Національна ідея для україни. Національна?

Ні для кого не секрет, що постімперська Україна живе в ситуації задавненої політичної кризи. Про це часто говорять і політики, й політологи, і звичайні громадяни. Дострокові парламентські вибори 2007 року є лише одним з численних наслідків цієї кризи – прикрого занепаду основоположних для буття українського народу процесів державотворення та національного відродження. Однак, поруч із цим, саме вибори могли б стати і певним кроком до виходу з постійного тривання небезпечної політичної патології.

Прямим шляхом до виходу з політичної кризи мало б стати використання національної ідеї. Йдеться насамперед про довиборне випрацювання й озвучення та післявиборну реалізацію дієвої програми українського державотворення. На жаль, перемоги такого міцно базованого на українській культурі “переконливого вектору” внутрішньої політики, про який вісім років тому писала Ліна Костенко, усе ще не сталося. Тому й досі актуальним є риторичне питання генія: “А де ж наша універсально-державницька теорія?” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”).

Національно-культурна “концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава” (Л.Костенко), тим більше назріла й актуальна, що в суспільстві, попри всю його розчленованість та дезорієнтованість, відбувається повільний та часто хаотичний, але невпинний приріст українського патріотизму, державницької свідомості та національного світогляду. Опосередкованим свідченням цьому може бути деяке оновлення іміджу різнокольорової постмайданної влади на основі використання національної семіотики. Помітним, для прикладу, є проникнення в офіційну риторику висловлювань про “український народ” (колоніальне “народ України” залишилось переважно у 90-х та у квазімарксистській, антидержавній свідомості комуністів і соціалістів) чи “національні інтереси”, часте використання організаційного націоналістичного вітання “Слава Україні!”, показове й масове переодягання в українські вишиванки тощо.

Розчарування людей у політиці і влади, й опозиції, назрілість якісних і негайних змін, відчуття, якщо не усвідомлення, потреби в політикуванні на основі національних цінностей на тлі систематичних антиукраїнських демаршів внутрішніх промосковських сил та самої Росії, – усе це формує великий суспільний запит у сфері саме націоцентричної ідеології. Тому на українську політичну арену поруч зі звичними, ніколи не виконуваними і до оскоми безідейними соціально-економічними обіцянками виступає у передвиборній кампанії й словосполучення “національна ідея”. Слідом за ним проникають у сучасний політико-публіцистичний дискурс і різні, навіть дивовижні, розуміння цього фундаментального для буття будь-якої нації поняття. Так, наприклад, в одній загалом непоганій і вельми злободенній статті з мовного питання автори пропонують розглядати національну ідею як “прагнення бути кращим, зрефлексоване на рівні окремого індивіда і всієї спільноти” (Надоша О., Гонський В. Мова як чинник формування людини і нації //http://www.pravda.com.ua/news/2007/3/16/55834.htm). Схоже визначення було б допустиме, але оскільки може стосуватися, скажімо, ідей спортивної амбіції чи расової вищості, то втрачає національну поняттєву конкретність і можливість продуктивного політологічного використання.

Спостерігаємо термін “національна ідея” і в програмах та передвиборних гаслах провідних політичних гравців. І це тішить. Політичний міф Леоніда Кучми про те, що національна ідея в Україні “не спрацювала”, уже мало кого переконує. Інше питання, чи прийшло усвідомлення політиками того факту, що ця ідея в принципі не могла спрацювати тому, що досі ще жодного разу жодною політичною силою вона не була використовувана в якості ідеології державного будівництва? До честі наших державних мужів треба додати, що поки що вони взагалі не запропонували суспільству якусь чітку, тим більше національно зорієнтовану, ідеологію побудови держави. Чи можуть стати винятком вибори 2007 р.?

На перший погляд виглядає, що так, оскільки усі три провідні політичні сили використовують словосполучення “національна ідея” для озвучення своїх пропозицій. Однак непокоїть змістове наповнення цього словосполучення. Блок “Наша Україна – Народна самооборона”, наприклад, оминув згадку про національну ідею у своїй програмі, але на біг-бордах та в усній пропаганді можемо виявити, що для них “Національна ідея – європейська Україна!”. Хоча більш логічно у цьому зв’язку було б говорити про українську національну державу (українську Україну) з європейським рівнем проживання. Але говорити чомусь не квапляться. Партія регіонів, натомість, оминаючи національну ідею у рекламній риториці, чітко заявляє у програмі: “Досягнення сучасних стандартів життя має стати основою національної ідеї, яка об’єднає усіх громадян”. Таке загадкове тлумачення національної ідеї непомітно примушує регіоналів наслідувати те, що, здається, наслідувати не хотіли – “популізм «помаранчевих» демагогів”. До речі, пропозиції узаконення русифікації етнічних українців через російську як другу державну – це теж “досягнення… стандартів”?

