Віщунка Вікторія проти держави Україна: хто кого?

З листа Київської міської прокуратури № 6 (Печерського району): «… на адресу прокуратури з поліції надійшли матеріали кримінальної справи у кількості 9 томів. Місцезнаходження ще 15 томів … не встановлено».

Тобто 15 томів справи, початок якої сягає 2009 року, 15 томів обсягом з добрячу шафу і вагою під 50 кіло, – зникли з правоохоронних органів. Випадково закотилися під стіл. Випарились….

Що це за справа така вкрай важлива, що після 8 років її розслідування: досудового, судового і знову досудового, хтось зважився на ризик «загубити» більшу частину її матеріалів? Може йдеться про високопосадовця з найближчого оточення папєрєдніків? Чи про родича когось з нинішніх можновладців? – Аж ніяк. Йдеться про пересічного бухгалтера дрібненького в часи його роботи наукового Інституту.

Отже, місце дії: Київ, Інститут європейських досліджень НАН України (зі штатом 10-12 осіб). Час дії: 2007-2008 рр. Дієвець – головний бухгалтер зазначеного Інституту Вікторія О. Саме в цей час, у цьому місці і цією особою була вигадана і застосовна цікава модель «трансферу» державних грошей у приватні – і без особливого ризику та кричущих порушень чинного законодавства. Оборудка, що принесла її творцям неабиякий зиск, обсяг якого лише за неповних два роки сягнув майже 200 тисяч гривень (на той час – 40 тис. доларів).

Модель проста. Користуючись тим, що старенький директор Інституту був іноземцем, американським громадянином, який, безоплатно працюючи –  на громадських засадах, левову частку часу перебував у своїй країні, молода й спритна бухгалтерка фактично почала керувати малесеньким науковим колективом, склад якого був, до того ж, доволі плинний. Принаймні, верховодити в тому, що стосується фінансової складової життя Інституту. Директорові в його короткі наїзди в Україну не було часу вникати в бухгалтерські тонкощі і він, зазвичай, безоглядно довіряючи любій Вікторії, підписував купу всього, що накопичувалося за час його відсутності. Не виключено, що безмежна довіра до бухгалтерки уможливлювала й те, що залишав їй порожні бланки за його підписом, аби не гальмувати «виробничий процес». Принаймні, таке припущення видається цілком логічним.  

За таких умов технологія оборудки складності не являла. Бухгалтерка, а згодом і працевлаштована нею на посаду головного економіста Інституту її мати, подавали запити до Національної академії наук щодо потреб у штатних одиницях. І вказували, наприклад, що таких одиниць потрібно з 20-30. Надалі у звітах з праці, направлених до Президії НАН України, отримані одиниці фігурували як заповнені працівниками-науковцями. А отже на них виділялося бюджетне фінансування на заробітну плату. Однак насправді в Інституті й далі працювали від 7 до 15 осіб з бухгалтеркою й економісткою включно. І саме ці справжні цифри зазначалися в аналогічних звітах з праці, однак спрямованих в іншу інстанцію – до державних органів. І це – чи не єдина розбіжність, яка вочевидь виказувала пророблювану оборудку, про яку джерело фінансування Інституту – Академія наук і не здогадувалася, отримуючи липові звіти.

Таким нехитрим чином штучно утворювалася економія фонду заробітної плати і виникала «підстава» та «можливість» для преміювання працівників. Преміювання здійснювалося регулярно як хід годинника: пару раз на рік для науковців у жалюгідному розмірі, що вимірювався кількома сотнями гривень, і щомісяця для бухгалтерки та її мами – у розмірі значно більшому, який подеколи сягав надцяти тисяч гривень. Як видно з матеріалів судової експертизи, упродовж 2007-2008 рр. з 33 виплат премій, сукупна сума яких становила понад 50 посадових окладів, 21 виплата в розмірі 32 посадових окладів була здійснена двом зазначеним особам.

