Важливі складові суспільної консолідації суспільства: досвід повоєнної Австрії

Українська держава і суспільство нещодавно відзначили чверть століття самостійного розвитку за сучасної історичної доби. Проте наша країна у своєму сходженні до сім’ї демократичних націй не досягла потенційно можливих та бажаних результатів. Адже достатньо порівняти стартові можливості нашої молодої держави у 1991 р. з нинішнім рівнем, сучасним перебігом подій, щоб переконатися в цьому. Ще більш разючі відмінності, реальні втрати Батьківщини, суспільства у порівнянні із країнами нашого європейського та пострадянського оточення.

Дійсно, що Україна стикається раз у раз з величезними проблемами та наражається на виклики, що загрожують втратою не лише перспективи поступу, але й які стоять на межі збереження-втрати власної державності, національної ідентичності. Не применшуючи наявні успіхи входження сучасної України до світового співтовариства, а також аналізуючи невдачі, що спіткають нашу ходу, слід з’ясувати причини та детермінанти нинішнього критичного становища. Причин цьому будь хто назве чимало і кожна із них буде слушною. Це стосується самих різних сфер: політичної, економічної, соціальної, військової та оборонної галузі, втрат на освітній, науково-технічній та інформаційно-комунікаційній ниві. Політики можуть вказати на брак досвіду та недосконалість системи правління, науковці небезпідставно назвуть складнощі націєтворення і проблеми ідентичності тощо. Кожен із цих та інших підходів має право бути.

Однак, щоб хоч якось наблизитися до визначення реальних важелів успіху нам слід ширше і прискіпливіше подивитися на практику інших держав і народів, які вставали із руїн, долали кризи та оцінити складові їх успішного сходження. Та саме головне, слід виявити системоутворювальний  фактор бажаних успішних перетворень. Лише розібравшись у цьому можна сподіватися на виведення слушних уроків та ставити задачі на перспективу, розширювати горизонти майбутніх досягнень.

Тож, за моєю оцінкою, вельми дієвим і корисним має стати звернення до повоєнної практики європейських країн, зокрема Австрії, Німеччини, Франції та інших. Ці країни, як і більшість їх сусідів, зуміли в короткий термін піднятися до осмислення національних задач і стратегій розвитку, подолати розруху, кризовий стан більшості сфер життя та запровадити таку політику, яка дала дуже скоро свої результати та, власне, має продовження і в наш час випробувань і викликів глобалізації.

Для цих держав і народів, окрім всього іншого, спільним було першочергове завдання не лише зведення рахунків із минулим, а сповідування засад національного корпоративізму, формування соціальної економіки та досягнення суспільної консолідації і національної злагоди. Тож для них системоутворювальним чинником подолання кризи стала суспільна консолідація суспільства, яка мала і певну національну специфіку.

Говорячи про Австрію, її досвід подолання поневірянь воєнної пори, а також виходу із повоєнної розрухи і кризи, слід проаналізувати суспільну практику першого десятиліття після Другої світової війни. Навесні 1945 р. вся територія Австрії була визволена від гітлерівського тоталітарного режиму і її десять років окуповували війська СРСР, США, Великої Британії та Франції. Великі держави-переможниці Другої світової війни, втілюючи в життя спільні рішення трьохсторонньої Московської міжнародної конференції 1943 р. міністрів закордонних справ, виходили із засад відновлення вільної, демократичної Австрійської республіки. На відмінну від Німеччини Австрія розглядалася союзниками не переможеною, а звільненою від німецького нацизму країною. Таке становище унеможливлювало відповідно безпосереднє, брутальне втручання воєнних властей у хід відновлювальних процесів.

