Він не кричав, що в нього права рука відірвана, він тихо спитав «Чи я побачу свою Софійку?» Я спитав: «Це хто?» – «Моя дочка, їй 2 роки»…

«Я – лікар-хірург Ужгородської центральної міської клінічної лікарні. Хірург невідкладних станів.

Чому я вирішив в медицину піти? Це з дитинства, дитяча мрія була – медицина, і не просто медицина, а хірургія. І не просто хірургія, а саме невідкладна хірургія. – посміхається Саша. – Я в дитинстві подивився по каналу Дискавері, програму «Emergency», і там показували, як відділення невідкладних станів приймає пацієнтів з важкими пошкодженнями, з внутрішньою кровотечею. Я побачив, як їх тарабанять в операційну, швиденько оперують, зупиняють кровотечу і рятують життя. Я так подивився і з того моменту захотів бути медиком.

До того я хотів бути ветеринаром і плутав «ветеринара» з «ветераном». Так сталось, що став ветераном війни, так що дитячі мрії треба дуже фільтрувати,– сміється хлопець. – Ветераном я не мріяв ніколи стати. А стати ветеринаром я думав, бо кролики, черв’ячки, жабки – це все були мої пацієнти.

Потім я зрозумів, що можна рятувати людей і рятувати хірургічним шляхом. Мені це сподобалось. В іншій професії з того часу я себе не бачив. В 2011 році закінчив університет, став лікарем, 3 роки пропрацював в інтернатурі хірургом, отримав ліцензію, 2 місяці працював ліцензованим хірургом самостійно, 3,5 роки неліцензовано, 6,5 років загальної практики, маленький стаж в мене, але мені ж лише 27 років»

Для нього, як і для тисяч інших, все почалось на Майдані

«До АТО був на Майдані, звичайно, як і більшість атошників. І поступово, з закінченням революції, починалась війна і всі мої наміри були спрямовані на те, щоб допомогти армії, – продовжує Сашко. – У березні 2014-го я прийшов у військкомат, а взяли мене лише в липні 2014 р., у третю хвилю. Мене добровільно мобілізували, я туди ходив регулярно, кожні 2-3 тижні, там мене дуже добре знали. Спочатку чув: «Та не треба…», «Якщо треба буде…», потім вже повістка прийшла, потім на іншу дату, потім ці повістки постійно перекладались аж до кінця липня.

Потрапив в медичну роту 128-ї бригади.

Кінець серпня – початок вересня ми потрапили в сектор А, це Станично-Луганський район. Там я був до кінця грудня, потім 10 днів відпустки, і з січня я вже був в Дебальцевому – аж до 18 лютого, до всіх трагічних подій. Потім ротація і з травня місяця 2015 знов Станиця Луганська до кінця вересня минулого року.

26 вересня я був демобілізований. 10 днів відпустки і повернення до роботи».

Рідні мене чудово розуміли ще з Майдану. Вони хвилюються постійно, але розуміють, підтримують. Вони підтримали моє рішення піти в військкомат, розуміли, до чого це веде. Хоча я сам тоді не розумів, що мене очікуватиме на тій війні клятій… Але батьки дуже переживали: «Саш, тобі це потрібно?». Вони хотіли захистити свого сина.

А вперше я побачив їхню радість знаєте коли? У минулому році, в грудні, до мене приїхали одні з найважчих моїх поранених у Дебальцевому. Ми з моїм другом організували для трьох, з якими я тримав контакт, вихід в гори… ну, не зовсім вихід, бо там у хлопців були кінцівки поранені, але так, щоб ми трохи відпочили в Карпатах. І один день ми трохи затримались у мене, приїхали до батьків на Рахівщину, це ж гірський район. Батьки коли побачили результат того, що я робив на фронті… вони були в захваті. Так опікували моїх побратимів, пацієнтів колишніх, вони так хотіли, щоб все в них було чудово! От я тоді побачив, що вони дійсно щасливі від того, що син був на війні і врятував саме цих хлопців. Вони вперше на практиці побачили результат моєї роботи. Це надзвичайно їх надихнуло.