 Копії платіжних відомостей, що містяться в матеріалах справи, демонструють, що, по-перше, виплата коштів доньці та її мамі здійснювалася за окремою від виплат іншим працівникам відомістю, а, по-друге, ці дві особи сукупно отримували за один і той самий період у кілька разів більше грошей, ніж усі разом наукові працівники Інституту. Наведемо приклади навскидку. Так, за період першої половини травня 2008 р. дві зазначені особи отримали майже 10 тис. грн., а всі наукові працівники разом – менше 5 тис. грн; за першу половину червня 2008 р. ці суми склали відповідно 14 тис. грн для мами й доньки і менше 5,5 тис. для всіх науковців; у вересні картина ще яскравіша: на двох осіб – майже 17 тис. грн., на решту працівників  – 4 тис. грн. Варто уваги й подиву і те, що премії двом найвидатнішим працівникам Інституту надавалися до дня бухгалтера, дня науковця, усіх державних і релігійних свят, зокрема, до Дня Перемоги, до Пасхи й Трійці включно, а ще за просто так – по три оклади на місяць, так що сукупно подеколи набігало по 7-8 окладів на раз. А накази на їх преміювання видавалися або через кілька місяців після їх напруженої і видатної, вартої винагороди праці, або …на початку місця, за який вони преміювались. А спробуйте пригадати, чи преміювали вас колись за достроково виконану роботу за місяць до того, як вона була вами виконана? Отож бо. 

Усе йшло гладенько, апетити зростали, директор працював у США, інколи наїжджаючи до України, аби підписати заготовлені бухгалтеркою стоси паперів та черговий раз нагадати недолугим науковцям, аби в усьому слухались мудру жінку Вікторію. Однак раптом налагоджена схема потрапила під загрозу: Президія академії наук вирішила змінити директора Інституту. А це загрожувало ревізією та викриттям досі прибуткової і надійної схеми, а надалі й її ліквідацією. Та попри спротив двох жіночок проти можливих змін вони таки настали.

На початку роботи ревізорів, у листопаді 2008 р., раптово захворіла мама-економіст, яка до того жодного разу не хворіла і лікарняних не брала. В останній день роботи ревізії та сама біда спіткала доньку-бухгалтера. І тривала ця сімейна недуга аж ЧОТИРИ місяці. Саме стільки перебували на різноманітних лікарняних з різноманітними діагнозами в найрізноманітніших закладах охорони здоров’я мама й донька. Щоправда, де саме вони перебувають і чи справді хворіють, а чи зникли з обріїв може й за межі держави – про те керівництву Інституту відомо не було, що змусило його звернутися до правоохоронних органів з вимогою оголосити розшук зниклих працівниць. До того ж зникли вони разом з ключами від сейфу, де зберігалися печатка, установчі й бухгалтерські документи та інші вкрай потрібні для роботи Інституту папери, що на певний час відчутно вдарило по можливостях роботи установи. 

Щоправда, ще до повернення блудних дітей до рідних пенатів, що сталось у березні 2009 р., старенька мама завітала одного разу до Інституту, повідомила, що вони обидві живі, хоч і не здорові, проте, де й від чого лікуються поінформувати відмовилась, але передала купку лікарняних на оплату. Той факт, що лікарняних справді була купа, змусив Інститут офіційно звернутися до Фонду соціального страхування, на плечі якого мав лягти основний тягар виплат за лікарняними, з проханням перевірити їх справжність. Відповідь, що надійшла з ФСС, підтвердила найгірші підозри: більшість листків непрацездатності документально підтверджена не була.

Рішенням профспілкового комітету Інституту в оплаті лікарняних було відмовлено. А оскільки хворобливі жіночки й далі лишалися поза межами досяжності, після численних викликів на роботу листами й телеграмами, що не мали результату, їх було звільнено за прогули.

І почалася епопея багаторічної тривалості. На трудовій ниві вона завершилася тим, що Вищий суд України визнав звільнення бухгалтерки правомірним. Відтак її цивільний позов до Інституту на майже 800 тисяч гривень (!) не задовольнив. Натомість звільнення її мами таким не визнав (бувають же парадокси!), і головна економістка на додачу до раніше отримуваних премій стягнула з Інституту за тяжку образу і вимушені прогули ще понад 150 тис.

Хоч наша розповідь не про неї, а про молодшу дійову особу, похідно зазначу, що старша цим не задовільнилась. Отримавши в лютому 2010 р. на руки рішення суду на її користь, вона знову зникла на цілий рік. На виклики для поновлення на роботі не реагувала. І установа потрапила в хитромудру пастку: замість заочного поновлення і подальшого звільнення за відсутність без поважних причин, Інститут вдався до марних розшуків старенької. Коли ж та нарешті вигулькнула і була поновлена, у той самий день звернулася до суду з новим позовом на ту саму суму – за зволікання з виконанням рішення суду (а за три тижні звільнилася з такої палко жаданої роботи за власним бажанням). І знову виграла. Отже сума, отримана нею з кривдника, сягнула уже понад 300 тисяч. А проте позивачка й надалі множила й множила позови з найфантастичнішими звинуваченнями і вимогами (всі вони, щоправда, були нею програні), представники ж Інституту, окрім наукової діяльності, ходили на судові засідання чи не як на основне місце роботи.