Після війни на перше місце висувалося завдання не лише відмежування від Німеччини, а й досягнення злагоди в суспільстві та зміцнення національної ідентичності. Адже, відомо, що з часу березневого 1938 р. аншлюсу, тобто силового приєднання Австрії до Третього рейху та у період після квітневого референдуму того ж року щодо схвалення цього акту, суспільство зазнало відчутних деформацій. Тут були проведені фашизація суспільства; так звана арізації господарського життя – закрито і продано за безцінок 7 тис. єврейських підприємств; радикальний характер прийняла перебудова адміністративного управління – спочатку країна була перейменована у Східну провінцію Німеччини, а у 1942 р. розділена на 7 адміністративних округів. Загалом тогочасна влада опиралася на місцеві кадри, за роки аншлюсу близько 700 тис. австрійців поповнили лави нацистської партії, до вермахту та інших військових формувань було призвано 1,3 млн. осіб. Гітлерівський режим прагнув за Віднем і Зальцбургом зберегти пріоритет центрів «арійської культури», до 1945 р. на території Австрії існувало 49 концтаборів. Водночас 35 тис. австрійських німців загинуло у боротьбі руху Опору, у гестапо та концтаборах.

Зі звільненням Австрії постали непрості задачі відновлення державності, подолання нацистського минулого і оновлення засад суспільно-політичного розвитку та пошуку відповідного місця серед країн Європи і світу. Вже 27 квітня 1945 р. було проголошено відновлення вільної і незалежної Австрії та створено Тимчасовий уряд на чолі з першим канцлером Першої Республіки К. Реннером. А 1 травня 1945 р. уряд оголосив, що відновлюється чинність Конституції 1920 р. із поправками 1929 р. (вона діє до цього часу.) Серед численних проблем початку повоєнного часу доволі ускладнюючими були потреби облаштування 1,6 млн. біженців і так званних «переміщених осіб» із числа етнічних німців Сходу Європи та наступне повернення біля 0,5 млн. австрійських військовополонених. Повоєнна Австрія пережила непрості часи десятирічної окупації союзниками своєї території, але провела відновлення демократичних засад розвитку, денацифікацію, відповідні економічні та соціальні реформи.

Справі консолідації австрійського суспільства повоєнного періоду добре прислужилася діяльність відновлених політичних партій довоєнної доби та проведення 25 листопада 1945 р. за сприяння окупаційних властей парламентських виборів. Показово, що у виборах було заборонено приймати участь колишнім членам нацистської партії. Стійкість та рівень політичних симпатій довели підсумки голосування: австрійська народна партія (АНП) отримала 49,6% голосів, соціалістична (СПА) – 44,6% та комуністи (КПА) отримали 5,4%. За цими результатами було сформовано коаліційний уряд на чолі із Л. Фіглем – лідером АНП. Уряд складався із представників усіх трьох партій, комуністи були в ньому по 1947 рік. Вісім із одинадцяти міністрів в роки нацизму брали активну участь у русі Опору, це забезпечило уряду необхідне суспільне визнання. У підсумку дані складові (разом з відповідною підтримкою військової окупаційної влади чотирьох держав) сприяли уникненню національного розколу, який довелося пережити повоєнній Німеччині.

Під наглядом окупаційних властей була проведена денацифікація суспільно-політичного життя країни. Тимчасовий уряд Реннера заборонив діяльність нацистської партії та її дочірних організацій. Всі члени даної партії мусили зареєструватися у місцевих органах самоуправління. Чисельність цієї забороненої партії на той час становила понад 500 тис. осіб, які були позбавлені частини громадянських прав, їх подальшу долю вирішували спеціальні комісії. Досить ретельно піддавалися перевірці так звані «нелегали», тобто ті партійці, які були членами ще до аншлюсу 1938 р. Їх кількість складала близько 100 тис. осіб. Вагомим результатом денацифікації стало усунення із керівних посад практично всіх нацистів. Більшість із них понесли різного ступеня стягнення та були направлені на виправні роботи. А 13 тисячам осіб особливі суди винесли вироки, причому 43  із них отримали смертні вироки. В основному це були особи, винуваті у воєнних злочинах, високопосадовці режиму, а також ті, які служили охоронцями концтаборів, таємними агентами гестапо тощо.