Однак такі згадки, на рівні однієї декларативної фрази, не можуть свідчити про серйозне зацікавлення. Найбільш послідовно утверджує термін “національна ідея” опозиційний блок Юлії Тимошенко. Ця ідея заявлена не лише у передвиборній програмі (“Український прорив”), але і в окремій статті лідера блоку “Нова національна ідея на День народження України” (http://www.pravda.com.ua/news/2007/8/22/62958.htm). Обидва матеріали містять достатньо інформації, щоб скласти уявлення про те, що розуміє під національною ідеєю БЮТ. Постає питання, наскільки те розуміння справді відповідає змістові поняття “українська національна ідея”?

Але перед тим необхідний теоретичний екскурс. Осмислення національної ідеї, якщо вірити фахівцям, належить до давньої (ще з античних часів) філософської, мистецької та наукової традиції, котра активізувалася в Європі в епоху Романтизму через протиборство з різними формами імперіалізму та космополітизму. Виявилось, що ця ідея має не доктринерський, а органічний характер – джерела її не в абстрактних теоріях, а в історичному досвіді народу. Наприклад, відомий єврейський націоналістичний мислитель Мартін Бубер стверджував: “Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі”. Безпосередньо на національній ідеї засновується націоналізм як культурна та світоглядна система, зокрема як певний тип філософського мислення (націософія), естетики, політичного руху тощо. Тому націоналізм – це ідеологія захисту, збереження і державного самоутвердження тієї чи іншої нації. З позицій національної ідеї увиразнюється бачення держави саме як національної держави, оскільки, як стверджував Геґель, держава повинна створюватися з духу нації, інший німецький філософ Фіхте у “Промовах до німецької нації” писав, що “любов до Батьківщини повинна керувати державою”.

Українську традицію осмислення національної ідеї можна відшукати і в києво-руських, і в козацьких літописах, і в “Слові про закон і благодать” митрополити Іларіона, і в “Історії русів”, і в інших писемних пам’ятках чи фольклорних джерелах. Однак найбільш чітко й виразно українську ідею в художній формі виразив Тарас Шевченко. Не випадково для бездержавного народу найвагомішою складовою національної ідеї стала ідея створення власної держави на рідній землі. Слова з “Посланія” – “В своїй хаті своя й правда, і сила, воля” – дуже точно виражають державницький заповіт українського генія. Образ національної держави – “своєї хати” – повторюватиметься згодом у багатьох класиків. Суттєвим кроком у розвитку філософії української ідеї стала енциклопедична творчість Івана Франка. Для нього теж найважливішим стає державницька складова, котру письменник-мислитель окреслює як “національний ідеал”, “ідеал національної самостійності”: “…синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації” (“Поза межами можливого”). Розглядаючи потрібність постання майбутньої польської держави, Франко визнає її право бути державою “для поляків і складатися тільки з поляків”, але лише на польських етнографічних територіях, і при цьому увиразнює національний, безокупаційний характер і майбутньої української держави: “…Польща для поляків, але Русь для русинів” (“Наш погляд на польське питання”). Згодом у “Самостійній Україні” Микола Міхновський лише повторить це гасло як “Україна для українців”.

Взагалі у філософії та ідеології українського націоналізму національній ідеї відводиться основоположне місце. Віднаходимо там і чіткі визначення цього поняття. Наприклад, у Степана Бандери читаємо: “Такою ідеєю, яка ставить велику позитивну ціль, яка розбуджує й розпалює те, що в народі постійно живе, з покоління в покоління, що було мотором його наймогутніших піднесень і чого не вдавалось здавити жодному ворогові, ніякими засобами, – є національна ідея свободи, визволення з-під чужого національного й соціального поневолення, вільного життя й всебічного розвитку нації, усіх її сил і громадян у суверенній і соборній державі”. Не випадково продумане, чітке, базоване на українському та ознайомлене зі світовим історичним і філософським досвідами, розуміння національної ідеї спостерігаємо в тих сучасних націоналістів, котрі знають джерела національного політичного мислення: “Національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й з постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну, визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його збереження і буття в часі” (Іванишин В., “На розпутті велелюднім”, Тернопіль-Дрогобич, 2003).