Та повернімось до магістрального напряму нашої розповіді – кримінальної справи. Уже згадувана ревізія (внутрішня – НАН України) виявила численні фінансові порушення, зокрема й те, що премія нараховувалася й виплачувалася необґрунтовано. Наступна ревізія, здійснена вже столичним КРУ, підтвердила попередній висновок і передала матеріали до правоохоронних органів. Проведена в подальшому судова експертиза дійшла тих же висновків, а почеркознавча експертиза довела, що підписи на документах справді належать особі, прізвище якої на них стоїть. Так почалася кримінальна справа проти Вікторії О., звинувачуваної за ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу України. Оскільки сама звинувачувана у привласненні коштів за вже відпрацьованою звичкою продовжувала переховуватися, тепер вже від правоохоронців, її згодом було вистежено і затримано. До речі, де б ви думали? – У квартирі колишнього американського директора, де вона знайшла затишний прихисток.

2011 р. справу було передано до суду, а підозрювана, отримавши запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, провела в СІЗО понад 2 роки. Спочатку судові засідання виглядали справжніми. Так, на першому ж з них слідчий виявив, що в матеріалах справи міститься фальшива постанова за його підробленим підписом про те, що вже відома нам мати підсудної отримує права її представника. Кримінальну справу за фактом підроблення документу восени 2013 р. було підготовлено до передачі до суду, однак буремні події кінця 2013 – початку 2014 р. завадили поточній роботі правоохоронців. І влітку 2014 р. справу закрили – термін збіг.

З плином років судові засідання дедалі більше виглядали як фарс: безліч разів переносилися через неявку то прокурора, то підсудної, яку чомусь не доставили з СІЗО, то її адвоката (а науковці Інституту – цивільного позивача в кримінальній справі законослухняно раз за разом з’являлися в суд), на самих засіданнях підсудна щодалі більше поводилася глузливо й брутально, звертаючись до судді Печерського суду С. Смик у довільній манері («Світлано Іванівно, скажіть моїй мамі нехай вона принесе мені те-то й те-то»), на що суддя реагувала цілком поблажливо, а прокурор не реагував узагалі, підсудна хизувалася своїми зв’язками з чинною владою й подяками за підписом самого Віктора Федоровича Януковича за сумлінну партійну роботу в лавах очолюваної ним партії. Зрештою, після 26 місяців перебування під вартою, екс-бухгалтерку було випущено «на підписку», а справу відправлено на додаткове досудове розслідування. Щоправда тоді, а це був 2013 рік, апеляційний суд не погодився з таким рішенням і повернув справу назад до Печерського суду з передачею іншому судді, однак підсудну до камери вже не повернув, залишивши на підписці.

Усі ці роки Інститут десятки разів звертався до безлічі повноважних і поважних інстанцій з Генеральною прокуратурою включно з проханням прискорити розгляд справи і забезпечити представництво державних інтересів з боку міської прокуратури, принаймні унеможливити зриви судових засідань через неявку або систематичну «ротацію» прокурорів. Однак не отримав жодної реакції, окрім ввічливих відписок і твердження, що підстав для прокурорського втручання на рівні міської прокуратури немає.

Та худо-бідно, надзвичайно повільно й неоковирно, однак справа таки рухалася до завершення. Уже були двічі опитані всі свідки, експерти, працівники Інституту. Уже було призначено ще одну повторну фінансову ревізію, яка мала б розставити всі крапки й ще раз визначити суму, на яку було нанесено шкоду Інституту та Державі Україна, коли трапилося щось незбагненне. Спочатку по дорозі з прокуратури до слідчих органів майже на рік загубилися потрібні для ревізії документи. Коли вони нарешті знайшлися, виявилось, що оформлені вони неналежним чином. Час невпинно йшов. І коли вже все було переоформлено й виправлено судом і слідчими та нарешті призначено дату ревізії (за 5 років після початку справи!), за ініціативою – ні, не підсудної, не її адвокатів, а самого судді (на той час уже О. Білоцерківця) було скликане судове засідання, на якому знову ж без клопотання принаймні адвоката суддя звільнив підсудну і від «підписки» та знову вирішив передати справу на додаткове розслідування. І хоча аргументація зразка 2014 року в авторстві нового судді слово в слово повторювала текст судді попереднього, цього разу апеляційний суд узяв сторону підсудної, посилаючись на порушення її прав у вигляді …недодержання розумних термінів розгляду справи.