Цікавим та корисним у справі досягнення національної та суспільної злагоди прислужилися засади так званої пропорційної демократії. Дані принципи запроваджувалися згідно коаліційної угоди СПА та АНП щодо розподілу не лише урядових ключових посад після перших повоєнних парламентських виборів, а й відповідно до федерального пропорційного співвідношення розподілялися місця при формуванні земельних урядів та органів місцевого самоуправління. Ці слушні засади уособлювали характерні риси всієї повоєнної політичної системи Австрії. Також символом спадкоємності минулої і нової влади в Австрії стало обрання 20 грудня 1945 р. К. Реннера першим президентом Другої республіки Австрії.

Досить важливим стало обрання та дотримання офіційним Віднем засад соціально-ринкової моделі повоєнного розвитку країни. Так, не дивлячись на нав’язування ззовні неоліберальної моделі, яка cпиралася на ідеї австрійця Ф. Хайєка («щоб розподіляти, необхідно спочатку заробити»), повоєнна Австрія зберегла і розвинула національні традиції соціально орієнтованої економічної політики. Новий уряд країни провів націоналізацію підприємств, що належали представникам нацистського режиму, а також окремих галузей чи важливих підприємств. Так, з метою повернути державі німецьку власність, 26 липня 1946 р. парламент прийняв відповідний закон про націоналізацію трьох великих банків, підприємств гірничодобувної і важкої промисловості. Представники АНП пішли на даний крок, хоча ці заходи традиційно ототожнювалися із наступом соціалізму. Але то був захід, спричинений не в останню чергу прагненням зберегти потужності для держави і суспільства у противагу зазіханням радянській окупаційній владі. Наступний закон про націоналізацію стосувався енергетичного сектору. Він був ухвалений 26 березня 1947 р. У Союзній контрольній раді представники СРСР ветували ці закони. Тому вони спочатку, до 1955 р., були чинними лише поза радянською окупаційною зоною. У влади Австрії та Управління радянським майном у Австрії були й інші розбіжності. Водночас саме націоналізація крупних підприємств та важливих галузей господарства сприяли тому, що австрійська держава стала відігравати вирішальну роль в управлінні економікою. Доля націоналізованих підприємств в економіці Австрії була значно вищою, аніж у інших країнах континенту, що не увійшли до сфери впливу Радянського Союзу. Загалом же проведена націоналізація дозволила не лише запобігти репараціям, але й вирішити чимало соціальних задач, значно пом’якшити соціально-економічну напругу в суспільстві.

Відзначу, що угода щодо включення Австрії у сферу дії плану Маршалла, підписана 2 липня 1948 р. стала дієвим поштовхом до запуску ринкових механізмів. Протести СРСР не мали особливого впливу на тогочасний уряд Австрії, хоча це затягувало терміни підготовки мирного договору. Згідно плану Маршалла, тобто допомоги США, Австрія отримала біля 1,0 млрд. американських доларів, що у перерахунку на душу населення становило у сім разів більше, аніж ФРН. Іншим чинником економічного зростання стало й формування стабільної грошової системи на основі прийнятого 18 листопада 1948 р. закону про грошову реформу.

Націоналізація низки крупних підприємств та окремих галузей австрійської промисловості привели до того, що держава стала відігравати вирішальну роль в управлінні економікою. Віднині не господар-власник, а чиновник-управлінець володів останнім словом при вирішенні ключових питань. В силу цього посади менеджерів крупних державних підприємств певний період були предметом гострої політичної боротьби. Тому започаткування з 1949 р. розподілу цих посад на засадах тієї ж «пропорційної демократії» стало позитивним явищем і слушним виходом із складних ситуацій.