Але знов, коли в цьому році я повертався на фронт, вже на волонтерських засадах, дуже хвилювались, дуже мене відмовляли.
Я десь три місяці до від’їзду поступово їх готував до того, що поїду. Я знав, що знову поїду в саму гарячу точку, знав, що там буде непросто. Поки по телебаченню в кадрі мене вони не побачили в Авдіївці (літо 2016 року – ред.). Це було масове надходження поранених, якраз там було телебачення і десь там мельком було зафіксовано мене.

І тут дзвінок: «Саш, ти в Авдіївці?» – «Так, я в Авдіївці. Але я в лікарні, я не в окопах, я не на промзоні. У нас все тихо, в нас не стріляють». Заспокоював їх таким чином, щоб вони менше хвилювалися, бо все волосся в них сиве вже.

Коли був вперше, рідні знали, що це Луганщина, і згодом, десь за тиждень-два вони дізнались, що це район Щастя. Я зашифровано, угорською мовою говорив про це, щоб по телефону не звучали ці міста. Вони зрозуміли, де це є. На той момент вже наступило перше перемир’я, це після першого Мінську, і вони більш-менш були спокійні в цьому плані.

А от Дебальцеве вони конкретно не знали. Я казав, що Дебальцівський плацдарм. Та коли ми потрапили в оточення і зв’язку не було, це було дуже важко. Знала все сестра, я їй скидував інформацію, по можливості, раз на 2-3 дні їм доходила СМС, що я живий. Я піднімав усіх на ноги через сестру, через волонтерів, щоб вони якось активізовували Червоний Хрест, ОБСЄ, щоб вивозили поранених, бо в нас їх маса була, цивільних у тому числі.

За 9 днів, коли ми не могли вивезти хлопців, було зареєстровано 95 пацієнтів і десь десяток, яких не зареєстрували. Були дні, коли п’ятеро поступало, а було, коли до 20 чоловік. А в нашій команді 3 анастезіологи, 1 лікар-нарколог, начмед бригади, командир медроти (вони більше адміністративну функцію виконували), один фельдшер і я – хірург. І технічний персонал – водій, електрики, кухарі».

Все, що розповідає Сашко, відбувалося в лютому 2015. Це був Дебальцівський котел, якого, згідно офіційних даних високопосадовців, не було. Але на цій війні так часто буває…

За останні 9 днів блокади Дебальцевого в бліндажі медичної роти був облаштований шпиталь, в якому невеличка команда медиків на чолі з одним закарпатським хірургом врятували майже сотню наших захисників.

«Бліндаж, в якому ми облаштували той госпіталь, спочатку передбачений був тільки для нашого перебування, проживання. Ні в якому разі він не був передбачений для виконання оперативного втручання, тим паче такого рівня, тим паче в порожнинних органах, – розповідає Саша. – Я в жахливому сні не побачив би таке, що підніму скальпель в себе на карематі, в тій глині, в тій землі…

То був перший раз, коли довелось взяти в руки скальпель в таких умовах, бо я розумів – все, нас поки що звідси не витягують, а поранені надходять, з ними щось потрібно робити – інфекція буде тільки наростати, якщо ми кровотечу зупиняємо, якщо це зовнішнє – це добре. Але потрібно щось робити з ранами, а рани рвані, печені, вони підлягають хірургічному втручанню. Я зрозумів, що в мене іншого виходу просто немає…»

І почався рятівний марафон

«Я ловив тоді кожен момент, коли можу поспати. Розумів, якщо я свій ресурс не збережу, то все… анестезіолог не стане за хірурга, нарколог – тим паче, фельдшер не зможе займатися серйозними оперативними втручаннями. Тому я себе, як ресурс, запрограмовано оберігав. Закінчив операцію, нема поранених – я сплю, на автоматі в такому режимі організовувалось. І так 5-6 годин на добу вдавалося поспати. Іноді, звичайно, не вдавалося, бували моменти… – каже медик. – Останні пацієнти, я з ними зустрівся кілька тижнів тому в шпиталі – Юра і Алі. (Юрій Мітягін та Алі Керімов – герой 1 блоку проекту «Якби не війна» – ред.).