Повернімося тепер до матеріалів БЮТ. З одного боку, їх варто вітати. Маємо не таке часте в новітній історії України не просто чітке звернення лідера однієї з провідних політичних сил до поняття національної ідеї (таке траплялось), а й намаганнями, поєднаними її з політичною програмою. Маємо апеляцію до деяких концептів націоналізму, що стосуються, скажімо, “чітких національних пріоритетів” у зовнішній політиці чи “зміцнення духовності нації”, зокрема, до справді вкрай важливих проблем “відродження української мови та культури, відновлення національних світоглядних традицій і чесної національної історії”. Інколи маємо перегуки з окремими програмними положеннями, котрі на минулих виборах були озвучені націоналістами. Наприклад, коли йдеться про потребу виборності суддів (див. “Програму реалізації української національної ідеї у процесі державотворення” ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, Київ, 2003). Зрештою, маємо спробу чи бажання накреслити стратегічний “дороговказ для країни у ХХІ столітті” (як зазначено на офіційному сайті Юлії Тимошенко).

З іншого боку, у цих матеріалах знаходимо чимало речей, котрі є вельми і вельми сумнівними, якщо стати на позиції саме національної ідеї. Наприклад, перше, що впадає в око – це запрограмована ідеологічна еклектика: суміш національної ідеї та ідеології солідаризму (відомого як поєднання лібералізму та націоналізму) у преамбулі програми та дванадцять в основному соціально-економічних “проривів”, котрі загалом тотожні соціал-демократичним та ліберальним обіцянкам майже всіх учасників перегонів. Усе це замість ідеології на базі української ідеї витворює взаємосуперечливу ідеологічну мішанину, практично реалізувати яку якщо й можливо, то навряд чи на користь української нації. Непокоїть те, що в самій програмі про перспективи власне українського відродження (заявленого у преамбулі) чомусь уже не йдеться.

Наступне, що варто відзначити, стосується “конституційного прориву”. Зміни до конституції, безумовно, потрібні, але в “Українському прориві” цілком відсутні пропозиції стосовно перетворення цього космополітично-ліберального кодексу “правил поведінки для рабів” (В.Іванишин) в основний закон української держави, де були б прописані усі основні права українського народу як головного суб’єкта державотворення, як гаранта незалежності і державності України. Програма БЮТу пропонує, на жаль, не якісні проукраїнські системні зміни, а лише косметичну реформу основного закону, який за дивовижним збігом обставин нагадує окупаційну австро-угорську “свинську конституцію” (І.Франко).

До речі, про українців. У статті шановної Ю.Тимошенко, яка покликана популяризувати програму блоку, неодноразово вказується, що вона розуміє націю лише “в політичному, громадянському значенні” “цього терміну”. При цьому чомусь цілковито відкидається етнічна (народна, природно-кровна) складова будь-якої нації, у нашому випадку – український народ. І дуже жаль. Бо з позицій української ідеї – нація це далеко не механічна сукупність громадян певної держави, це перш за все усвідомлена і дієва єдність людей етнічно-ідейного типу, що “виникає і тримається на дії двох чинників різного характеру – природно-соціального і духовно-конвенціонального” (В.Іванишин. Нація. Державність. Націоналізм. Дрогобич, 1992). Підтверджують таке розуміння і досягнення світової націології. Наприклад, в англійського вченого Ентоні Сміта прямо вказується на те, що “етнічні особливості зостаються… найдоконечнішим елементом нації” (“Національна ідентичність”). Українська нація як політичний конгломерат громадян України – це аналог сумнозвісних ідеологічних покручів: “радянського народу” в радянській імперії, “чехословацького народу” та ін. Нація лише у “політичному значенні” – це крок до продовження життя “народу України” як космополітичного мультикультурного суспільства, де насправді не цінуються і не розвиваються ні культура титульної нації, ні культури національних меншин, як твердить німецький філософ Курт Хюбнер. Нація лише “громадян України” – це продовження політики і практики етноциду українців, які складають близько 80-ти відсотків населення сучасної України. Таке розуміння поняття “нація” випливає саме зі “збаналізованої космополітичної байдужості” (Ю.Тимошенко) і спонукає змислитися над тим, ідею якої нації у такому випадку культивуватиме БЮТ? І ще: чиї “мову та культуру” збирається “відроджувати” цей блок?