Суттєвим чинником формування соціального ринкового господарства у повоєнній Австрії  були розвиток та зміцнення партнерських відносин між трудом та капіталом. Федеральна палата працюючих, яка була створена ще в 1920 р. у повоєнні роки відновила свою діяльність і значно розширила свої повноваження та компетенції. Вона стала включати всіх австрійців, які працювали по найму, - державних службовців та зайнятих на приватних підприємствах. Аналогічні палати об’єднували селян, осіб вільних професій, працівників торгівлі, представників малого, середнього та крупного бізнесу. Згідно прийнятого тоді законодавства, яке чинне й до цього часу, федеральні палати покликані захищати інтереси своїх членів, а також брати участь у виробленні стратегії розвитку народного господарства всієї країни.

Суттєвий внесок у формування системи соціального партнерства внесли також профспілки. Щоправда, на відміну від палат працюючих, членство у них було добровільним. Водночас і тут відбулися зміни: якщо у Першій республіці міжвоєнного періоду на загальнодержавному рівні налічувалося 57 профспілкових організацій, то у 1945 р. було створено єдиний об’єднаний центр захисту інтересів робітничого класу. Ним стало Австрійське об’єднання профспілок (АОП). У наступному році підприємці також об’єдналися у Федеральну промислову палату (ФПП). З 1947 р. профспілки і підприємці за посередництва держави почали укладати щорічні угоди про тарифи і ціни, щоб спільними зусиллями зупинити закручення спіралі інфляції. Соціальний компроміс став витісняти із свідомості робітників традиції та підходи класової боротьби. Нові умови та засади виправдали себе вже досить скоро: під час осіннього страйку 1950 р. Саме тоді комуністи закликали робітничий клас, всіх працюючих вийти на демонстрації проти узгодженої четвертої угоди про тарифи та ціни. Однак АОП, яке підписало угоду, не підтримало ці войовничі заклики і жовтневі виступи робітників та службовців були останніми того періоду становлення тристоронньої системи партнерства. В умовах загострення холодної війни гору взяли конструктивні підходи та формування суспільної думки у напрямку досягнення компромісу і відмови від можливого протистояння.

З висоти часу легко виокремити помітну роль і значення діяльності провідних політичних партій у напрямі досягнення суспільної консолідації. На відміну від повоєнної Німеччини, у Австрії по завершенню війни перед державою та суспільством не стояла проблеми так званого часу нуль чи завдання «нового початку» національної історії. Проблема Альпійської країни скоріше полягала у необхідності удосконалення державного механізму, системи правління Першої Австрійської республіки. Проте керівництво КПА запропонувало розробити нову конституцію, яка б враховувала негативну практику 1930-х років. Але ж інші, більш впливові народна та соціалістична партії цю пропозицію не підтримали. Більше того, саме СПА та АНП свідомо взяли на себе зобов’язання уникати взаємних нападок, образливої критики. Досить суттєвим на шляху пом’якшення політичних уподобань та практики стала відповідна цензура та контроль окупаційних властей  за видавничою справою, за пресою та іншими засобами масової інформації. Реальністю було те, що  політична цензура зберігалася аж до 1955 р., до часу виводу окупаційних формувань та отримання Австрією державного суверенітету.

Справі унормування політичного життя партій та суспільства відповідне значення мали законність, неконфронтаційність та навіть толерантність ставлення до більш радикальних течій у перші повоєнні роки. Скажімо, до комуністів в урядових структурах та різних органах влади ставилися з повагою та інколи з певними застереженнями. А 21 квітня 1948 р. був прийнятий закон про амністію рядовим нацистам, який заторкував 482 із 524 тисяч колишніх членів цієї партії. Голоси і симпатії цих людей, які часто відчували себе ізгоями, завойовував створений наступного року «Союз незалежних». До його складу ввійшли колишні прихильники правих партій, які виражали невдоволеність закулісним розподілом влади поміж СПА та АНП. Однак «Союз незалежних», навіть маючи на початку понад 10% підтримки виборців, не зміг підірвати систему «пропорційної демократії».        