Оперуючи Алі, я просто засинав, стоячи над ним… в нього були поранені ноги, а я просто вирубувався, не мав вже сили і енергії продовжувати операцію. Я зупинив кровотечу, там все було розвалено… кінцівки, там рани були масивні, великих розмірів, я вже не мав сили… Казав: «Я трохи… посплю… я трохи… зараз… тут… прямо біля рани… я нікуди не йду… я не кидаю тебе… просто дай мені… трохи поспати…» – Саша повертається в той день. – Я так заснув на 15-20 хвилин і прокинувся від того, що в мене мокра нога від крові з його рани, і розумію, що потрібно продовжувати працювати далі. Були моменти дуже важкі…

Найважче було останні дві доби, коли хлопці масово поступали (17-18 лютого – ред.) – це було жахіття, а в останній день тільки в нашій криївці (так Саша називає їхній медичний бліндаж – ред.) було 26 поранених. Що відбувалося на вулиці, я не уявляю, гадки не маю. Я півтори доби навіть не виходив. Тільки пацієнти, тільки поранені і це все в нон-стоп режимі. Боляче, що, на жаль, допомогти всім не вдалося, дехто не дочекався…

Скільки після того не вижило – точних даних я не маю. Усі, хто в нас був прооперований, вижили. В нас, але… Кожен день в нас були спроби евакуації, спроби прориву з оточення і десь, здається, до 20-ти людей не вижили.
Я не знаю, хто вони, я просто їх всіх не пам’ятаю… Але є люди, яких дуже добре запам’ятав, бо це побратими, товариші, які не вижили.

Це люди, які стали друзями за годину чи за добу, але вони загинули – були повторно розстріляні, при спробах вибратись з оточення. – Саша продовжує майже пошепки. – Це Олег Науменко, поліція Чернігівської області. Це Віталій Лотоцький з Тернопільщини, 128-ма бригада. Це Денис Чабанчук з Волині. Це люди, які дуже врізались в пам’ять своєю героїчною витримкою, вмінням боротися.

Наприклад, Олежик, у вкрай важкому стані поступав, він на сортуванні був у нас такий, якому не надається першочергово, тобто він мав очікувати на допомогу. Ми надавали спершу допомогу тим, кому ще можна допомогти. Я один хірург і був зайнятий – руки в одному пацієнті, не можу перемикатися на другого.

Уже коли я звільнився, перейшов до Олежика, він почав приходити до тями і першими словами його були: «Чи я побачу свою Софійку?» Я спитав: «Це хто?» – «Моя дочка, їй 2 роки»… Розумієте, він не кричав, що в нього права рука відірвана, що в нього хребет зруйнований, в грудях знаходився величезний осколок… він не кричав, не скаржився, він просто спитав про свою дочку і дружину… а я йому не знав, що сказати – це було дуже боляче… він тоді вижив.

Ми боролись за його життя і стабілізували його до того рівня, що він почав посміхатися. На той період він був у нас найважчий поранений, але він найгероїчніше, найсильніше тримав себе. Жодного разу він не поскаржився, жодного разу він попросив знеболення, чи ще щось, чи щоб вкрили його… Нічого.

Він першої ночі почав пити воду, а на ранок вже їв печиво. З’являлась надія, що він буде жити. А потім, під час прориву, їх розстріляли…

Вадим Свириденко, мій друг, побратим, він був в одній з колон, яка йшла на прорив і була розстріляна. Він єдиний вижив, єдиний з 13 пацієнтів! Олежик був, до речі, в цій колоні… це було 16 лютого».

Кожен спогад для Олександра надзвичайно болючий. І ми, слухаючи цю сповідь, не знаємо, що навіть сказати. Як у тому бліндажі Саша не знав, що відповісти на питання Олега Науменка про доньку… Клята війна!..

«Одразу, як ми вирвались у Бахмут, це було 18 лютого, увечері, коли трохи затихли всі емоції, я зрозумів, що втратив Вадима, Дениса Чабанчука і всіх їх, кого я знав… це жах. – зібравшись з силами продовжує Саша.

