Повернення до Європи: досвід посткомуністичної Польщі у досягненні національного консенсусу

Після ІІ світової війни в країнах Центральної та Східної Європи, окупованих Червоною армією, були встановлені тоталітарні комуністичні режими. Їх неспроможність задовольнити основні соціально-економічні потреби населення та порушення базових громадянських свобод перетворили повоєнну історію сателітів СРСР на перманентну боротьбу правлячої верхівки з проявами народного невдоволення, адже періоди хиткої суспільної рівноваги завжди завершувалися несподіваним вибухом обурення широких верств населення, а над усіма висів дамоклів меч радянської інтервенції.

Як і переважна більшість держав цього регіону, в другій половині 40-х рр. ХХ ст. Польща стала членом комуністичного блоку і значною мірою втратила свою незалежність у питаннях зовнішньої та внутрішньої політики. Після ХХ з’їзду КПРС та обрання в жовтні 1956 р. першим секретарем ЦК Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) В. Гомулки розпочалася «відлига» – лібералізація суспільного життя та економічного ладу. Проте поступове посилення позицій консервативно-реакційного крила польських комуністів та загальні тенденції розвитку політичних процесів у «соціалістичному таборі» призвели до згортання «відлиги» і відновлення «закручування гайок» в 1968 р., коли силою було розігнано студентські демонстрації та знову розпочато репресії проти дисидентів.

Серйозні проблеми в економіці змусили польський уряд в грудні 1970 р. на третину підняти ціни на товари народного споживання (продовольство, побутова електроніка, одяг, будівельні матеріали) і «заморозити» зарплати. У відповідь у Гданську, Гдині, Щецині та інших містах розпочались страйки і масові заворушення, що супроводжувалися погромами партійних комітетів та магазинів. Повсталі пролетарі були оголошені бунтівниками і контрреволюціонерами, а їх виступи придушені силою зброї. У результаті справжніх боїв загинули 41 робітник, 2 співробітника міліції та 1 солдат, 1164 особи (в т.ч. близько 600 військових і міліціонерів) отримали поранення [1].

Наляканий розмахом страйкового руху ЦК ПОРП усунув з посади першого секретаря В. Гомулку (в якого стався серцевий напад) та призначив на його місце Е. Герека. Новий керівник за допомогою переговорів з робітниками (серед яких був майбутній засновник профспілки Солідарність Л. Валенса) зміг стабілізувати ситуацію, причому уряду довелося не лише скасувати рішення про підвищення цін та «заморозити» їх на наступні 2 роки, а й підняти оклади найбільш низькооплачуваних професій.

Мляві економічні реформи та щедре іноземне кредитування дозволили дещо підвищити рівень життя поляків у середині 70-х рр., але незабаром борговий тягар став непосильним для слабкої соціалістичної економіки. Своєю чергою події зими 1970-1971 рр. наочно продемонстрували протестуючим цінність організованих виступів, актуалізувавши серед опозиційно налаштованих робітників та інтелігенції гасло відомого дисидента Я. Куроня: «не паліть комітети, а створюйте власні». У другій половині 70-х рр. з’явились і зарекомендували себе активною роботою такі організації як Конфедерація незалежної Польщі, Комітет суспільного самозахисту – Комітет захисту робітників, Клуби католицької інтелігенції, Вільні профспілки узбережжя та інші.

Відповідно, коли 1 липня 1980 р. уряд запровадив режим загальної економії та підняв ціни на м’ясо, по всій країні прокотилася справжня хвиля страйків. Комуністичному режиму довелося піти на поступки і 31 серпня робітники гданської верфі ім. Леніна, яких очолював електрик Л. Валенса, підписали з урядом «угоду з 21 пункту», за якою визнавалося їх право на створення незалежних профспілок та страйки. Аналогічні угоди було підписано на інших підприємствах. 17 вересня 1980 р. представники страйкових комітетів, що зібралися з усієї Польщі, оголосили про створення загальнонаціональної незалежної профспілки «Солідарність» на чолі із Л. Валенсою. У листопаді, коли «Солідарність» була зареєстрована офіційно, кількість її членів перевищувала 7 млн., а невдовзі зросла до 10 млн. осіб. Вперше був створений історичний прецедент легалізації в умовах «реального соціалізму» справді незалежної громадської організації, хоча за це і довелось у статуті визнати провідну роль офіційних профспілок та відмовитися від перетворення на політичну партію.