Знаковими підходами стали позиції двох найбільших партій – АНП та СПА, які проголосили себе народними і виявляли неабияку зацікавленність у політичній стабільності, не меншу, аніж окупаційні власті союзників. Подолавши профіль двох непримиримих ідеологічних таборів, соціалістична та народна партії стали дієвим центром політичного життя та суспільно-політичного розвитку країни. Показовим підтвердженням цього стало те, що протягом перших десяти років повоєнного розвитку, існування Другої республіки, змінилося лише три уряди. Натомість у період 1919 – 1929 рр. – почергово діяли одинадцять урядів. Виведені і засвоєнні уроки із минулої практики лідерами цих партій мали велике значення для подолання проблем і викликів, що стояли перед тогочасною Альпійською республікою. Вельми показово, що ці уряди мали характер «великої коаліції» та сприяли пошуку не лише компромісів, але й досягненню суспільного консенсусу. Парламентські вибори 1949 і 1953 рр. не внесли відчутних змін до розстановки політичних сил країни. У квітні 1953 р. Фігля на посаді федерального канцлера Австрії змінив його колега по партії Ю. Рааб, який вважався майстром компромісів та примирення. А сам Фігль, символізуючи спадкоємність кадрової політики «пропорційної демократії», залишився міністром закордонних справ Австрії.

Звичайно, що у суспільному та економічному поступі Другої республіки були і складні проблеми та труднощі, навіть перегиби. В числі останніх були, наприклад, певні складові у політиці подолання поглядів прихильників минулого силового аншлюсу з Німеччиною і примусова «австріфікація». Остання давала роботу чималій кількості чиновників; на підтримку національного фольклору, кінематографа виділялися значні кошти, а ефективність їх використання була далеко не завжди високою. Далі, у австрійських школах певний період часу рідна мова перестала називатися німецькою.

Австрійське суспільство мало заповнити ідеологічний вакуум, залишений роками нацистського панування. Традиційні цінності, які сповідувала церква, зберігали своє значення у сімейному житті та у сільських общинах, але не могли претендувати на роль інтегруючої  політичної сили. Тоді зростало відчуження між церковними ієрархами і простими прихожанами. Адже перші трималися за застарілі догмати, а інші вимагали покаяння та рішучого оновлення. За таких умов політичний католіцизм мусив діяти через соціал-християнськи групи Народної партії.

У суспільстві, в колах інтелігенції часто вживаною була сентенція щодо віднесення австрійцями Гітлера до німців, а Бетховена до австрійців. Таке дещо своєрідне твердження було не позбавлене відповідного сенсу. Якщо у міжвоєнні десятиліття відзначався День заснування Австрійської Республіки як державне свято, то тепер став незручним, з огляду на реалізацію ідеї приєднання до Німеччини, яка артикулювалася в Акті проголошення Німецької Австрії. Знову, як і після Першої, після Другої світової війни слушним для національної ідентифікації громадян стало наголошення на становищі Австрії як великої держави у сфері культури, у галузі музики тощо. У повоєнні роки постали задачі відновлення історично значимих будівель Собора Святого Штефана, Державної опери та Бургертеатру та інших. У повоєнні роки стали також проводитися різнопланові фестивалі, які покликані були стати символами відродження австрійської ідентичності. До цього добавилися відповідні кінофільми з образом успішного «австрійця» та у подальшому спортивні досягнення. Все більше розповсюджувалося ототожнення жителями країни себе з державою і усвідомленням своєї самобутності. Проте навіть у середині 1950-х лише 49% населення усвідомлювали себе окремою нацією, тоді як 46% відчували себе німцями. Суттєву роль у зміцненні власної особливої ідентичності декільком поколінням австрійців відігравали засади нейтрального статусу держави. Ці засади базувалися на однозначних положеннях Державного договору від 15 травня 1955 р. про відновлення незалежної та демократичної Австрії. Договір поклав край окупації та сприяв прийняттю відповідного Конституційного закону від 26 жовтня того ж року про її постійний нейтралітет.