Так здійснились неодноразові «пророкування» Вікторії про те, що справу обов’язково буде повернено з суду до слідчих органів, де вона й розвалиться та зникне. Видається за час перебування під слідством і судом, встигла вона опанувати нову, не менш прибуткову, професію – віщунки. Адже справа зникла в буквальному сенсі слова. Таки справді талановита жіночка!

Що сказати: повторна ревізія не лише підтвердила всі попередні висновки, а й докладно розжувала все до дрібниць – хто, що й скільки та порушення яких саме вимог і пунктів законів уможливили безпідставне нарахування премій – передусім технічним працівникам, а не науковцям. Варто навести сухі рядки висновку: «…Таким чином, при наявності в Інституті вакантних посад, розрахунки до штатних розписів на 2007 – 2009 роки здійснено економічно необґрунтовано, що дозволило збільшити фонд оплати праці на загальну суму 191 017,00 грн, за рахунок штучного збільшення штатних одиниць у 2007 році на 15 од. та у 2008 році на 3 од., що є порушенням п. 22, п. 29 Порядку № 228 та свідчить про недодержання Інститутом режиму економії».

У квітні 2016 р. ґрунтовний висновок фінінспекції потрапив до прокуратури та слідчого поліції. Слідчий, точніше слідча Т.В. Лабузова, ознайомившись із ним, запевнила, що тут все зрозуміло, прозоро, і справу незабаром буде передано до суду.

З того часу минуло понад рік. Цивільний позивач у кримінальній справі – наукова установа, що фінансується з бюджету (а з початком війни – істотно недофінансовується, як і решта наукових установ), якій, а в її особі – державному бюджету України майже 10 років тому було завдано матеріальну шкоду, і сьогодні залишається «з носом». І ніс цей держбюджету вправно прилаштований пересічним бухгалтером разом з правоохоронними органами.

Протягом 2016 – 2017 рр. Інституту не надали можливості зреалізувати передбачені Кримінальним процесуальним кодексом права й ознайомитись зі станом справи. Оскільки справу ту більше ніхто в очі не бачив. 

Наразі з грудня 2016 року триває листування Інституту з прокуратурою всіх рівнів, яка в особі міської відповідає заявнику і депутатам Верховної Ради України, котрі втрутились у справу, що, по-перше, слідчею призначено ЩЕ ОДНУ судову експертизу (потреби в якій, як на наш погляд, – жодної, як і судового рішення щодо неї), а, по-друге… дивись початок статті: справа зникла. Закотилася під стіл. Випала крізь дірку в кишені. Кассандра Вікторія ж навіщувала, що так і буде!

А що правоохоронні органи? А вони обіцяють провести службову перевірку прикрого випадку. За її наслідками докірливо покачають головою, скажуть «ай-яй-яй» і пригрозять пальчиком. Мабуть, той, хто сприяв зникненню справи, не особливо й ризикував, якщо на одній шальці терезів – докір, а на іншій… А от що було на іншій і мали б встановити правоохоронці. А проте вправність їхньої роботи, що до реформи, що після, засвідчує описана справа. І як яскраву ілюстрацію ставлення до державних інтересів та боротьби зі злочинами проти них, можна навести неодноразовий вислів нинішнього прокурора, що здійснює нагляд над досудовим розслідуванням і надає вказівки слідчому: «так бухгалтерка ж все робила в межах бюджетного фінансування!». І в тому подиві прокурор справді був щирий. Отже, поцуплене «в межах бюджетного фінансування» з погляду правоохоронців уже таким не є? Дія лише тоді кваліфікується як злочин, коли здійснюється не з бюджетних коштів?! Одним словом, недоторканність приватної власності вочевидь торжествує. Коштом державної. 

У виснажених багаторічними судовими марафонами науковців Інституту залишилося два запитання: про яку боротьбу з корупцією може йтися на державному рівні, якщо в ній державу Україна роками дурять і перемагають тривіальні бухгалтера? І друге: невже справді хтось не розуміє, що за відсутності не лише вироку у справі, а й самої справи наполегливі бухгалтери, що просиділи в СІЗО 26 місяців (а згідно т.зв. Закону Савченко це вже 52 місяці), знову переможуть державу і отримають від неї в порядку компенсації за свої незаслужені страждання вже не якихось двісті-триста тисяч, а мільйони? Чи всім уже байдуже щодо того, хто і в яких розмірах доїтиме Державний бюджет, а значить і нас з вами? Постають і такі питання: то яку ж Українську державу ми сьогодні маємо, за що всі ці роки отримують солідну платню працівники правоохоронних органів – за фахову роботу, чи її імітацію на ґрунті охорони чого завгодно, лише не бюджету?