Спочатку ядром «Солідарності» були індустріальні робітники, проте дуже швидко вона поширила свій вплив і на службовців, селян, інтелігенцію та молодь. У другій половині 1981 р. були навіть спроби створити незалежну профспілку серед співробітників міліції. За даними соціологічних опитувань, на початку 80-х рр. близько чверті населення країни активно підтримувала діяльність «Солідарності». Економічна боротьба робітників за свої права напрочуд швидко трансформувалась у надзвичайно потужний масовий суспільний рух, який сповідував ідеї демократії, антикомунізму та політичного лібералізму.

Поступово Польща занурювалась у хаос перманентного страйку, а уряд втрачав контроль за ситуацією. Опозиціонери лаяли комуністичний режим за корумпованість і некомпетентність, а масові протести ще більше погіршували стан економіки. І влада, і профспілкові діячі звинувачували одне одного в провокаціях і порушенні домовленостей. У березні 1981 р. був проведений загальний страйк, у якому взяло участь близько 1 млн. осіб. За цих обставин шокована масштабами страйкового руху та налякана загрозою прямої радянської інтервенції партійно-номенклатурна верхівка після року вагань і зволікань наважилась на рішучі заходи. Вся влада була зосереджена в руках міністра оборони генерала В. Ярузельського, який у лютому був призначений прем’єр-міністром, а в жовтні посів посаду першого секретаря ПОРП.

12-13 грудня 1981 р. у Польщі було введено військовий стан: призупинено діяльність усіх політичних партій, громадських організацій і профспілок; заборонено будь-які зібрання та демонстрації; телефонний зв’язок між містами перервано; запроваджено жорстку цензуру і комендантську годину з 18.00 до 10.00; кожна особа старше 13 років зобов’язувалася носити документи і пред’являти їх за першою вимогою; промислові підприємства переводилися під пряме військове управління, що означало в т.ч. військові трибунали для порушників дисципліни; організовано патрулювання вулиць і навіть новини подавалися дикторами у військовій формі. Першим кроком влади ще до офіційного оголошення надзвичайного стану став арешт переважної більшості лідерів «Солідарності», політичних дисидентів і просто неблагонадійних.

Спроби організувати протести жорстоко придушувалися за допомогою спеціальних підрозділів поліції (ЗОМО – аналог українського «Беркуту» чи російського ОМОНу) та армії з використанням вогнепальної зброї та бронетехніки. Багатотисячні демонстрації безжально розганялися, страйкуючі підприємства і університети брали штурмом, будь-яка громадська активність нещадно каралась. Наприклад, у бою на шахті «Вуєк» загинуло 9 гірняків, проте опір страйкарів було придушено. Під час дії військового стану в результаті урядових репресій десятки людей було вбито, кілька сотень – поранено, близько 10 тисяч осіб ув’язнено. Незважаючи на розгалужену організаційну структуру і масову підтримку на місцях, «Солідарність» не змогла протистояти ефективному насильству державної машини.

Разом із тим, запровадження військового стану та його наслідки суттєво змінили політичний баланс у польському суспільстві, завдавши нищівного удару по репутації прихильників «реального соціалізму». Опозиція пішла у підпілля і, після поразки у фронтальному зіткненні з владою, обрала стратегію «довгого маршу», зробивши наголос на культурно-пропагандистській роботі. Упродовж 1982-1985 років нелегально видавалося близько 1700 різних газет і журналів, було опубліковано понад 1800 книг та брошур, причому наклади інколи складали 5-6 тис. екземплярів. За даними міністерства внутрішніх справ, потужність підпільних типографій перевищувала 1 млн. сторінок формату А-4 [2].

Відносна легкість, з якою комуністичний режим розгромив десятимільйонну профспілку, деморалізувала прихильників опозиції. Багато поляків втратили інтерес до суспільних проблем, відійшли від політичної діяльності та занурились у приватне життя. Восени 1982 р. вулична активність та страйковий рух значно знизились і настав період хиткої стабілізації. Правляча верхівка сприйняла тимчасове ослаблення опозиційної діяльності за остаточну перемогу, тож у листопаді разом з більшістю інтернованих було звільнено Л. Валенсу, а 31 грудня призупинено дію військового стану (остаточно скасований 22 липня 1983 року). Зрештою, в 1984 році у зв’язку зі святкуванням 40-річчя звільнення Польщі від нацистів була оголошена загальна амністія для учасників антиурядових виступів, а в 1986 р. отримали свободу політичні в’язні.

