі. Що стосується членства в НАТО, то його підтримка серед болгар трохи нижче, але і вона досить висока. Членство в НАТО позитивно оцінюють більше 50% населення [10, 267]. Однак, поряд з цим, соціологічні опитування, здійснені в Європі організацією «Транс Атлантик Тренд», показали, що болгарська громадська думка налаштована по відношенню до Росії позитивніше, ніж до будь-якої іншої європейської країни. Судячи з цього, у свідомості болгарських громадян симпатії до РФ не суперечать європейському вектору розвитку їх країни [10, 270].

Інколи керівництво держави робить певні зовнішньополітичні кроки враховуючи можливу реакцію Росії. Так, нещодавно Болгарія відмовилася брати участь у формуванні флотилії НАТО в Чорному морі, значною мірою задля того, щоб уникнути конфронтації з РФ [2]. Водночас слід зазначити, що, як свідчить нещодавнє соціологічне опитування інституту Alpha Research (результати якого було оприлюднено у березні 2015 р.), на тлі кризи в Україні у Болгарії на третину зросла кількість критично налаштованих до Росії громадян [11].

Поступово зростає вплив Євросоюзу на культурне життя республіки, основними рисами якого є спроби створення секулярного, плюралістичного та мультикультурного суспільства. Як відомо, важливою частиною ідеології мультикультурного суспільства є захист національних меншин, проголошений у декларації Європарламенту в 1995 р. У 1998 р. парламент республіки, здолавши опір опозиції, прийняв цю конвенцію. У 1999 р. було затверджено урядову програму інтеграції ромів (циган) і їх захисту від дискримінації. Розпочалося фінансування проектів розвитку національних меншин, за якими в центрах турецької меншини (містах Разград і Кирджалі) у 2003 р. відкрили регіональні культурні інститути. У 2004 р. прийнято програму інтеграції національних меншин (бюджет – 37 млн. дол. США) тощо [3, 127–128]. Однак, не зважаючи на це, сьогодні в Болгарії існують певні проблеми, що стосуються внутрішньої політики, пов’язаної з національними питаннями. Зокрема, певне занепокоєння політикуму і соціуму викликають ромська та турецька національні меншини.

Взаємовідносини з Туреччиною дуже неоднозначно сприймаються болгарською громадською думкою. Широковідомими є певні проблеми, що існували в стосунках двох зазначених країн як у давнину, так і порівняно нещодавно. Зокрема, підвищенню градусу напруги між країнами сприяла низка досить кардинальних дій уряду республіки стосовно болгарських турок у 80-х рр. ХХ ст. Нагадаємо перебіг і суть тих подій.

За період грудня 1984 р. – січня 1985 р. сотні тисяч турків Болгарії примусово змінили свої турецькі прізвища. Лідер болгарської компартії Т. Живков висловив побоювання, що за 20 років Болгарію чекає доля Кіпру, тобто розкол країни під приводом захисту прав нацменшини. По тому уряд Болгарії заявив, що зацікавлений в еміграції до 500 тисяч турків. У квітні 1986 р. в Болгарії було прийнято рішення про заборону використання турецької мови в громадських місцях під загрозою штрафів. Були введені обмеження на проведення ісламських обрядів. Нарешті, після того, як у лютому 1988 р. міністри закордонних справ Туреччини та Болгарії підписали договір про дружбу і партнерство, 3 червня 1989 р. Софія відкрила кордон, заохочуючи еміграцію турків. Однак 21 серпня прикордонні застави перед турецькими емігрантами закрила Анкара.  Це мотивувалося тим, що лише всього за 78 днів з Болгарії в Туреччину перейшли 311 862 етнічних турка (тобто щодня по 4 тисячі осіб). У той час як Туреччина щорічно готова була приймати максимум 30 тисяч нових громадян. Ймовірно також, що для Турецької держави було небажаним повне виселення турків з Болгарії – з огляду на те, що цю меншину можна було в перспективі використати для лобіювання певних інтересів Туреччини [7]. Однак, не зважаючи на вищезгадані події, нині в Болгарії майже десяту частину населення складає турецька меншина, яка має свою партію і своїх представників у парламенті та уряді [10, 272]. За даними останнього перепису населення 2011 р. турками в Болгарії вважають себе 585 тис. чол., що становить 8,9 % усіх жителів країни [8].

Після падіння комуністичного режиму Болгарії 10 листопада 1989 р. політика країни щодо нацменшин загалом та турецької зокрема стала більш м’якою, чому певною мірою сприяв рух країни до ЄС, що зобов’язувало її уряд поважати права іноетнічних громадян. Подібні дії призвели до того, що турецька національна меншина в Болгарії (об’єднана навколо партії «Рух за права та свободи») стала досить потужною політичною силою, факт чого помічають і за межами країни. В європейських аналітичних матеріалах відзначається, що болгарські турки стали найвпливовішою нацменшиною в Східній Європі і вступ Болгарії до ЄС зробить цю громаду інструментом обстоювання турецьких інтересів [7].

Другою за кількістю національною меншиною Болгарії є роми – 321 тис. осіб (4,9 % населення) [8]. З ними у керівництва держави та в етнічних болгар також виникають певні проблеми й негаразди. Так, за інформацією неурядової організації «Глобальна Болгарія», у 2003 р. на п’ять відсотків ромського населення країни припадав 31 % усіх скоєних злочинів. Крім того, ромська злочинність демонструє тенденцію до зростання – зокрема протягом 1989–2004 рр. вона збільшилася в сім разів. Переважна більшість ромських дітей не ходить до школи й соціологи стверджують, що нині в Болгарії росте неграмотне покоління ромів. Роми не бажають повноцінно інтегруватися в болгарське суспільство й живуть переважно за рахунок крадіжок сільгосппродукції та державної соціальної допомоги [5].