Усім вітчизняним політикам, які бояться національного, культурно-етнічного розуміння нації й утверджують ліберально-космополітичне, наважусь порадити наступне. Що таке українська нація варто б розпитати у двох категорій людей. По-перше, у тих великих українців, котрі, нехтуючи колоніальними обставинами, поповнили золотий фонд української політики та культури, належачи етнічно до різних народів і не входячи до української “політичної нації” (бо й держави тоді ще не було), – у поляка Тадея Рильського, у кримського татарина Агатангела Кримського, у росіянки Софії Русової, у єврея Лева Ребета, у німця Юрія Клена та в тисяч інших. По-друге, у тих мільйонів українців, котрі загинули в різних імперіях, передусім комуно-російській, мабуть, не за те, що були “політичними” українцями чи належали до “громадян України”. Права національних меншин України будуть належним чином захищені лише в державі, де всі громадяни поважатимуть права, знатимуть історію, мову і культуру титульного українського етносу, де він належним чином буде представлений в органах влади, де українці не будуть дискриміновані за національною ознакою. “Нова національна ідея” БЮТ з мулькультурним розумінням української нації, вік якої Ю.Тимошенко визначає чомусь як “16-річчя”, залишається, як це не прикро, в межах упізнаваної неоколоніальної традиції розбудови України без українців.

До інших суперечливих моментів, які слабко узгоджуються з українською національною ідеєю, можна віднести такі. Ю.Тимошенко у статті справедливо критикує прагматичне й матеріалістичне глобалізоване суспільство, ліберальний індивідуалізм, утверджує “силу духу” і “зміцнення віри” серед українського соціуму, однак загалом зміст “проривів” та пояснення до передвиборних тез на сайті переконують у тому, що перед нами традиційний набір “жолудкових ідей” (І.Франко) – соціально-економічних, суто матеріалістичних обіцянок на тему “покращення якості життя”, але без реальних механізмів їх здійснення. Національно-духовні питання залишились поза увагою укладачів. (До речі, навряд чи доречно зводити національну ідею до ідеї добробуту, прикладом цьому ті нації, котрі, не зважаючи на соціально-економічну стабільність (недосяжну поки що для українців), усе ж прагнуть власної державності – шотландці, північні ірландці, фламандці, валлони, баски, корсиканці та ін.)

Похвальним є прагнення БЮТ формувати “нову демократичну коаліцію” після виборів, але в програмі блоку чомусь взагалі відсутнє окреслення демократії та демократичних механізмів впливу на владу (окрім конституційного референдуму в першому пункті). Тому залишається під великим питанням, чи зможе нова коаліція, якщо така буде створена, зламати немудру тенденцію утвердження в Україні космополітичної демократії як форми влади відверто агресивної стосовно української ідеї, культури взагалі, і замінити її національним народовладдям. З іншого боку, досить кумедно виглядають “демократи”, котрі не борються за більший вплив громади на формування влади – за розширення виборності (окрім вибору суддів), наприклад, за повернення до мажоритарної або хоча б змішаної системи виборів до Верховної ради. Не вельми надихає й обіцянка ліквідувати “недоторканість усіх посадовців”, бо добре знаємо, що за умов сучасної системи державного управління, такий крок призведе до повного узалежнення, наприклад, депутатів не від народу, а від будь-кого незадоволеного їх діями, насамперед – від виконавчої гілки влади. Очевидно, мислячи на основі національної ідеї, варто б вести мову про суттєве обмеження, а не скасування депутатської недоторканності, бо, справді, ніхто не може бути виведений поза межі правового поля.

Прикладів невідповідності політичного мислення БЮТ українській національній ідеї можна навести набагато більше, однак усі вони так чи інакше пов’язані з нехтуванням основним складовим елементом цього концепту – йдеться про ідею державності української нації, про українську національну державу. У своїй статті лідерка БЮТ пропонує дати Україні “нову національну ідею”, якою “повинно стати будівництво найкращої, найоптимальнішої системи організації суспільства, яка дасть кожній людині відчуття справедливості, гармонії, захищеності та відкритості всіх омріяних можливостей”. У програмі йдеться про те ж саме, про “нову національну ідею” як “принципово нову, справедливу систему організації життя, у якій кожна людина відчуватиме справедливість, духовну та матеріальну гармонію”. Оскільки під “системою організації суспільства” мається на увазі таки держава, то у поясненні на сайті віднаходимо конкретизацію державницької складової “Українського прориву”, стратегія якого “базується на будівництві справедливої та конкурентоспроможної держави”.