Запровадження військового стану не вирішило (і не могло вирішити) основні проблеми комуністичної системи – злиденності та безправності населення – лише тимчасово ослабило гостроту політичного протистояння. Більше того, криза в суспільстві лише поглиблювалась і загрожувала перерости в катастрофу. Правляча партія користувалася підтримкою лише частини населення (20-25%) і була розколота на дві ворогуючі фракції – реакціонерів і реформаторів. Переважна більшість поляків відкрито заперечувала легітимність існуючого політичного режиму, демонструючи відчуження і ворожість. Разом з тим і лідери опозиції значною мірою втратили свій авторитет після силового придушення масових виступів 1981-1982 рр.

Непевні спроби реформаторського крила ПОРП на чолі з генералом В. Ярузельським лібералізувати економіку і стабілізувати суспільне життя наразилися на запеклий опір «партійного бетону» і західні санкції. Усі розмови про «економічні реформи», «новий господарський механізм забезпечення раціональної діяльності виробничих одиниць усіх рівнів», «ліквідацію бюрократичної системи», «самостійність у прийнятті рішень і участь трудового колективу в управлінні виробництвом» залишилися переважно пропагандистськими гаслами в марній спробі комуністичного режиму підвищити ефективність централізованої командно-адміністративної системи народного господарства. Такою ж бутафорією стали експерименти з «розвитку соціалістичної демократії» – запровадження гласності, консультацій з громадськістю, референдумів, опитувань громадської думки, розширення політичної ролі «союзних партій» (Демократична партія і Об’єднана селянська партія), створення Патріотичного руху національного відродження.

У результаті в другій половині 80-х рр. Польща опинилася на межі економічного і суспільного колапсу. Рівень промислового виробництва впав нижче показників 1979 р., зовнішній борг перевищив 40 млрд доларів, щорічна інфляція становила 300% (за деякими параметрами 1500%), а близько 60% населення належало до категорії «малозабезпечені». У соціумі панували настрої розчарування, зневіри й апатії. Найбільш обдаровані представники влади усвідомлювали необхідність радикальних реформ, реакціонери обстоювали status quo і боялись змін, і всі були налякані перспективою нової хвилі страйкової боротьби. По суті, економічна криза наочно продемонструвала політичне банкрутство соціалістичного режиму, поставивши пересічних поляків на межу виживання.

Реформістська верхівка ПОРП на чолі з В. Ярузельським спробувала отримати народний мандат довіри на проведення радикальних економічних реформ, проте чергові розмови про «новий етап соціалістичного оновлення» заради «створення сучасного народного господарства» зустріли вкрай прохолодну реакцію в зубожілого населення. Коли форсоване зростання цін змусило уряд у листопаді 1987 р. організувати загальнонаціональний референдум з двома питаннями про підтримку «програми радикального оздоровлення економіки зі складним періодом швидких змін на два – три роки» та «польської моделі глибокої демократизації політичного життя з метою зміцнення самоврядування, розширення прав громадян та посилення їх участі в управлінні країною», то, попри формальну перемогу (явка склала 67%, «за» проголосувало 66% і 69%), влада зазнала поразки, оскільки сама ж обіцяла визнати референдум дійсним лише якщо понад половина громадян з правом голосу дасть позитивну відповідь (отримала показники 44% і 46%). Усвідомлюючи, що економічна реформа неминуче загострить соціальну напруженість, фракція В. Ярузельського спробувала розширити свою політичну базу шляхом компромісної угоди з опозицією.

У цей період радянська «перебудова» значною мірою посприяла лібералізації суспільно-політичної атмосфери в усіх країнах «соціалістичного табору». У вересні 1986 р. в Польщі були звільнені останні політичні в’язні, і того ж місяця Валенса створив Тимчасову раду «Солідарності», яка функціонувала відкрито, хоча і була формально нелегальною установою. Легендарна профспілка поступово відновлювала свої організаційні структури усіх рівнів і активізувала боротьбу за своє офіційне визнання. Упродовж 1987 р. різні опозиційні групи виходили з підпілля, створюючи різноманітні клуби, гуртки, журнали, об’єднання тощо. У жовтні 1987 р. всі колишні керівні органи «Солідарності» було розпущено і організовано єдину Всепольську виконавчу комісію, а в лютому 1988 р. один з чільних представників опозиції Б. Геремек в опублікованому журналом «Конфронтанцьє» інтерв’ю запропонував укласти «антикризовий пакт» поміж владою і опозицією. У квітні-серпні 1988 р. відбувся справжній вибух страйкового руху, що став несподіванкою для всіх політиків і громадських діячів. На численних страйках робітники вимагали підвищення заробітної плати і легалізації незалежної профспілки. Поєднання економічної катастрофи з важкою політичною кризою легітимності буквально змусило найбільш розважливих представників ПОРП розпочати діалог з поміркованими опозиціонерами.