За стільки днів стільки трупів… і це вже дуже близькі для мене люди. Я зрозумів: якщо я зараз все це для себе не запишу, то я все втрачу, бо мій мозок, щоб не з’їхати з глузду, просто відфільтрує весь жах. І тому я ввечері завів щоденник. Записував, накидав купу тез. Я нічого не планував, жодних книг – просто, щоб не забути, щоб я міг це передати поколінням, щоб вчилися на цих всіх речах, які ми пережили.

Потім, у березні, нам дали відпустку, і я з друзями пішов у гори. Друзі мене витягнули в Карпати – це найкращий метод реабілітації для мене. Я почав розказувати їм про ці всі події, і дружина мого друга просто цілу дорогу мене «пиляла», щоб я написав книгу: «Це потрібно надрукувати!». І так увесь день, а ввечері я прийшов, психанув: «Ну, добре, напишу!» І почав писати, спираючись на свої тези.

Потім на фронті продовжував, коли був вільний час. Писав майже 10 місяців, потім це роздрукував і відіслав всім своїм побратимам, з якими ми разом те пережили, щоб вони все перечитали, внесли свої корективи, розбили по днях, згадали певні моменти і ось таким чином вийшов матеріал для книги.

Один із журналів попросив опублікувати частину, я їм надав частину матеріалу. Після цього мене знайшли ще купа пацієнтів тих же подій і родичів загиблих. Вони почали мені нагадувати ще інші моменти. Я тоді зрозумів, що книжка ще точно не готова. Згадуючи, вражався – як я міг таке забути! – дивується Саша, і тут же знаходить відповідь: – Просто вони були настільки критично болючі, що я просто забув…

Книга не велика – формату А4 80 сторінок. Ось так вона відобразилась у реальності. Зараз потрібно її друкувати, я навіть не маю часу цим займатись, але потрібно…»

«Я – не герой… Просто так сталося, так склались обставини, що я потрапив у те місце, в ті обставини, де інакше діяти просто неможливо було, – пояснює свою позицію Сашко. – Ті, кого я рятував – вони Герої. Вони своїм тілом тримали і тримають фронт, а я не зробив жодного пострілу за весь час. Вони для мене Герої, я просто заручник обставин. Я потрапив у такі умови, у таку ситуацію. І я без своєї команди нічого б не зміг зробити. Дякуючи Богові, ми впорались, але, на жаль, не змогли всіх врятувати, це дуже прикро… але, чесно, так Бог дав, що я мусив бути там, і мені довелося приймати ці рішення і робити ці речі. Був би там хтось інший, то робив би так само або ще краще.

Усе життя пов’язувати з армією я не хочу, я не військовий, я не вмію дотримуватися всіх тих регламентів, я навіть не розуміюся на тих зірочках, що означають звання, – відповідає Саша на наше питання про те, чи не хотілось йому стати військовим медиком. – Я був молодший лейтенант, зараз лейтенант. Так, я не військовий, але в будь-який момент готовий повернутись на фронт – не дай Боже, якась ескалація конфлікту, я буду там. У цьому навіть сумнів не може бути.

Я піду знов на рік, на два – немає значення, скільки це буде, але якщо я потрібен, то я там буду. Навіть якби за цей час війни вдалось одне життя врятувати, то я б не шкодував, що був на війні. Скільки було загалом? Я не знаю, – шепоче Саша. – я не вів статистику, я можу сказати, що за літо в мене було 56 поранених, за ціле літо в Станиці Луганській, за 9 діб в Дебальцевому – 95, але за півтора місяця в Дебальцевому – в рази більше – в нас кожен день було 2-3-5 поранених … починаючи з Водохрещі… в нас чомусь на Водохрещу завжди, як на Майдані загострювалося, так і тут…

Я не люблю оперувати цифрами, бо кожне життя має цінність. Не можна сказати, що там врятовано тисячу солдатів. Неважливо скільки… Навіть, якщо один лікар врятував одне життя на фронті – він врятував цілий світ, а якщо врятував 100 життів, то врятував 100 світів.