Важливо підкреслити, що виваженість провідних політичних сил повоєнної Австрії до розв’язання тогочасних політичних проблем мала позитивні впливи і на розвиток всього народногосподарського комплексу. Очільники держави, провідні політичні сили раціонально підходили до приватизації та проведення економічних реформ, вони використовували навіть започатковані Третім рейхом помпезні будівництва, довели їх до завершення та подальшого використання. Реальністю стали порівняно швидке відновлення економічного розвитку та наступні десятиліття зростання, за якого Австрія була справедливо віднесена до числа країн «економічного дива». Так, з початку 1950-х валовий внутрішній продукт зростав більше, аніж на 5% у рік, станом на 1960 р. обсяг промислового виробництва утричі перевищив довоєнний рівень, а шилінг став вільно конвертованою валютою. Безробіття, здавалося, що безповоротно залишилося у минулому, підприємці скаржилися на нестачу робочих рук, не дивлячись на те, що у міста у пошуках  заробітку направлялася сільська молодь. Одночасно Австрія утвердилася на європейському ринку у якості поставщика високоякісної сільськогосподарської продукції – сиру, ковбасних виробів, марочних вин.

У десятиліття періоду «економічного дива» у Австрії були реалізовані такі масштабні проекти, як будівництво гідроелектростанції у Капруне, модернізовано металургійний комбінат у м. Лінц. У полі зору соціально-економічної політики  перебували проблеми вирівнювання розвитку окремих регіонів, створення сучасної транспортної та енергетичної інфраструктури у землі Бургенланд, у високогірних районах. Значна увага приділялася розвитку науки, культури, туристичної галузі. Кожен із цих напрямів мав відповідні результати і це в цілому сприяло консолідації суспільства відновленої Другої Альпійської республіки – Австрії.

Таким чином, повоєнний досвід Австрії подолання тяжкої кризи і наслідків гітлерівського владарювання, випробовувань за умов окупації та відновлення життєздатності держави, її демократичних інститутів і засад успішного поступу може відповідною мірою прислужитись країнам, що стали на демократичний шлях розвитку. Даний досвід, повоєнна практика Австрії надто важливі і для України -  як держави, так і суспільства. Вони можуть бути затребувані у справі досягнення національного консенсусу.  Розв’язання цієї проблеми спроможне мати системоутворювальне значення у подоланні кризи, викликів та виходу країни на стійку траєкторію зростання.

Список джерел та літератури:

1. Австрийская квартира в европейском доме // Государства Альпийского региона и страны Бенилюкс в меняющейся Европе / под ред. В.Я.Швейцера. – М., 2009. – С.17 – 124.

2.Ватлин А.Ю. Австрия в ХХ веке: учеб. пособие для вузов. – М., 2006.

3. Воцелка К. История Австрии. Культура, общество, политика. — М., 2007.

4. Кудряченко А.І. Досвід соціально-економічних перетворень малих європейських країн // Віче. – 2010.- Березень. – С.25 – 27.

5. Петров Е.В. Возникновение Австрийского государства : монография. — Нижневартовск, 2007.

6. Система державного управління Австрійської Республіки: досвід для України / [за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка]. — К., 2011.

7. Цьольнер Е. Історія Австрії. – Львів, 2001.

8.Bruckmüller E. Sozialgeschichte Österreichs. Wien, München, 2001.

9. Das neue Österreich. 1945 – 1955 // ZeitreiseÖsterreich. Ausgabe 2 – 2015, Wien. – 2015 – 131S.

10. Scherz A. Österreichs Erneuerung. 1945 – 1955. Das erste Jahrzent der Zweiten Republik. Wien, 1955.

Доктор історичних наук, професор А.І.Кудряченко