На початку серпня 1988 р. варшавський Клуб католицької інтелігенції під впливом католицьких ієрархів дав санкцію на встановлення контактів із владою. Опозиціонери пропонували обговорити встановлення «профспілкового плюралізму», «елементи суспільно-політичного плюралізму» та «антикризовий план». 26 серпня ідея проведення «круглого столу» була винесена на засідання Політбюро ЦК ПОРП і пропозиція опозиції була прийнята, хоча деякі члени ЦК виступили проти.

Усупереч позиції консервативно-реакційного «партійного бетону», що наполягав на повторному введенні військового стану, «керівна тріада» комуністичного режиму – перший секретар ЦК В. Ярузельський, секретар ЦК М. Раковський та міністр внутрішніх справ Ч. Кіщак – спробувала дійти згоди із «Солідарністю». Хоч як дивно, однак головною рушійною силою і найбільш палким прихильником компромісу з опозицією був провідний функціонер карального апарату і організатор репресій першої половини 80-х років Ч. Кіщак.

У серпні-вересні 1988 р. в містечку Магдаленка біля Варшави за сприяння католицької церкви відбулися неформальні переговори між найбільш впливовими керівниками ПОРП і Солідарності. Серед учасників з обох сторін були майбутні президенти Польщі Л. Валенса, О. Квасневський, Л. Качинський, прем’єр-міністри Т. Мазовецький та Л. Міллер, чимало інших відомих політиків та лідерів громадської думки. Жодна делегація на мала офіційних повноважень, деякі конфіденційні угоди укладалися одноосібно Ч. Кіщаком і Л. Валенсою, певний час навіть не визнавався сам факт ведення цих консультацій. Предметом переговорів стали припинення страйків, легалізація Солідарності та порядок денний для загальнонаціонального «Круглого столу». Суто формально жодних договорів підписано не було, проте домовленості, гарантії та обіцянки «магдаленських зустрічей» стали основою рішень «Круглого столу» та посткомуністичної польської політики.

Ідея компромісу між владою і опозицією наразилася на огульну критику радикалів з обох таборів. Лише в середині січня 1989 р. фракції реформаторів на чолі з В. Ярузельським вдалося «протягнути» на пленумі ЦК резолюцію про політичний і профспілковий плюралізм, причому здолати опір реакціонерів «партійного бетону» вдалося лише за допомогою погроз піти в добровільну відставку від цілої низки провідних функціонерів комуністичного режиму. Своєю чергою і Л. Валенса був звинувачений у зраді та змові з «комуною» за спиною у народу, у результаті чого політичні пристосуванці-конформісти позбавили справжніх борців заслуженої винагороди, а комуністична номенклатура отримала імунітет від переслідувань за скоєні злочини [3].

Офіційні переговори за круглим столом між представниками ПОРП і «Солідарності» відбувалися з 6 лютого по 5 квітня 1989 р. Гострі дискусії з питань політичної реформи і структури майбутнього парламенту, організації багатопартійних виборів та діяльності незалежних профспілок, підвищення зарплат та пенсій неодноразово загрожували повним розривом відносин, проте посередництво католицької церкви і добра воля учасників дозволили їм дійти прийнятного компромісу. 5 квітня були підписані «Угоди Круглого столу», за якими проводилися дострокові парламентські вибори, встановлювався інститут президентської влади та було відновлено верхню палату парламенту – Сенат. І якщо посада Президента резервувалася за В. Ярузельським, який залишав посаду першого секретаря ПОРП, то всі члени Сенату обиралися вільним голосуванням на альтернативній основі. Так само вільно обиралося 35 % (161 мандат) складу нижньої палати – Сейму, а 65 % місць (299 мандатів) резервувалися за ПОРП, її політичними сателітами та офіційними католицькими організаціями. У свою чергу Солідарність отримувала легальний статус і вільний доступ до ЗМІ.