Все залежить від обставин і від можливостей. Ми не можемо переступити через себе, ми не можемо переступити тим паче через Бога, тому ми повинні робити те, що ми можемо в тій ситуації, в яку ми потрапили».

«Я був дуже радий, коли мене знаходили, або я знаходив тих, з ким перетиналися на фронті. Частіше це було через волонтерів: «Хто тебе там оперував?» – «Такий з борідкою…» – «Саша звати?» – «Та я не знаю…» Ну звідки вони знають, хто їх там оперував! Після того в них ще 25 операцій було в шпиталі. Це знаєте, як лікаря швидкої допомоги – ніхто не запам’ятовує, бо в той період людина найгірша, найкритичніша і їй не до того. Потім вже хірурга, який у лікарні прооперував, пам’ятають, що він врятував життя. Я так само був на первинній ланці, тому мене також більшість не запам’ятали… хоча, бачите, – Сашко щасливо посміхається – тут на зйомці зустрівся з трьома своїми пацієнтами!

«Коло спілкування, яке було до війни і яке є зараз – це 2 різні світи. Майдан і війна розставили всі крапки над «і». Ті, кого я вважав друзями дитинства… дехто став навіть чужим, а з деякими в 10 разів укріпилась наша дружба, – говорить Саша. – Але Майдан і війна дали мені нових, справжніх друзів. Це ті люди, яким не байдуже, з якими з перших годин, з перших днів Майдану і дотепер ми продовжуємо працювати в одному дусі, в одному ритмі, не покладаючи рук. Так, іноді буває дуже важко, дуже-дуже-дуже важко. Наступають моменти розчарування. Але я в житті стараюсь не зачаровуватись, щоб потім не розчаровуватись.

Тому опустити руки зараз нам усім просто недопустимо, це був би плювок в могилу тих, хто віддав своє життя і в тих, хто продовжує ризикувати своїм життям за нашу країну.

Тому коло друзів – це те, що дійсно стимулює і не дає опускати руки. Те, коли, знаєте, після роботи втомлений, роздратований (а я, знаєте, цей місяць працюю в Міністерстві охорони здоров’я), і тут після роботи дзвінок: «Саш, ми тут. Ідем, правда?» Просто ми йдемо кудись, просто ходимо, гуляємо… З цими друзями можна навіть ні про що не говорити, а просто мовчати, і ми один одного чудово розуміємо «по замовчуванню».
Будь-яка проблема, будь-яке питання вирішується на автоматі. Все-все, ланцюжок порятунку життя, який був на фронті, ланцюжок вирішення проблем, працює і в тилу.

Але на фронт тягне… я себе більше бачу на тактичному рівні, ніж на стратегічному. Бо я бачу результат. Ніщо так не стимулює до діяльності, як ці люди, як цей результат. Це результат довгостроковий, ти спілкуєшся з цими Героями щодня і це неймовірно надихає, і ти відчуваєш себе потрібним.

Звичайно, є друзі, які навіть не були на фронті, але пройшли Майдан і зараз активно підтримують фронт, тактична медицина, забезпечення фронту і т.д. Зайняли нішу волонтерів, тому що не кожен може тримати зброю, а він в 100 разів ефективніший в тилу, їх теж тягне на фронт, хоч вони там були, але не воювали. Це такий синдром, бажання повернутись туди, це є в кожного, це справжня дружба, це нас об’єднує. Це і хлопці, і дівчата».

«Плани? – перепитує Сашко. – Всі свої ресурси, знання і вміння вкладати в перемогу – це головне. Нам потрібно зараз закінчити війну, з перемогою, з відновленням територіальної цілісності і суверенітету – це пункт 1.

Пункт 2: щоб наша медицина нарешті досягла такого рівня, коли пацієнт отримує якісну допомогу, а медики отримують якісну зарплату.

Пункт 3: пора вже почати думати про особисте життя – я не можу зайнятись собою, поки в нас в країні війна».

Олександр Данилюк, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада
Закарпатська область