На тлі наслідків глобальної фінансово-економічної кризи та потоку біженців зі Сходу в останні роки значно посилилась радикалізація болгарського суспільства. Радикальні болгарські партії на кшталт «Атаки», чиї депутати засідають як у болгарському, так і в Європейському парламенті, використовують турецьку та ромську етнічні групи, створюючи у їхній особі образ ворогів. Багато років поспіль «Атаці» вдавалося завойовувати нових прихильників за допомогою гучних протестів проти будівництва мечетей та проти уроків турецької мови в школах, а також твердженнями, що роми живуть коштом «справжніх болгар» і паразитують на слабкій соціальній системі. Низка спостерігачів (соціологів та політологів) фіксує посилення радикальних настроїв у болгарському суспільстві – серед прихильників як правих, так і лівих ідей. Одні вимагають «повернути народну власність», інші обіцяють «очистити ромські гетто» та змусити всіх безробітних працювати, маючи на увазі перпередусім ромів. У Болгарії такі популістські гасла вважає переконливими та політично обґрунтованими вже далеко не незначна меншість – близько 10 % населення [1].

Не зважаючи на членство в ЄС, Болгарії до сих пір не вдається приєднатись до шенгенського простору, що планувалося зробити ще у 2011 р. Серед причин, через які вирішення цього питання наразі відкладено, називають неконтрольовану корупцію та нелегальну міграцію. Хоча уряд Болгарії й заявляє про свої успіхи в боротьбі з зазначеними проблемами, наразі навіть приблизний термін скасування митного й паспортного контролю з іншими країнами ЄС не називається.

Враховуючи викладене, можна зробити низку висновків.

Протягом останніх десятиліть Болгарській державі вдалось досягти певних зовнішньо- та внутрішньополітичних здобутків. На зовнішньополітичній арені це – приєднання до Євросоюзу й вступ до НАТО. На внутрішньополітичній – це успіхи в демократизації суспільства, розвитку політичної сфери країни та політичної культури болгарських громадян тощо.

 Однак є й кілька серйозних проблем. Зокрема, потребує вирішення питання налагодження толерантних стосунків етнічної більшості з найкрупнішими національними меншинами – турецькою та ромською. Першій з них закидають лобіювання інтересів Туреччини, другу небезпідставно вважають осередком криміналу та асоціальної поведінки. Уряд країни періодично робить певні кроки в напрямі розв’язання зазначеної проблеми (виділяє кошти на започаткування відповідних програм тощо), однак значних успіхів на цій ниві йому поки що досягти не вдалось. Тому більш детальне дослідження причин глибоко вкоріненої в болгарському суспільстві ксенофобії та боротьба з нею є, на наш погляд, одним з першочергових внутрішньополітичних завдань уряду Болгарії.

Також керівництву країни напевно варто приділити додаткову увагу розвитку організацій громадянського суспільства, які є важливим знаряддям забезпечення посилення ролі громадськості в публічній політиці. Оскільки кількісне та насамперед якісне зміцнення позицій громадських організацій у Болгарії сприятиме успішній модернізації системи державного управління та подальшому процесу демократизації.

Зважаючи на те, що Республіка Болгарія та Україна мають певні схожі риси у соціально-економічних умовах (перша є однією з найбідніших країн Євросоюзу, а друга – Європи загалом), вивчення болгарського досвіду управління державою буде безперечно корисним і для керівництва нашої країни.

Список використаних джерел:

                  1.Андреєв О., Польська К., Грабська А. Болгарія: радикалізація суспільства. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://dw.com/p/18W5B

        2. Болгария отказалась присоединяться к флоту НАТО. [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://korrespondent.net/world/3699244-bolharyia-otkazalas-prysoedyniatsia-k-flotu-nato

        3.Бурдяк В. Трансформація в сфері освіти та культури посткомуністичної Республіки Болгарія. / В. І. Бурдяк // Прикарпатський вісник НТШ. Думка. – 2014. – № 3(27). – С. 122–133.

        4. Во что на самом деле веруют православные. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://regions.ru/news/2219520/

        5. Жуківський В. Побутова злочинність в Болгарії уособлюється з циганами // «Украински вести – Болгарські вісті». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrpressbg.com/com-bg0506112romi.html

        6. Жуковская А. Основные этапы институционализации неправительственных организаций как института гражданского общества в Республике Болгария  / А. А. Жуковская // Studia Humanitatis. – 2014. – № 3. [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://st-hum.ru/content/zhukovskaya-aa-osnovnye-etapy-institucionalizacii-nepravitelstvennyh-organizaciy-kak

        7. Наапетян А. Турки Болгарии: пятая колонна Анкары. [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.etnosy.ru/node/505

        8. Национален статистически институт. Население по етническа група и майчин език. [Електронен ресурс]. – Режим на достъп: http://censusresults.nsi.bg/Census/Reports/2/2/R9.aspx

        9. Прокопець Л. Зовнішня політика Болгарії на початку демократичної трансформації / Л. С. Прокопець // Панорама політологічних студій. – 2013. – Вип. 10. – С. 28–36.

10. Путь в Европу / Под общ. ред. И.М. Клямкина и Л.Ф. Шевцовой. – Москва: Новое издательство, 2008. – 400 с.

11. Соколовська Н. Опитування: Серед болгар поменшало симпатиків Росії. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dw.com/p/1Eroc

Ярослав ФОЩАН,

кандидат історичних наук,

науковий співробітник відділу історії нових незалежних держав

Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України»