Була також прийнята спільна заява з соціально-економічних проблем, проте вона не містила жодної конкретики і складалася переважно з реформістської фразеології та декларацій, що дало підстави для розмов про «найменший економічний стілець» під час проведення «Круглого столу». Прийняті угоди по суті передбачали політичні та економічні перетворення в межах еволюції соціалістичної моделі. Під час соціологічного опитування в травні 1989 р., на питання «яких суспільно-політичних змін потребує Польща», 22,4% респондентів заявили про необхідність реформи існуючої моделі соціалізму, 38,6% – впровадження нової моделі соціалізму, 22,4% – відмові від соціалістичного ладу, 17,3% – не дали жодної відповіді [2].

І влада, і опозиція вважали результати переговорів надзвичайним успіхом. Комуністична номенклатура «забронювала» за собою більшість у Сеймі та посаду Президента, що дозволяло контролювати законодавчу та виконавчу гілки влади. Сенат був дорадчим органом і, до того ж, партійні соціологічні служби пророкували успіх кандидатам від ПОРП. Де-факто фракція В. Ярузельського зберігала за собою всі «командні висоти» в державному апараті, армії, спецслужбах і при цьому змогла добитися санкції суспільства на реформи через формальне обрання парламенту та зупинити хвилю страйків. Опозиція у свою чергу отримала можливість легальної політичної діяльності, розраховуючи через своїх депутатів та громадський тиск впливати на уряд і президента.

20 травня 1989 р. відбулася повторна реєстрація «Солідарності», проте подальші події зламали розрахунки як комуністів, так і опозиціонерів. Падіння авторитету ПОРП та вільний доступ опозиціонерів до ЗМІ на тлі економічної кризи призвели до катастрофічної поразки представників влади. 4 червня в першому турі парламентських виборів «команда Валенси» виграла 160 із 161 місць у Сеймі та 92 зі 100 у Сенаті. Натомість правляча коаліція спромоглась провести лише 5 кандидатів на 299 «заброньованих» крісел у Сеймі, причому з 35 кандидатів загального польського виборчого списку (верхівка реформаторів ПОРП) пройшло лише 2 особи. У другому турі 18 червня «Солідарність» здобула ще 7 місць у Сенаті і 1 місце в Сеймі. Правляча коаліція отримала всі «належні» їй місця в Сеймі та одного депутата в Сенаті.

Фактично, перші напіввільні вибори стали неформальним плебісцитом, який наочно продемонстрував відсутність довіри польського народу до функціонерів комуністичного режиму. 19 липня Національні збори (спільне засідання Сейму і Сенату) з демонстративною більшістю в один голос обрали В. Ярузельського президентом, проте це стало можливим лише тому, що 11 депутатів від опозиції свідомо не брали участь у голосуванні.

Спроби сформувати уряд на чолі із прем’єром від ПОРП завершилися провалом, оскільки не лише представники від «Солідарності», а й сателіти комуністів – Об’єднана селянська та Демократична партії відмовились брати участь в кабінеті Ч. Кіщака. Склалися умови приходу опозиціонерів до влади, проте під впливом трагедії на площі Тяньаньмень у Китаї, керівники «Солідарності» тиснули на владу й вели переговори, однак за будь-яку ціну намагались уникнути конфронтації та протистояння. Суто теоретично опозиція могла сформувати коаліційний уряд з колишніми сателітами ПОРП, проте комуністи продовжували контролювати армію та спецслужби, тож їх залучення до уряду видавалося не просто бажаним, а й неминучим. 21 серпня В. Ярузельський був змушений подати на посаду прем’єра кандидатуру радника лідера «Солідарності» Т. Мазовецького, і управління країною перейшло до антикомуністичних сил, хоча представники ПОРП і отримали кілька важливих урядових посад (силовий блок). Польща стала на шлях радикальних ліберальних економічних реформ та демократизації суспільно-політичного життя.

27 січня 1990 р. ХІ з’їзд ПОРП прийняв рішення про саморозпуск і стало очевидним, що угоди про «заброньовані» місця в Сеймі та посаду Президента морально застаріли, а комуністична ідеологія викликає у людей лише роздратування. У листопаді – грудні 1990 р. відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув Л. Валенса. Через рік наприкінці жовтня 1991 р. пройшли вільні парламентські вибори, які завершили повну зміну суспільного і державного ладу.