На жаль, таке розуміння національної ідеї далеке від власне української ідеї як української ідеологічної формули, як узагальнення історичного досвіду, традицій та характеру українського народу, далеке від духу нації, далеке від національного ідеалу, від ідей суверенної та соборної держави, далеке від шевченківського ідеалу держави-“хати”, в якій “своя правда, і сила, і воля”. Бо якщо стратегічна політична ідея виводиться чомусь лише з часткових, хоча й актуальних проблем суспільства (наприклад, соціально-економічних), нехтуючи при цьому постійними інтересами народу і не помічаючи основної політичної проблеми, від вирішення якої залежить і вирішення усіх поточних проблем народу, і саме буття цього народу в часі, – то така ідея, очевидно, аж надто далека від національної. Наважусь уточнити, основною політичною проблемою України, котру помічають не лише справді націоналістичні політики чи політологи (“Тризуб”, наприклад, устами своїх представників говорить про це постійно від початку 90-х), а й відомі авторитетні люди (Л.Костенко, Вал.Шевчук, Б.Олійник, А.Погрібний та ін.), є парадоксальна відсутність в сучасних українців власної національної держави. А національна держава, це, мабуть, не якась утопічна “ідеальна система організації суспільного життя” (Ю.Тимошенко), не абстрактна “справедлива та конкурентноспроможна держава”, а щось інше. Ось як про це писав Василь Іванишин, який одним з перших глибоко й об’ємно осмислював національну ідею в постколоніальний період: “Національна держава – це суспільно-політична система, створена корінним народом для розв’язання своїх поточних проблем, реалізації своїх інтересів і забезпечення собі гарантованого майбутнього” (“Майдан-2…”, Київ, 2006). В інших працях він пояснював, що національна держава – це “природне прагнення кожного розвинутого народу, це завершення його політичного самоутвердження, внаслідок якого він стає повноправним і єдиним господарем своєї долі на своїй власній землі, своєї держави і влади в ній, своєї країни і всіх її ресурсів”, це “держава, де головним і визначальним критерієм оцінки діяльності кожного громадянина є добро нації”, це держава, яка “діє в ім’я всіх мертвих, живих і ненароджених, в Україні і не в Україні сущих українців та всіх чесних громадян України” (“Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”, Дрогобич, 2000; “Програма реалізації української національної ідеї в процесі державотворення”). Як це узгоджується з думкою уже згадуваного Фіхте про національну державу як порятунок незалежності того чи іншого народу і засіб виховання людяності.

Що ж, “Український прорив” БЮТу переконує, що далеко не кожна ідея для України, названа “національною”, є справді українською ідеєю. На жаль, помічена колись політологами проблема ідейно-програмового забезпечення цього блоку усе ще залишається його стійкою ознакою, попри численні реформаційні спроби партійних ідеологів.

Зрозуміло, що все сказане стосується не лише блоку Юлії Тимошенко, тому підсумовуючи, зазначу наступне. Похвально, що в сучасному політикумі починають апелювати до національної ідеї. Похвально, що ці апеляції звучать у середовищі парламентських партій, котрі мають реальні можливості реалізувати свої програмні положення. Похвально, що такий харизматичний та перспективний опозиційний лідер, як Юлія Тимошенко виступила з національними деклараціями на цих перегонах. Однак із сумом доводиться констатувати, що розуміння суті національної ідеї все ще вислизає від наших політиків. Що їм бракує бажання глибоко вивчати український та зарубіжний досвід націо- та державотворення (наприклад, апеляція БЮТу до економічних успіхів європейців чи азіатських “тигрів” була б переконливою, якщо б враховувалось, що передумовою цього успіху стала національна державність кожного зі згадуваних народів). Що, мабуть, недостатньою для вирішення насущних проблем народу є поява національної ідеї лише на рівні гасел-приманок для патріотичної у своїй масі громади, а не на рівні державотворчих програм, державницької практики та політичного мислення. Як показує досвід БЮТу, “нова національна ідея” може виявитись мало не протилежністю українській національній ідеї. А сучасність таки пекуче потребує українського націоналізму та політиків, здатних провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, здатних збудувати українську національну державу-“хату” на міцному фундаменті національної ідеї