З одного боку, ці вибори продемонстрували серйозний розкол у польському суспільстві, адже місця в Сеймі були поділені між численними дрібними фракціями правих та центристських партій, створених на основі колишньої «Солідарності». Попри спільне походження вони перманентно перебували у стані жорсткої боротьби, коли програмні розбіжності лише посилювались особистою ворожнечею їх лідерів. У той же час наступники ПОРП – соціал-демократи – змогли отримати 12% голосів та зарекомендувати себе як зважена і відповідальна політична сила. Проте, з іншого боку, відкрита демократична процедура вільних виборів дала ефективний політичний механізм подолання суспільного розколу. Навчене гірким досвідом комуністичної диктатури населення в цілому підтримувало і болючі економічні реформи, і переорієнтацію зовнішньої політики зі Сходу на Захід. Ідея об’єднаної Європи і європейського (євроатлантичного) майбутнього Польщі стала потужним мобілізуючим чинником як для усієї польської політичної еліти, так і для пересічних громадян.

Важливим досвідом подолання суспільного розколу та зміцнення парламентаризму стала співпраця президента-антикомуніста Л. Валенси з «лівими» урядами в 1993-1995 рр. та президента О. Квасневського (колишнього члена ПОРП) з «правоцентристськими» урядами впродовж 1997-2005 рр. Різні політичні сили вчилися мистецтву співробітництва зі своїми опонентами, шукали і знаходили компромісні рішення на основі національних інтересів країни. За іронією долі, саме колишній комуніст О. Квасневський успішно інтегрував Польщу в НАТО (1997-1999 рр.) та Європейський Союз (2004 р.).

Не менш важливим аспектом досягнення суспільного компромісу стала відмова від «охоти на відьом» та політичного реваншизму. Попри оголошену антикомуністами «люстрацію», переважна більшість співробітників державного апарату, армії та міліції залишилисяь на своїх посадах. Колишнім опозиціонерам довелося визнати, що «їх просто не було ким замінити», та й узагалі «атмосфера в суспільстві не сприяла радикалам». Як згадував Т. Мазовецький, уряд якого радикали звинувачували в надмірній толерантності до комуністів: «Ми прагнули будувати демократію – систему, в якій нема кращих і гірших. Саме тому ми були повинні ставитися до тих, хто підтримував комуністів, як до повноправних громадян» [4].

Попри численні спроби розпочати кримінальне провадження проти В. Ярузельського та чільних представників комуністичного режиму, жодного рішення так і не було прийнято через різні політичні обставини, вік та стан здоров’я обвинувачуваних. Хіба що безпосередній організатор убивств та репресій Ч. Кіщак отримав два роки умовно за звинуваченням… у дискримінації за релігійною ознакою (звільнив з лав МВС практикуючого католика) [5], а також реальні терміни ув’язнення дістали кілька десятків карателів з різних спецслужб (не вище середньої ланки).

Підсумовуючи, можна констатувати, що «круглий стіл» став одним з найбільших польських досягнень у період переходу від комунізму до демократії. І реформаторське крило ПОРП, і помірковані лідери Солідарності всупереч всім традиційним стереотипам про «польський гонор» змогли переступити через взаємну ворожість та проявили здатність дійти розумного компромісу. Як згадували учасники тих подій, один з керівників опозиції А. Міхнік на засіданнях «круглого столу» усіляко намагався обійти його так, щоб не подати руки генералу Ч. Кіщаку, проте все ж таки обмінявся з ним рукостисканням [4]. Провідні функціонери комуністичного режиму відмовились від застосування сили та, зрештою, передали владу своїм опонентам, а опозиція, здобувши перемогу, відмовилася від репресій у відношенні до «колишніх». Завдяки відвертому діалогу щодо долі країни виграли всі учасники переговорів, а Польща змогла подолати важку соціально-економічну кризу та консолідувати суспільство на засадах національного суверенітету, політичної демократії та ринкової економіки.

 Література

1. События 1970-1971 годов в Польше. Режим доступу: http://www.conflictologist.org/main/besporyadki-1970-1971-godov-v-polshe.htm

2. Бухарин Н. Внутренние факторы польской революции 1989 года. Режим доступу: http://historical-club.org.ua/vsesvitnya-istoriya/istoriya-polshhi/262-vnutrennie-faktory-polskoj-revolyucii-1989-g.html

3. Хмелевская Я. Цена «круглого стола». Режим доступу: http://www.ej.ru/?a=note&id=11712

4. Бжезецкий А. Уроки польского. Режим доступу: https://www.novayagazeta.ru/articles/2013/06/21/55191-uroki-polskogo

5. Макаркин А. Круглый стол: польский опыт. Режим доступу: http://www.ej.ru/?a=note&id=11685

УДК: 94(438)

Розумюк В.М., к. політ.н., провідн.н.с.

ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»